Я ніколи не бачив стількох своїх знайомих колег в одному місці, ба навіть не міг подумати, що це могло б статися після початку вторгнення: нас могли захопити, знищити як фізично, так і стерти з історії, ще й заодно знищити цілий світ, як би банально останнє не звучало. Разом з цим ми втратили багатьох — кращих з нас, і це стало причиною сьогоднішньої події — відкриття меморіалу вшанування загиблих бійців Аванпосту UA-21.
Ми знаходились у внутрішньому дворику київської Зони: акуратно підстрижений газон та кущі, які продовжували дві перпендикулярні доріжки, а на місці їх перетину була площа, на якій стояв меморіал накритий полотном. Поряд з ним стояли декілька військових з автоматами та постамент з дзвоном. Навколо садка , в тіні будівлі, стояли люди. Серед них я помітив багатьох колег з моєї Зони, трохи з інших як, наприклад, Д-р Уайта і Ньюмена з котрими я мав справу працювати. Разом з ними були та "західняки" — Д-р Яким та агент Карпатський. Не вистачало з ними лише д-ра Шукайла, що було досить незвично, він бігав як нянька за цим старим диваком.
Були у мене знайомі й серед військових, які були тут — це капітан Левченко і старлей Монгол: перший завжди розказував цікаві історії з життя чи з роботи, а другий вмів гуляти на славу. Окрім них я ще побачив підполковника Нестора Назаренка, його було важко не помітити — посічене обличчя та протез замість руки, до того ж він стояв біля невеликої трибуни. Йому, певно, було найтяжче за всіх — це видавало його обличчя, яке було схоже на кам'яну маску печалі. Але цим я не хочу применшити горе інших бійців — вони всі були геть не веселі, бо кожен з них міг втратити підлеглого, командира, бойового побратима, або рідну людину.
Почалася церемонія, зняли полотно, і перед нами постав меморіал, який мене спочатку здивував: прямокутник з чорного граніту, в якому була вирізана фігура ворона, що летів до зірок. Далі був постріл, дзвін, постріл, дзвін, постріл і дзвін. Хвилина мовчання, прощальні промови покладання вінків та квітів — це все тривало близько години, але таке враження, що ніби вічність, а й ніби мить. Я був занурений в себе і лише чув гул тиші, бо слова тут були зайвими.
Після цього люди розійшлися групами по різних закутків Зони до роботи — ланки механізму “Фонд” почали рух. У дворі залишилися, окрім мене, ще декілька осіб. Серед них я неочікувано побачив начальство: Мурзея, Олександра Сергійовича, Сабадишина та двох начальників структурних підрозділів — Хмельницького та А. Д. Вони всі разом стояли в протилежному куті двору, й ніби щось обговорювали. Окрім них ще залишився підполковник — він понуро стояв перед меморіалом та дивився прямо на ворона. Від споглядання цієї картини мене зненацька відвернув капітан Левченко:
— Бажаю здоров'я.
— А? Так! Віта… Тобто, Вам теж бажаю.
— Ага. Я так бачу знову хмари нюхав?
— Типу того, просто… Що з паном підполковником?
— А ти не знаєш, що трапилось там, під Маріуполем?
— Ні, тобто не все.
Капітан, похиливши голову, задумався та промовив:
— Пройдімося.
Ми мовчки підійшли до темного закутка двору. Мій знайомий продовжив розмову питанням:
— Ось скажи, як маючи такі зв'язки всюди ти нічого не знаєш?
— Ну, секретність працює добре, та і я не сую свого носа де його можуть відірвати.
— Он як… Давай-но я розкажу історію того, що там трапилось. Як ти знаєш, за офіційною інформацією під час облоги міста кацапи почали штурмувати Аванпост, ніби вважаючи його, "базою Азова". Наші десь місяць тримались, а потім вирішили евакуювати персонал, і після — підірвати ядерний заряд. Ніби просто, але насправді ні.
Я ж знаю, що в перший день війни туди добряче в'їбали ракетами. Сам комплекс не постраждав, але були пошкоджені комунікації. Потім, наблизившись, ці виродки почали штурмувати нас, а там був увесь квіт: кадирівці, грушники, десантники й вагнери. Нашим було не солодко, але вони й не здавались і давали відсіч допоки було достатньо БК та бійців.
— А як цивільний персонал справлявся?
— Спочатку вони панікували, однак начальник Аванпосту швидко її приструнив. Він зорганізував всіх у єдиний організм: кожен робив свою роботу на всі 100 відсотків, ну так я чув. Проблемою були лише запаси — їх би вистачило б на шість місяців, але війна пожирала швидко, особливо медикаменти, але вони тримались.
— Однак, щось пішло не так.
— Дійсно. Все змінилося через два тижні — з приходом невідомого аномального угруповання. За нашими даними, її члени були схожі на культистів так званого Гнилого Господа, однак були більш агресивними в діях. Ця група очолювалась невідомою особою у священицькій рясі. Серйозною проблемою для наших була їхня здатність робити все навколо гнилим. Окрім цього вони були дуже… Живучими - наші бійці Аванпосту розповідали, що їх треба було аж так розх… розгамселити, щоб вони не рухались.
— І тому лише за допомогою цих почвар ворог зміг пробитися на Аванпост.
— Так. А я бачу ти шариш. Але, хоч і з великими втратами, наші змогли відкинути ворога з території. Іншою гарною новиною стало відновлення зв'язку з нами. Після чого вони запросили допомоги та відрапортували начальству. Коли командування дізналось про стан справ, воно наказало лише активувати заряд, але потім "відкоректувало" його проведенням евакуаційної операції персоналу.
— Бо причиною став витік цієї інформації по всій філії.
— Дійсно, цим рішенням були, м'яко кажучи, не задоволений решта персоналу, який працює на небезпечних об'єктах, під час війни, розумієш? Після цього було розроблено евакуаційну операцію. Очолили два командири: зі сторони Аванпосту — її начальник, а з "великої землі" — Назаренко. Він і робив все можливе аби евакуація здійснилась.
— Але чому цей Аванпост потрібно було знищити? Він був лише точкою спостереження, та й аномалії там надовго не затримувались, одразу ж доправляли в інші установи.
— Не знаю точно, однак ластівка наспівала, що напередодні вторгнення туди доправили щось дуже небезпечне. Отож, одна частина сил мала прикрити від основної атаки противника, інша — супроводжувати. Але противник зміг швидко перегрупуватися та ударити знову, через це ми втратили багато людей, а також він якимось чином зміг знищити дистанційний активатор заряду… Тож комусь було потрібно спуститись в глибини Аванпосту та підірвати вручну. На цю самовбивчу справу пішов командир одного з взводів — позивний Ворон, та декілька його підлеглих…
— І у них вийшло.
Левченко відповів мені своїм поглядом.
— Мда — з сумом я видихнув слово — Однак як це все пов'язано, бо евакуація все-таки здійснилась?
Капітан запалив цигарку та видихнув на мене дим. Такого їдучого диму я ніколи не відчував, і чому вони завжди курять такі жахливі сигарети?
— Вибач… То як це все пов'язано? Ну, іноді діти йдуть шляхом батьків…
У відповідь я лиш промовчав. Мій співбесідник, недопаливши кинув сигарету та загасив ногою.
— Скажу так, по секрету, дещо нечисте в цій історії. Є підозра, що інформацію про точне розташування Аванпосту злив хтось з російської філії, однак вони не мали до нього доступу. Окрім цього вище начальство дивно себе поводило.
— Тобто, ти хочеш сказати, що зрадник серед верхівки? - промовив я тихо - Якщо так, то що робити?
— Робити свою справу. — зненацька я почув голос підполковника. Мене ніби облили холодною водою. І як ми його не помітили? Він стояв прямо поміж нами, невже розмова нас так захопила. Сумний погляд пана Назаренка отримав нотки суворості бувалого офіцера. Це контрастувало з його геть не солдатськими рисами обличчя.
— Пане, підполковнику! — знервовано звернувся капітан, віддавши честь.
— Вільно. Що ви тут, пліткуєте дівчата?
— Ніяк ні! — коротко відповів капітан. Видно йому буде непереливки.
— Я бачу. Замість того, щоб ляси точити, краще зробили б щось корисне. Так, щодо цього, Левченко, ти мені треба — підполковник зробив кивок в бік виходу.
Капітан хутко попрощався зі мною, побажавши удачі. Я ж повільно йшов всередину. Роздумуючи над розмовою, яка трапилась сьогодні, я зрозумів, що найкращим пам'ятником для тих відчайдух — це наша справа, бо для цього вони й пожертвували собою, щоб ми й далі могли жити, та пам'ятати, а працюючи, ми збільшуємо важливість їхньої жертви, бо ми охороняємо, утримуємо, захищаємо.
Вночі в Зоні багато хто чув звуки, який видає трамвай, ймовірно той самий. Однак, на диво, ніхто не помер.
