Мені треба записати це, тому що я часто забуваю речі, а те, що я почув сьогодні, було важливим. Не для мене, мій час чи час майже будь-кого нині живого на Землі на те, щоб щось змінити минув, однак хтось, десь, можливо, зможе щось із цим зробити, або хоча б виявити цей документ корисним, чи щось таке. Як закінчу — запечатаю його в трубу, залию воском і шпурну в урвище. І хтось колись, либонь, прочитає це і спробує зробити якийсь висновок. Якщо їм дозволять.
Я б із задоволенням почав би спочатку, та от насправді не певен, коли для світу розпочався кінець. До розв’язки могли тягнутися рік за роком, або ж усе відбулось водночас. Усе виглядало похмурим – від теплішого повітря та холодніших морів до нестачі газів та надміру людей, ці процеси могли тривати віками, поки не випливли на поверхню, відкриваючись публіці. Найбільше мені та іншим запам’ятався момент, коли потонув «Disney Magic». Гадаю, саме тоді більшість людей зрозуміли, що все може бути гіршим, ніж здавалося.
«Disney Magic» був великим круїзним судном, одним із тих, що зазвичай обпливають всілякі острови. Одного дня, новини вибухнули повідомленнями про те, що корабель зненацька просто пішов на дно в спробі зайти в порт. Та от дивина – довгий час жодного відео події не було. Кілька фотографій із лайнером, що тримається собі на плаву, жодної з потопленням. А потім якимсь чином з’явилася плівка, яку почали показувати по новинах. Гадаю, проглянути її перед цим вони не додумались.
Корабель розсікав хвилі, грізний і швидкий, навколо нього навіть човники крутились, ну прямо рай для любителів курортів, аж раптом він зупинився. Тобто просто мертва зупинка, немов він влетів у гору. Було видно як люди полетіли вперед на палубі, купи мотлоху попадали з бортів, справжній безлад. Усе наче втихомирилося на кілька секунд, аж тут за кормою зненацька почало пінитись. Більшість подумали, що це просто двигун намагався знову запуститись… а потім з’явилася рука.
Не певен, чи це дійсно була рука, але якась кінцівка точно, футів із сотню в довжину, не менше. Вона потягнулася вздовж борту судна і просто… розірвала його, розстібнула, немов куртку, а весь люд всередині кричав і бігав… жахливе видовище. А потім можна було побачити, як щось висмикнулось із води, велика колюча фігура полізла в щілину… а потім на її спині стався вибух, камера встигла вихопити кілька реактивних літаків, які мчали повз… на цьому запис обірвався.
Пригадую, як я сидів ошелешений і тупо дивився у телевізор, і майже не помічав президента, який оголошує надзвичайний стан. Гадаю, під повний контроль уряду телебачення перейшло через два-три дні, хоча це могло статись і через тиждень, не впевнений. Інтернет у лещата взяли пізніше, і потім усе, що можна було почути, прочитати чи побачити було лише «зберігайте спокій, усе під контролем». Найхимернішим було те, що життя якийсь час не мінялось. Рахунки все ще приходили, люди все ще ходили на роботу та до школи. Просто з’явилось набагато більше переляканих облич і дивних чуток.
Невдовзі нам повідомляли, що евакуйовують цілі міста через чуму, чи заколот, чи терористичний акт, чи ще яке жахіття. Брат мій, що жив південніше, казав, що їх перемістили через величезну лісову пожежу. Та дивним було те, що, за його словами, вогонь чудно рухався… здавалось, що намагався дістатися бензину чи кущів, і не поширювався рівномірно. А згодом, божився він мені, з вогню вийшло щось подібне на двадцятифутового вогняного чоловіка, який почав усе пожирати. Дзвінок обірвався якраз після цієї репліки. Більше я з ним не говорив.
Тож потроху все погіршувалось. Людей переміщували, а якогось надійного способу зв’язку не було, тож важко було сказати, наскільки все погано. А між людьми все літали плітки, і це було моторошно. Справді божевільна хрінь, якісь зомбі на півночі, вбивчий шал на сході, місцина біля океану, де земля ожила й поїдає людей, культ, який голосить про друге пришестя і вбиває усіх, щоб улестити бога… Я почав усе більше віддалятись від людей, щоб у невіданні одержати душевний спокій. Озираючись назад, це, мабуть, врятувало мені життя.
Зрештою одного дня я прокинувся, а на вікні зовні була кров. На вулиці відбувалась якась повна фігня… крики, брязкіт, постріли, повітря пахло паленими проводами. Я сховався. Ні, мені не соромно це визнавати. Я залишив своїх ближніх гнити, а сам переховувався майже цілий тиждень, навіть тоді, коли звуки припинилися. На п’ятий день зникли електрика, газ і вода. Коли зрештою з харчами трохи прикрутило, я виткнув носа надвір і побачив, що вся західна сторона світу зникла.
Ну, не знаю точно, чи вона дійсно зникла, але там був просто обрив, за 30 футів на захід від мого дому, дна його я не зміг розгледіти. Як і не зміг розгледіти іншого боку урвища. Фактично, ця частина світу перестала для мене існувати. Околиця, у якій я жив, зараз нагадувала зону воєнних дій – повсюди кров і уламки, понівечені будинки… жодних тіл, чому я досі дивуюсь. Роздобувши такі-сякі припаси, я повернувся додому.
Уже певний час так живу. Не певен, наскільки довго. Може, роки, а може, місяці, я втратив лік дням. Сонце, буває, так і висить в одній точці цілу вічність… або ж хмари все застилають так, що й на крок перед себе не бачиш. А ще… ще повсюди істоти. На перший же звук я втік, але, гадаю, вони були ростом із людину і їм подобався метал. Інші, менші, інколи повзають по уламках, тому я намагаюсь їх оминати десятою дорогою. Якось створіння, схоже на мокрицю і розміром із кота, виповзло, поглянуло на мене і прокричало «СТІЙ!» бездоганною англійською. Я ховався всередині кілька днів.
Також є такі великі дирижаблики, які інколи літають навколо. Вони мають маленькі комашині ноги знизу і трохи схожі на личинок, але з очима по всьому тілу. Коли приземляються, жеруть все, що знайдуть, але більшу частину часу вони тримаються високо в повітрі. Я знайшов пораненого хлопця, коли одне із цих створінь пролітало мимо. Він був увесь пошматований і виглядав як один із тих хлопців зі спецназу, яких можна побачити по ящику, але від його бойового костюма залишилося саме дрантя. Я його затягнув додому, де ми й поговорили.
Він розповів, що полював на цих дирижабликів, але на нього напали. Хто напав він не сказав, але було видно, що його життя висіло на волосині. Я нагодував його консервованою квасолею і напоїв, від чого він трохи оживився. Спитав мене хто я такий, чи зі мною все гаразд і все таке. Він був дещо шокований, коли я сказав йому, що він перша людина, яку я зустрів після зникнення решти світу. Він сказав, що світ не щез, його просто перемістили. Що це значить він не пояснив. Я допомагав йому вилікуватись і допитувався, хто ж він такий, але він не коловся. Зрештою він сказав: «До біса! Мої накази вже, мабуть, недійсні», — і розповів мені.
Він сказав, що працював на щось типу фонду, який є ніби комбінацією тюрми й дослідницького центру. Він був одним з агентів, які займалися пошуком всяких дивних штук і не давали їм зашкодити людям. Я сказав йому, що поки що в нього все виходить дуже непогано, але він тільки зареготав. Розповів, що в них щось трапилось і купа цих істот вирвалися на волю водночас, через що цей його фонд втратив контроль над ситуацією. Назвав це «сценарієм GH-0 'Мертва теплиця'».
Я спитав, що це в біса мало означати, і він довго на мене дивився перед тим, як продовжити. Він пояснив, що це вони так називають ситуацію, коли всі на Землі помирають, але із самою Землею все нормально і вона може підтримувати життя. Я запитав, яке це має значення, якщо всі все одно мертві, а він дивно посміхнувся. Тоді я запитав, чи є ще живі на Землі, і він відповів: «Є, але рівномірно розселені й замкнені». Після цього я ніби як просто сидів і перетравлював почуте, а він тим часом почав розтягуватись і перевіряти свої рани. Він починав натягувати свої чоботи коли я спитав його, що буде далі.
Він мовив, що їм треба виконати «перезапуск». Сказав, що в них є технологія, здатна відтворити майже все, а людей – і поготів. Вони спершу, каже, усе почистять і стримають, відбудують зруйновані міста й заселять їх. Він сказав, що це займе довгенько, але зрештою все повернеться назад до норми. Навіть заявив, що вони можуть відтворити спогади та інші приколи. А я просто сиджу остовпілий і витріщаюсь на те, як він собі продовжує одягатись, наче нічого такого й не сказав. Я сказав, що він несповна розуму, що люди не можуть отак просто забути, не можна це все просто змести одним махом. Він зупинився, глянув на мене, усміхнувся і сказав: «Чому ні? Ми вже таке робили».
Не знаю, чи був цей чолов’яга божевільним якимось, на мою думку, він був при тямі. Як він ішов, то сказав щось про затоплення мого будинку. Будь ласка, не дозвольте їм відкинути мене. Не дозвольте їм заховати нас. Намагайтесь знайти більше, я знаю, що мають бути люди, які теж намагались щось залишити по собі. Не дозвольте світу померти намарно. Не забувайте нас.