Якби мені хтось сказав, що я буду змушений годинами блукати в поховальні п'ятнадцять днів тому - я б посміявся. Шкода, що сміх буде з присмаком істерії, бо за ці п'ятнадцять діб я бачив більше, ніж за проклятуще життя на волі.
Отож, і до чого се я?
Мене звати Всеволод, хоча на рудому і не надто дбайливо відчищеному комбінезоні зазначається трохи інакше: D-79365. Мене ніхто не називає на ім'я, навіть хлопці з кімнати перегукуються номерами - хоча вони тут лише місяць.
Прізвище… немає різниці, насправді. Навіть те, чого я тут забув, теж особливого значення не має. Згори наді мною спить якийсь геронтофіл, знизу - пришелепкуватий фанатик рептилоїдів. На інших ліжках розміщуються вбивця, гвалтівник, двоє шахраїв, чотири людини, вочевидь чимось смертельно хворі, і один… Не знаю що він тут забув, але лице наче вантажівкою переїхали й праскою набили.
У будь-якому разі, всіх нас об'єднує одне: жоднісінької віри в Бога. Принаймні, християнського.
***
Самотній ліхтар над поховальнею якогось фанатичного дідугана зрідка зблискує. Не надто гарний знак. Але двадцять шість сходинок униз виводять до нормального освітлення без перебоїв: з якоїсь причини тут і там ці "сі-єс-пі" виставили прожектори. Можливо, так треба.
Коридор до усипальні пошарпаний, трохи запліснявілий та сірий. Де-не-де проглядається глибока тріщина, яка наче отруйна змія, ховається поміж гобеленів і хрестоносних тканин. Ікон немає: бачу лише засклені рамки, або у кращому випадку – чиїсь темні, розмиті образи. Навіть попри те, що в церкву я не ходив з дитинства, і не дивно що багато чого забув, все одно усвідомлення чогось неправильного здригає мене.
Якби я хотів, то б вибіг давно назад, але охоронці в чорних шоломах повільно повертають до мене голову, попереджаючи про наслідки у вигляді свинцевих куль. Декілька разів я бачив багряні плями під собою - якщо свіжі, то обов'язково витоптані підошвами кудись вперед. В одну з таких ненароком ступив і я, здригнувшись чи то від відчуття холодної, неприємної рідини, чи то тихого клацання гвинтівки позаду?
Цікаво було б знати, що відчувають ці дивні "охоронці", коли бачать новеньку жертву. Огиду? Страх? Чи може їм все одно? Іноді, певно через достатній досвід на попередній роботі, помічаю як вони нервують і зрідка відвертають голову. Так, хлопці, вам має бути соромно!
Іноді я відриваюся на дивні малюнки, які проступають крізь передертий фарш зі шпалер й тиньку: розмиті, але все ж такі яскраві, образи крилатих янголів і людей з німбами, вочевидь, якихось святих. Якщо з самого початку нічого немає, крім сірої свіжої фарби, то чим ближче до усипальні - тим сильніше прориваються малюнки. І під "прориватися" я не маю на увазі нічого жартівливого - стіни наче знищуються зсередини. І звідти — на мене, на охоронців, на прожектори та мерехтливі камери спостереження — дивляться криво намальовані образи старих і молодих людей, чи насміхаючись з нашого безсилля, чи набожно звертаючись до Всевишнього, щоб з нами нічого не сталося.
І чим ближче я наближаюсь до огородженої кімнати, тим більше розпис захоплює площі. Коли доводиться переступати поріг, одна думка здригає мене: всередині усипальні їх яскравість і розповсюдження настільки сильні, наче лише вчора всіх їх малювали щонайменше двадцять художників, до того ж все: стіни, підлогу, стелю, тканини й поверхні ікон. Тканини та руки тягнуться до центра: там, де головний винуватець моїх блукань.
Слова, що почали шепотом лунати нізвідки, змушують здригнутися і злякано озирнутися назад. Охоронці мовчать, і навіть не поворухнули головою на мій переляк: певно вони самі знають, що це лячно, і намагаються не дивитися на мій острах. Деякий час я споглядаю яскраву клейку стрічку жовто-чорного кольору, приліплену півколом до високого порогу цієї "Активної зони" - жоден з чорношоломих боягузів не стане її переступати.
Хоча страшніші за них, певно, ті вчені, які змушують мене іти сюди, і слухати шепотливу бридню аномального мертвого діда.
Мертвяк лежить на кам'яному фундаменті, і чим ближче підходиш, тим голосніше чути обридливий шепіт; тож щоб не нарватися, як деякий час назад, на оглушливий крик (хоча це все ще був шепіт?), блукаю біля стін та роздивляюсь оздоблення усипальниці. Золото, срібло, розбиті ікони, спаскуджені виділеннями трупу дорогоцінні, вочевидь, тканини… Через деякий час це стає нецікавим. Як ходити на роботу, яку не любиш.
Господи, який дурень любить ходити по ненормальній усипальниці, бувши піддослідним кроликом?
Чомусь сьогодні всі тканини червоного кольору. Завжди були жовті — не лимонні чи канарейкові, а як мед, з відтінком помаранчевого і рожевого кольорів. Але сьогодні увесь убір, окрім чорної тканини на обличчі трупу, багряний. Тільки різноманітні хрести жовті, і ще певно, золоті нитки для них.
Іноді я дивлюсь на вихід, бо розумію, що щось пішло не так.
Охоронці.
Їх сірий, блакитнуватий плямистий одяг покрився додатковими швами ниток: я б не помітив того, якби при цьому вони не утворювали кола чи прямокутники. Та й самі солдати поводилися дивно: тільки глянувши в мій бік, вони ледь здригаються, тримаються за голови й, щоб не виказати себе, удають наче поправляють навушники з шоломом.
Раніше таких виводили, але зараз вони чомусь на своїх місцях.
Знову розвернувшись спиною до них, підходжу до фіолетово-чорного лежачого священника. Найбільш дивно для мене все ж те, що немає жодного смороду: зазвичай розкладені тіла мають солодкуватий та нудотний запах. Але тут цього немає. Це мене бентежить як в перший, коли прийшов сюди, так і в сьогоднішній - десятий чи одинадцятий - день.
Я вже облишив намагання підняти тканину чи намагатися розколупати, на перший погляд, тонкі водянисті угрупування: не поворухнеться, наче вклеєне. На четвертий день мені навіть дозволили струснути цей гнилий мішок арматурою, але вона зігнулась, а шкіра хоч би здригнулася. Тканина не ворушиться якщо її взяти до рук; те саме з волоссям та густою бородою, сірою, як стіни на самому початку подорожі.
Зненацька голосний гул сирени накриває мене. Щось гримить. Мигцем повернувшись до єдиного виходу з дивної кімнати, я застигаю: закрились якісь броньовані двері, і не одні, але бій позаду них пересилює натужну працю поршнів та циліндрів.
Хтось кричить. Молиться? Ні, скоріше благає, б'ється в броньовані двері та… Все стихає.
Поодинокі постріли лунають то близько, то доходять ледве чутним відлунням: разом з ними, один за одним, відкриваються броньовані двері, як такі, де зберігають усілякі цінні штуки в банках. Але я не пам'ятаю, щоб вони були вбудовані. Не пам'ятаю і залізного, у вигляді півкола, переходу: зазвичай були звичайні… Чи з золотими хрестами, важкі, обліплені ланцюгами двері?
Час минув занадто швидко, і важкі мідяні двері (хіба вони не були з заліза?) відкриваються, впускаючи якийсь різнобарвний гамір з хусток, шкір, мішків та чорних як вугілля ряс; перш ніж я зміг хоч що-небудь зрозуміти, ноги понесли мене до найбільш закритого місця — під маленьку арку, ледве не впритул до голови небіжчика.
Те, що я побачив як розмазаний малюнок художника, знищений випадковим рухом, виявилось купою вірян: їх було чи двадцять, чи тридцять душ. Не рахуючи священників та молодих хлопців, які тримали свічки на дивних довгих свічниках, основну масу становили товсті жіночки, бабці та діти від п'яти до шістнадцяти років на вигляд.
Однак в жодного з них я не побачив страху від того, що відбувається. Їх не лякало ні оглушливе завивання сирен "Активна зона розгерметизована, порушення умов стримування"; ні свинець, що все рідше попадав їм у спини; навіть розпухлий труп неодягненого священника не викликав ні в кого, а ні сорому, ні подиву, ні бодай краплі страху. Лише бездумне шепотіння молитов, яке викорчувало усім мізки: найстрашніше було те, що оті діти, що були з ними, цього також не розуміли. Лише дивилися і дивно похитували головами.
"Це якісь дивні віряни" — ненароком перед очима з'явилася процесія, що я її час від часу бачив виходячи з роботи: злякані, стиснуті, сором'язливі набожні люди біжать з дітьми з самого ранку на, як вони називають, "службу". Весь час вибачались, кутали голови у сотню хусток, соромили дітей за якісь пустощі — але в їхніх очах було хоч мале, але розуміння ситуації. Вони були чи то радісні, чи то сумні, іноді налякані якимись думками, однак виглядали живими. На відміну від них, ці були як порцелянові ляльки, що не бачили перед собою нічого: декому опалило волосся через свічки, що падали на них, хтось лишився у роздертому одязі та заплямований кров'ю. І перш ніж я налякано втиснувся в стіни крихітної дерев'яної рамки, цей натовп помчав уперед.
Уперед, як я вважав, на мене, підіймаючи дивні, на вигляд важкі, клунки та дипломати.
Але процесія не зважала на мене і розбризкуючи слиняву разом з хриплими, ревучими молитвами, кинулась до “об'єкту номер 39”. Товсті жіночки хапали синю шкіру, намагаючись узятися за неї; кремезні чолов'яги били свічниками по пузяці мертвого та не змігши того, вчотирьох тужили здерти тканину з лиця. Діти (звідки в них взялися гострі уламки скла?) з риданням трощили їх об руки 39-го, розрізаючи власні, наче вони в цей час підвели всіх, від батьків до янголів. Але це було далеко не найдивніше з того, що відкрилося моїм очам — з того, через що я, скручений в калачик і обіймаючи від страху коліна, зумів себе подужати та встати, дивлячись божевільній процесії у вічі. Я вже погано чув що-небудь: оглушливий шепіт, ревіння сирен і галас людей перетворився в какофонічний вир з вигуків, але це було неважливо. Мінливий гамір золотих та срібних кольорів поступово перетворювався на маленьке, але не менш моторошне одкровення.
Весь цей балаган пойнятого гниттям хрестового походу був заради того, аби начинити стариганя паперовими купюрами та дріб'язком, який посипався мені на голову перш ніж я випростався у весь зріст. Люди гарчали від відчаю, розривали пакунки та притискали гроші до небіжчика - і хоч через гамір нічого було й чути, я розумів по обличчях, чого вони хотіли.
Хотіли вони того, щоб усе це закінчилося, і все стало добре.
У важкі часи всі шукають насамперед найлегшого шляху до свого щастя. Їх поняття було для мене чужим, однак раціональна думка в тому була.
Життя безглуздо важке.
І лиш встиг я подумати, що можливо, було б добре принести навіть символічно не мою жертву, просто як символ прихильності, всі "дорогі парафіяни" повернулися до мене. І білий відблиск в їх бездумних очах мені зовсім не сподобався.
Один зі священників, чиє лице з якогось дива поплило, наче свіжа фарба, озирнувся і щось пробелькотів. Узявши до рук золотого хреста з дивним ланцюжком, чолов'яга замахнувся на мене: кров.
Кров, згадав я, і серце впало в п'яти. Уся прикраса була покрита шматками плоті та мізків, і знаючи ґвалт до того, як всі ці люди прийшли…
Найдивніше, що я зміг почути його голос, однак вже далеко позаду себе: священник горлав про якесь священне ягня, в яке треба запхати усю їхню жадобу до кінця… Це було щось довге про диявола, однозначно, але випробовувати на собі роль скарбнички я не бажав. На відміну від трупу, на якому я схоже, зі страху встиг пробігтись ногами, мене можна було і на шмаття розірвати, і напхати в горлянку по самі губи купюр.
Дивні образи зі стін починають рухатися за мною й гидливо кривлять лице в беззвучному галасі. Зрозуміти я це зміг, як величезна зала, що нагадувала якийсь собор, нарешті закінчилася: крихітна усипальня несамовито росла і від того розривалася швами, осипаючись тиньком. Декілька разів я навіть відчув чужий дотик - ці малюнки, схоже, можуть дотягнутися й з обвалів.
Коротенький коридор все не закінчувався, хоч як я не примушував себе бігти. Пораненими ногами було дуже боляче ступати — не те щоб гаряча кров обпікала, але розуміння того, що сталося з тими хлопцями… Треба бігти вперед.
Криваві та мокрі образи нових святих мовчки дивляться на те, як я біжу, і схиляють голови.
Лише зараз я почав розуміти, що стіни почали розбухати, як винуватець усього цього прокляття. Вони такі самі, нездоланні, незнищенні та бездушні. І повні гною, фіолетово-чорні, з плямами що ростуть геометрично страху.
А останнього в мене багато, настільки, що він липким смородом розповсюджується навколо: гниття та ладан.
Деяких охоронців і прожектори затягнуло в кам'яні гроби, десь я бачив витріщену голову майже біля підлоги, з білими кучерями, осліплену яскравим софітом…
Хлопці, вибачте, якщо це покарання, щоб вам було "соромно" - вибачте мені!
Тут, далеко від Активної зони, я можу чути усе. Як важко дихають члени хресної ходи, кричачи молитви свого проклятого панотця; як осипається стіна, поглинута напівзогнилим чимось; як шепоче світло, ніжно призиваючи до себе. Софіти один за одним зникають, та я знаю: мене чекає порятунок на виході з цього місця.
Однак, чомусь воно зупинилося у вигляді одинокого, нестерпно-яскравого софіта, що якимось хитрим чином освітлював усі двадцять шість сходинок уверх. І якби ж проблема була у світлі — я рвався доверху, несамовито хапаючись за обдерті, криві, вогкі поручні - але жодного ефекту це не дало. Я все ще на сходинці номер двадцять три: стрибаючи вперед, сходи наче ескалатор виростали заново і, знущаючись, ставали ще довшими. Двадцять дев'ять? Тридцять п'ять? Сорок сім? Чи може, я намагаюсь перестрибнули сто четверту сходинку?!
Біле світло випалює малюнки довкола, і щоб зі мною нічого не сталося, я трохи повертаю прожектор. Тепер воно б'є мені прямо в потилицю, але це набагато краще, ніж відчувати дотики хижих янголів.
Хижих, бо проїдаючи стіни, крилаті зжирають усе на своєму шляху: охорону з хрестами на одязі, напхані ладаном гвинтівки, покриті старослов'янською мовою обшивки та арматуру.
З того кінця, де я був раніше, почали сходитися "віряни". І бувши чесним, я не витримав вигляду того, як вони уподібнились своєму улюбленому дохлому пастирю.
Їх шкіра розпухла і покрилась "малюнком смерті", а донедавна свіжа кров почорніла в сухий залишок. До щастя, лиця всіх їх були закриті, але чим! Священники натягнули на макітри щось, що нагадувало парасольку очеревини; жіночки залишись без спідниць та, кому поталанило більше, своїх клунків з грошима; більш "сором'язливі" радикально розв'язували питання та натягли обкручену шкіру. Дітям, як не дивно, дістались шмаття з ряс та свічок, що тримали тканину на кшталт цвяхів.
При цьому процесія самовдоволено тягнула залишки охорони, і судячи з усього, займалася роздиранням і без того залишків в дрібний фарш. Їли вони їх, чи намагалися спалити - зрозуміти було не можна. Наче, до рота ніхто нічого не підносив.
А тікати було вже й нікуди. Сходинка номер двадцять сім перетворилася на золоті ґрати з вітражним склом, номер двадцять шість - на платформу з мармуру. Нескінченний вихор подій знов змушує сісти на підлогу, принаймні, щоб обдумати бодай хвилину гамір реальності.
Через хвилину помітив, що в мене одяг не звичайний, хоча по відчуттях особливо нічого не змінилося, але він релігійний - все в хрестах, цифрах та ядучого помаранчевого кольору. Перш за все, помітив я дивні наручні з тканини, а вже потім - якусь довгу рясу з цифрами. І кросівки, які на мені були, десь поділися також - ноги босі. Не дивно, що все болить.
Агов? Агов?
Очі злипаются від утоми.
Дуже хочу повірити, нарешті, що я просто сплю.
На плечах виростають якісь крихітні свічечки, тонкіші за мізинця. Це не боляче, але добряче тривожить - не особливо приємно бачити, що з тебе щось росте і бурхливо розвивається, а дозволу на це ти не давав.
Процесія йде повільно. Вони чвалають від тіла до тіла, важко дихають під вагою дріб'язку, зрідка зупиняються, аби перехреститися. Якщо оцінювати на око, то в мене було ще десь хвилин п'ятнадцять; та мене більше турбувала не наявність чи швидкість бідолах. Їм наче було байдуже, що я робитиму - ні тріск тонкого скла, ні шви по стінах не викликали навіть секундного спалаху тривоги.
Навіть коли ґрати почати гнутися від сили натиску стін, вони зовсім не думали пришвидшитись чи бодай зупинити мене. Мої зусилля не принесли великих результатів, але невеличкий прохід в мене все ж створити вийшло. Якщо через п'ять хвилин натиск буде такий самий — то спокійно зможу виповзти назовні. А поки доводилось лише розколупувати залишки скла та обривати свічки з плечей, які почали обплутуватись навколо ґрат, як лози святого…
…О Господи, я ж не знав цього всього, звідки я це знаю? Святих, панотців, всі ці набожні штуки з символами?
Наче прокинувшись від сну, оглядаю себе: той самий помаранчевий комбінезон, заплямований та залитий світлом, мов нальотом. Однак поки намагався відтерти огидливе світіння, незчувся, як голова впала від утоми.
Тепер віряни були ще ближче, і простір позаду них зімкнувся майже вщент. Повільний хрускіт апаратури, а точніше тихесеньке відлуння, дозволяє мені принаймні здогадуватись, що все йде по плану. Світло софіта слабшає, але все ще горить.
Чомусь все частіше провалююсь в сон, чи навпаки, прокидаюсь. Міняється не сильно багато, однак з часом доводиться звикати до незвичного стану. Іноді провалюєшся двічі, і дихається важче.
Хресний хід Посмерти вже близько. Їх помітно піддало розкладанню, і якби не впевненість в виході… Хоча ні, що так, що так я залишився без обіду. Купка з монет та купюр в бридкому слизі залишає в мене багато питань, однак я більше зацікавлений в іншому — витримати тонку нитку між тиском на ґрати. Якщо проґавлю бодай хвилину, вже не зможу вилізти - і хтозна, гірше зустріти вірян у вічі з криком, чи все-таки дупою до них, задихаючись від очікування? Не хотілося б це випробовувати на собі.
Так, дихай, один, дихай, два. Простір все ще маленький, але по той бік видно вже якихось людей. Вони підходять і говорять про щось.
Мій галас дивним чином переривається знов вивертом шлунку. Монети. Трясця, звідки вони взагалі в мені, на обід же був суп з морквяної міді та нарізаних кружальцями картопляних хромованих пластин?
Ні, ні, без міді й без хрому. Звичайна сіра картопля, зі звичайним малюнком у вигляді образів… А може, вона не очищена, тоді закута в крихітну ґратку з ягнят та списів?
Треба вибиратися якомога швидше, бо прокидаюсь все важче і важче, а думки втратили будь-який сенс. Можливо, так на мене діє цей старечий голос, що шепоче дивні речі.
Я майже заснув, як клятий шлунок знов перекосило. Тепер, щоправда, разом з залізним присмаком я отримав вогку, гидливу купку з банкнот. За кольором це були дрібні купюри - з Князя по Мазепу, всі куці та й без мого втручання побиті часом. Різнобарвна бідняцька купка. І чомусь все в якомусь чи то супі, чи то виділеннях, яких у правилах немає.
Відкинувши мокрі папірці уперед (сподіваюся ті люди, що йдуть сюди, зрозуміють мене — ті віряни вже були за десять метрів од мене), я поступово протискуюсь по маленькому виходу назовні. Дивно, та темінь що позаду мене нестерпна і жахлива, а паморок попереду зовсім не страшний. Не чорний, без малюнків, лише може не дуже схожий на вулицю — щось я взагалі не бачу неба. Лише калейдоскоп з вимкнених ліхтарів, темних віконець та сходинок, які не дозволяють побачити краєвид.
Чую, як жалібно трясуться невпевнено встановлені скляні вітражі, що я не розбив, або не розтрощило від тиску. Чомусь навіть спало на думку: скільки я втратив крові? І наскільки подряпані руки? Мав би, певно, волати від болю, коли кулаками розбивав шибку.
Руки дійсно гарно розбиті, навіть десь між пальцями витягнув уламок. Ним же і відрізав довгі свічки, які вже були схожі на дивне спагеті. Треба ж виглядати як людина, нормально, а не оце от священно-анормально.
Якось замало болю. І замало емоцій. Чим далі повзу уперед і полишаю позаду вірян, тим важче думати й підіймати голову — наче я, оте я що блукає тут, повільно гасне як софіт і повільно розмазується в новий штрих, новий шматочок до образу, а потім новий такий перекриє його, і…
Думку відвернуло те, що ті люди дивилися на мене зверху, з певною цікавістю, записуючи щось в довгі сувої й зрідка повертаючи голови, певно, розмовляючи один з одним. Майже жодного слова я не міг зрозуміти, але задньою думкою розумів: це звичайні слова. Саме що прості, такі, які говориш кожен день, і не помічаєш цього.
Я схопився за ногу одного з них і почав скиглити про допомогу, щоб мене витягнули звідси (неба все ще не було ні над, ні піді мною), але натомість стрункий охоронець з розшитим в стрілки-хрести камуфляжем відштовхнув мене, та наставив пістолета. Те саме повторили ще троє, вже в червоних кольорах, і покликали декількох чоловіків до себе.
Першим прийшов чоловік в багацьких одежах і з якимось рушником, де було грубо написано фарбою "Святий Фонде, урятуй нас", а також голова святого, якого не міг ніяк розпізнати; другою (а точніше другими - то були дві дівчини) похитувались менш поважні особи, але не менш важливі: одна палахкотіла зсередини та дихала димом, а друга писала щось на довгому сувої, зробленому з паперу та скотчу. Чому було просто не писати на окремих аркушах, лишалося загадкою, але на це я вирішив не звертати увагу та покликати ще когось.
— Підданий випробуванню Агнець прибув… — ледве розпізнаю слова поважного пана з рушником, і заклякаю на місці. Який такий Агнець? Ні, це не можу бути я, я ж маю…
"Ви не розумієте! Я з класу… Класу… Класу Д! Дискос" - здається, в мене виходить пробулькотіти слова, але вчені на це не зважають. Одна записує, друга фотографує. Охоронці перешіптуються і вказують на себе, де висить не один кинджал і дбайливо складені набої. Пан у рушнику на хвильку сідає на одне коліно, щоб осяяти мене хресним… Ні, круговим знаменням, читаючи щось нудне і знайоме, і весь час намагаючись щось спитати в мене.
Дівчина з сувоєм ледь здригається, коли я намагаюсь рвонути до неї й хапаюсь за довгу гофровану спідницю. Знов незрозумілий малюнок, хрести, стрілки, якісь ангели нашиті з головами левів і биків. Писар на мить закликає, дивлячись на мене з-під довгої, до самих п'ят, вуалі з тонких ланцюгів.
Я розумію, що вона дотягує чого я прошу, але вдає, що не знає сенсу мого белькоту. Важкі руки охорони відривають мене, валять на підлогу і скручують таким чином, аби я міг лише зігнутися і скиглити. Вона відступає й злякано ховається за спини, рятуючись від питань та непотрібної уваги.
Збіглися ще якісь люди, в білосніжних (але в брудних від кіптяви та гною стін) рясах, налякано дивлячись на те, як приманка стогне та намагається вибратися. Починають шепотіти щось своє, і в дрижачих голосах чую невмілу молитву простими, суворими, і холодними словами. Десь я їх чув — такі ненормально-наукові, аж бридко.
Так неприємно, це, програвати ставку на своє життя. Я мав видряпатися через усього п'ятнадцять діб, але цього разу мої блукання закінчено.
Як знав, що не треба було тоді того дивного хлопця чіпати. То був не священник, то був лише якийсь перевертень, який на мене чекав. Не треба було йому казати своєї думки.
Вони наставляють стволи мені в голову та випрошують закінчити цей шлях. Чомусь мені навіть не лячно.
Все одно в мороку я бачу, що віряни торкаються мене разом з хижими крилатими охоронцями: бачу, бо тіло мене не слухає і розмивається, як фарба у воді, починаючи з живота. Важкою дифузією мене розносить по маленькій кімнаті, повітрю, небуттю: і все більше я хочу згадати щось важливе, надзвичайно важливе, але нічого не вдається. Світло софіта гасне, і я - разом з ним, такий самий непостійний вогник розчарувань.
Навіть вогник кулі не може мене пробудити від запаморочливої втрати себе: намагаюсь згадати, сказати, подумати…
Але вихор розмазує мене по пітьмі, і я розумію: пітьма то не те, що я бачу.
Пітьма це те, чим були ті, хто прийшли перші, чекаючи воскресіння мертвих. Нагадайте мені, що я хотів розказати, щоб ці кляті бовдури увірували в нашого панотця!
І слава отцю [ВИДАЛЕНО]
[ВИДАЛЕНО] [СЛАВА ТОБІ]
[НАВІКИ НАВІКИ НАВІКИ]
Вірую в найближчий кінець цього світу,
до кінця свого віку.
[ВИДАЛЕНО]
[НАВІКИ]
***
Ох, моя голівонька…
Здається, що пройшла добряча сотня років, і поступово натужний тиск та темінь зійшли нанівець. Щоправда, не так одразу — трохи паморочилась голова, важкість, кінцівки не слухаються, наче розкрутили болти. Одним словом, це найближче описувало мене чи після важкого святкування алкоголем, чи факту переспання.
Певний час я був у блаженній тиші, освітлений скупим світлом декількох свічок у підвісних лампадках. Цього я не розумів, але дуже гостро відчув, коли обридливий шепіт 39-го знов пролунав з усіх боків.
Трясця тобі, діду, щоб ти здох й змовк.
Нічого не змінилося. Сірі стіни, підлога з мармурової плитки, трохи ікон. Ближче до усипальні, з лівого боку, той самий мармур добре покришений і викладений так-сяк у мозаїку-кільце.
Старий лежав як завжди, животом догори й з якоюсь брудною чорною тканиною на лиці. Над ним мляво похитувався металевий свічник у вигляді кошика, тримаючись за чотири золоті ланцюги. Саме такі, незвичні, які на шиї товсті священники носять.
Охоронці зацікавлено поглядали з коридору, наче хвильку тому я зробив щось незвичне, і помітно натужили руки. Утомлені, але страх їх тримає в тонусі. Руки, а разом з ними й зброя, ледь-ледь мерехтять через яскравий відблиск воскових свічок та дрижання, спричинене довгою службою тут.
Все було, як завжди, але з присмаком нового страху. Темінь. Її було якось забагато завжди, а зараз її наче ще більше розвіяли по кутках. За свічками, під аркою в головах 039-го, позаду мене весь час марились якісь постаті, блискаючи очима в периферійному зорові.
Це було не добре.
Зібравши себе у руки, починаю озиратися навколо себе і трохи примружувати очі — було б непогано мати якийсь сильний ліхтар, надпотужний, а не іскряні маленькі вогники. І як християни узагалі люблять такі темні та незатишні місцини? Ах, так, катакомби. Релігійна пам'ять крові, чи як там називав один псевдонауковець цей феномен?
Через деякий час безцільного блукання і переставляння столоподібних громіздких свічників з місця на місце мені вдалося знайти невеличкий блакитний ліхтарик, а також м'ятну цукерку в кишені на грудях. Не дуже пам'ятаю, щоб нам останнім часом видавалися солодощі, однак можливо прихопив з останнього приймання їжі?
Закинувши смаколик до рота, і освітивши простір навколо себе декілька разів (і куди поділися ті окаті тіні?) повільно підходжу до трупу.
Позаду трохи шумлять рації та стривожені чимось охоронці. Чую кроки, але вони далеко, аж в передзоні. Схоже, за мною йдуть, але чомусь мені зовсім не лячно. Навіть думки не має, що щось іде не так.
У світлі ліхтарика блимнуло щось маленьке і срібне. Ненадовго загубивши об'єкт, я з подивом роздивляюся маленьку копієчку, номіналом в одиницю. Такі вже зняли з обігу, звідки вона взагалі тут узялася?
Мені все ще не страшно. Скоріше, я наче розумію, що нею треба зробити, але це мало приносити мені якісь важкі думки, а замість цього знаходжусь наче не в собі. Крутячи її двома пальцями так і сяк, декілька разів повертаюсь до відкритих дверей: підбігають. Десь позаду них, наче хвіст хитрої лисиці, прошмигнув білий халат.
— D-79365, покладіть ліхтарик на підлогу і підніміть руки.
Гвинтівки синхронно підіймаються на рівень грудини. О, і чого це ви так? Я все той самий піддослідний, той самий D-79365, тільки трохи заспаний аномалією.
— А що сталося? - лицемірно озиваюсь, вдаючи, що я зляканий такою несподіванкою.
— D-79365, руки. Вас виводять з Активної зони.
— Гаразд, добре! — нарешті я піду з цього клятого місця, і якщо не буду вимушений безцільно чекати результату аналізу тих яйцеголових, то добре відпочину. Але перш ніж підняти руки й вимкнути ліхтар, приліплюю копієчку до руки померлого. Прямо до вказівного пальця, точніше, напівобрубку.
Тепер мій шлях іде задом наперед — образи, визволені зі сотень шарів шпаклі та газет, вичікуючи проводжають мене. Прямокутні лампи над головою ледь поблискують, прощаючись, але не назавжди. Сходинки, від першої до двадцять якоїсь там, зовсім не тримають мене і відпускають на світло. Ніщо не бажає тримати мене тепер.
Охорона і вчений стривожено дивляться на мене і перешіптуються між собою. Наче вони не знають, наче вони не розуміють, що тут коїться? Стіни трохи липкі. І запах ладану просочився крізь одяг, хоча певно, ніхто його не запалював.
З відчинених дверей я бачу, як повільно спускається сонце, але йому ще далеко, щоб забрати мене до пітьми. Злегка посміхаюсь. По землі повзають гарячі вогні вантажівок, в яких везуть мене, вчених і декількох солдат, що прибігли першими.
Один з таких освітлює мене, як софіт, і нарешті на душі стає так легко, так затишно, що я ледве стримую себе, щоб сказати одну-єдину фразу:
Панотче, скажи мені, що я ще маю зробити, щоб цей мерзенний світ нарешті був мертвий, як говорить Рух Посмерти?
