Прогрес
рейтинг: +1+x

Дослідник Конуелл окинув оком свій кабінет. Нечисленні скромні речі, які раніше прикрашали це приміщення, вже були складені до коробки на столі.

Конуелл переривчасто зітхнув. Йому хотілося б сказати, що добре було тут працювати, але, якщо бути чесним з самим собою, то від роботи з SCP-1360 він відчував лише розчарування та відразу. Хоча йому б хотілося досягти кращих результатів і можливо, якби йому це вдалося, він не почувався б так, ніби з чимось не впорався. Можливо тоді не було б такого відчуття, ніби він кидає бідолашного дроїда напризволяще… Різкий стук у двері відірвав Конуелла від роздумів.

«Відчинено», – крикнув він. До кабінету увійшла невисока жінка з пронизливими сірими очима і широкою єхидною посмішкою. Її волосся було зібрано у пучок, а на гострому носі сиділи невеликі окуляри. Конуелл зробив усе можливе, щоб приховати своє розчарування. Цю жінку звали доктор Фрімонт, і хоча вона була на фут нижчою за нього зростом, вона завжди змушувала його почуватися меншим за неї.

– Знову переводять? — спитала вона.

Піднявши одну брів, вона зазирнула до коробки, що стояла на столі. Голос її звучав єлейно та співчутливо, але губи її кривилися у хитрій посмішці.

– Як ви здогадалися? – відповів Конвелл, відсунув коробку з речами від гості та зробив вигляд, ніби щось у них шукає, сподіваючись виглядати надто зайнятим для розмови. – Чим можу вам допомогти?

– Куди ж вас відправляють? – спитала Фрімонт, чи то не помітивши його демонстративної поведінки, чи то зовсім через неї не переймаючись.

Зона-84. Знову. Що вам від мене треба, Фрімонт?

– Доктор Томпсон подав запит на зустріч з вами, – хмикнула Фрімонт. – Гадаю, пощастило мені вас перехопити, поки вас не завезли за Тихий океан.

Конуелл аж рота роззявив, намагаючись зрозуміти, як їй вдається бути настільки нетактовною.

– Навіщо? – спитав він.

Він чув про бідолаху дотора Гарольда Томпсона, коли працював з доктором Джонсоном, але особисто ніколи не бачив.

– Мені теж цікаво, –знизала плечима Фрімонт. – Весь минулий тиждень він дуже наполягав на зустрічі з вами.

– Я гадав, що доктор Коллінз підтримує з ним… – почав Конуелл, але Фрімонт різко засміялася, і він замовк.

– Грегг не наніс Гарольду жодного візиту з тих пір, як Джонсон пішов. Так чи інакше, йому треба хоч якась психологічна підтримка, і я вирішила надати йому вас в якості подачки. То що, можу я сказати йому, що ви завітаєте?

Конуелл зітхнув і провів руками по обличчю. Якщо Фрімонт каже правду, значить доктора Томпсона ніхто не навідував майже три роки, і він, мабуть, скоро почне божеволіти.

– Боюся, мені треба ще встигнути на літак, а перед цим зустрітися з деякими людьми. Мені шкода. Якби я міг. Правда шкода, я просто не можу, – сказав він, хитаючи головою.

– Цим ви лише його розчаруєте, не мене, – знизала плечима Фрімонт. – Хай вам щастить у тому Саді з Домовинами.

Похнюпившись, Конуелл дочекався, поки Фрімонт забереться геть. Коли за нею грюкнули двері, він ще раз зітхнув, згріб свою коробку з речима і вийшов з кабінету, востаннє вимкнувши у ньому світло.


Конуелл важко постукав до кабінету доктора Коллінза. Він не став чекати дозволу увійти, замість чого тихенько відчинив двері та прослизнув до приміщення. Кабінет виглядав бездоганно, і навіть ручки на столі були розкладені старанно й продумано. Не хотілося тут нічого торкатися, щоб не викликати невдоволення у доглядача цієї виставки.

– Завіряю вас, ви добре справляєтеся, – промовив Коллінз зі свого крісла, стиха хихикнувши й не відриваючи погляду від монітору.

Конуелл у відповідь закотив очі.

– То що вас до мене привело, друже? – спитав Коллінз.

– Я звільнив лабораторію 1360-1. Ви візьмете старий кабінет Зака, чи залишитесь тут?

– Я поки що не вирішив, але гадаю, що ви до мене завітали не для того, щоб поговорити про кабінети, – відповів Коллінз, поглянувши на Конуелла через свої товсті окуляри.

– Я знаю, що ви доклали сил до того, щоб мене перевели. Саме через це вам і передають проект 1360-го. Я просто не розумію, чому ви так зробили.

Коллінз зітхнув. Вигляд у нього був, як у батька, який збирається сказати синові, що не сердиться, а просто ним розчарований.

– Ваше захоплення цим проектом почало слабшати задовго до того, як Джонсон пішов. Начальство побоювалося, що ви більше не зможете належним чином керувати проектом, тому мене попросили наглядати за вами і повідомляти про те, що я побачу, – Коллінз похитав головою і тихо хихикнув. – Боже, я маю на увазі, що ти дорослий чоловік, і я не буду тебе відвідувати, щоб сказати, що ти добре справляєшся. І ніхто не буде.

– Ось воно що? – відрізав Конуелл. – Один візит не на належному рівні, і мене посилають геть?

– Припиніть-но, – буркнув у відповідь Коллінз. – Ви, чорт забирай, добре знаєте, що ми таким чином не працюємо. Ви вже давно ненавиділи роботу на проекті 1360. Залишати вас керівником цього проекту було б шкідливо і для вас, і для дослідження 1360-1. Я це побачив і потяг за потрібні ниточки, що переконатися, що все, що треба, буде зроблено.

Конуелл стиснув кулак. Йому уявилося, як він розбиває голову Коллінза об його ж клавіатуру. Нарешті, він приборкав свій гнів і поклав на стіл великий стос паперів.

– Тоді гаразд, капітане. Ось ваш штурвал, всі наші із Джонсоном записки по 1360 і Андерсону, в тому числі стенограма того, як ми його намагалися захопити минулого тижня, і все, що ми дізналися про Андерсонові моделі.

Конуелл вирушив до виходу, але зупинився, коли Коллінз покликав його.

– Слухай, Джейкоб, це вже не перший раз, коли тебе переводять з проекту, і він не буде останнім. Дідько, мене ж теж туди-сюди ганяли стільки разів, що я вже й не рахую. Тобі необхідно пам'ятати, що штаб приймає ці рішення з якоїсь певної причини. А ще тобі необхідно лишатися спроможним рухатися далі. Будь ласка, нехай через це між нами не виникне розбрату в майбутньому. Все ж-таки, ти добре справлявся.

Конуелл похитав головою, стоячи на порозі.

Доктор Фрімонт заходила до мене трохи раніше сьогодні. Гарольд хотів мене бачити. Вона сказала, що ви не відвідували його ні разу для підтримки його психологічного здоров'я. Подумайте, може варто до нього зазирнути, як буде нагода.

Сказавши так, Конуелл тихо вийшов у коридор, і двері тихо зачинилися за ним.

Коллінз дочекався, поки двері зачиняться, потім усміхнувся в подумав:

Андерсону:
Інтеграція пройшла успішна, проникнення завершено. Я отримав повний контроль над Номером 31. Очікую на подальші інструкції.
Сейкер №76

Він почекав якусь секунду, поки його програма повідомила, що повідомлення доставлено, і, насвистуючи, повернувся до роботи.


Доктор Гарольд Томпсон повільно переступив через поріг своєї камери, повертаючись з чергової серії тестів. Колись він був засмаглим, атлетичним чоловіком, тепер же виглядав блідим і схудлим. Усі роки його ув'язнення були не з приємних, але саме ці три роки після того, як його покинув товариш, доктор Джонсон, здавалися найважчими. Позаду стовбичили два співробітники служби безпеки, пильно стежачи за будь-яким кроком, що міг би нагадувати спробу втечі. Хоча за вісім років ідеальної поведінки Гарольда вони трохи розслабилися. До того ж, зараз його руки були не лише сховані у товсті шкіряні рукавиці, але ще й скуті міцними наручниками.

– Притримайте-но двері на хвильку, – пролунав нудотно-солодкий голос доктора Фрімонт, що з'явилася за спинами охоронців. – Ви сьогодні добре попрацювали, Гарольде. Ми продовжимо тести через два дні. На завтра у вас призначено зустріч для підтримки психологічного здоров'я.

– Зрозуміло… – так і стоячи спиною до своїх поневолювачів, сказав Гарольд. – Дослідник Конуелл?

– На жаль, знову всього лише я, – відповіла Фрімонт, меланхолічно посміхаючись. – Конуелла перевели до іншого закладу.

– А Грегг… – почав Гарольд, але вона швидко перервала його.

– Боюся, я так і не можу до нього дістатися. Він зайнята людина. Впевнена, що це ви можете зрозуміти.

– Я навіть уявити це не можу… – пробурчав Гарольд, вовтузячи руками.

Охоронці кинули нервовий погляд один на одного, потім на Фрімонт. Та завела очі вгору і прикрила їх руками, даючи знак зачинити двері.

Коли двері почали зачинятися, з-за них несподівано вислизнула гола рука Гарольда і втягла одного з охоронців до просвіту між стулками дверей. Офіцер охнув, задихаючись, і наступної миті перетворився на міцний мармур.

«Лайно!» – заволав інший офіцер і схопився за пістолет, але було вже пізно. Гарольд розсунув стулки і провів рукою по охоронцевому обличчю, перш ніж той встиг її перехопити, і той теж став суцільним шматком мармуру.

"Ні, ні, ні, ні, ні!" – заверещала Фрімонт, коли Гарольд обернувся до неї. Вона намагалася бігти в бік кнопки тривоги, але він швидко наздогнав її, збив з ніг і повалив на землю. Його рука міцно обхопила її щиколотку.

У кімнаті настала тиша, і Гарольд піднявся на ноги та отряхнув з себе пил. Він швидко позбувся наручників, узяв у одного з охоронців пістолет та ключ-карту, надягнув на себе лабораторний халат Фрімонт.

Декілька секунд він роздивлявся себе у дзеркалі. Якщо не привертати особливої уваги, вирішив він, буде досить просто пройти невелику відстань до кабінету доктора Коллінза. Змішатися з науковцями Фонду буде не важко.

Врешті-решт, у минулому житті він вже був одним з них.


Якщо не зазначено інше, вміст цієї сторінки доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License