Тук-тук-тук! Пролунав грюкіт по столу. Різко прокинувшись, вглядаюсь в людину поряд. Молода пані втупилася з роздратуванням у мої сонні вічі.
— Гарно працюється, еге ж?
— Зміна закінчилася 2 години тому, се де ти шурхалась? – з легким роздратуванням прохрипіла я.
Дівчина насупила брови, яких майже не було видно за її густим чубом. Було чутно, як між стелажами хтось зі співробітників тицяє.
— Якраз 2 години ви вже тут і дрімаєте. Піднімайтеся давайте та чимчикуйте спати, пані Норице, — з такою награною офіційністю, аж нудить, сказала колега.
— Ну, чого злитися, пані Синице? Ще трошки, та й у відпустку підемо, тоді й відпочину, а вам треба більше сну, аби слідкувати за нашим "раєм бєздєльніка" вдень, — усміхнулась я.
— Бачу хтось так і не заспокоївся… — тяжко почала дівчина.
— Нє, ну, Альбіно, ну ти бачила його самовпевнену пику! – підскочивши з місця, перебила її.
— Нічого не хочу чути. Геть! — різко сказала подруга та вказала на вихід.
Нічого не залишалося як попрощатися та пливти до кімнати відпочинку. Адже день тільки починається.
Минуло 15 хвилин і я вже була там. Затишна кімната тихо гуділа від люду. Насолоджуючись гарячою кавою, розглядала молодших співробітників, які бадьоро збивалися в групки, аби пошушукатися перед тим, як відправитися до своїх робочих місць. Милі джмелики…
Стоп.
— А що сьогодні за день? — тихо звернулася до себе та зиркнула в календарик. — Лише один.. не густо… — пробубніла, втупившись в папір.
Декілька колег кинули здивовані погляди, але хутко їх відвели. Навіть попри цікавість до сказаного, думаю, їм боязко до мене просто звернутися.. що ж.
— Гарного дня, — тяжко піднявшись із-за столу, я кинула на них м‘який погляд.
— І вам, — майже хором відповіли працівники, які почули моє звернення.
* * *
Привівши себе до ладу та впевнившись у розкладі моєї жертви, настав час діяти. Особистий кабінет був приємний — з першого погляду темнуватий, але затишний. На столі було трошки загромаджено, а в повітрі витав міцний запах кави. Темноволоса власниця кімнати не очікувала мого приходу, але, з блиском в очах, встала, аби привітати мене.
— Вітаю-ю-ю! — я радісно проспівала привітання, вткнувши в руки яскраво прикрашену коробочку. Вона навіть не встигла нічого сказати перша.
— Ой, дякую.. а як ти дізналася? Я не пам'ятаю, аби я… – так мило знітилася красна панянка.
— Казала! — перебила та м'яко обійняла іменинницю.
— Оу, гаразд, дякую… — в кімнаті повисла незручна тиша. Пані дивилася то на коробку, то на мене, ніби не знала як відреагувати. — Не очікувано, якщо чесно.. — прозвучало з роздратуванням.
Якесь тривожне відчуття натякнуло, що краще дати їй спокій. Швидко зібравши залишки своєї впевненості, я поплескала пані по плечу.
— Мені треба вже бігти, та-та, гарного дня! — прощебетала та хутко забралася з кабінету, не оглядаючись на реакцію високої панянки.
* * *
Денна зміна близилася до кінця, а я вже була в рідному архіві. Сьогодні прибула купа нових документів з якими необхідно швидко розібратися, тому Пташка сильно не злилася, що я прийшла на годину раніше. Проте мені дісталася роботка розносити файли по ящиках – не найцікавіше, та вибору особливо не було. Поки я була в дальньому кутку кімнати з іншими працівниками, хтось увійшов.
— Вітаю, а… — пролунав знайомий голос.
— Нориці немає, — різко перебила Альбіна. Я обережно підійшла ближче, аби підглянути із-за стелажів.
— Звідки ви?.. — втупилася чорноброва в архіваріуса.
— Без запису, з пустими руками та розгубленим поглядом — звісно ж шукаєте для чогось Норицю. Що вона вже зробила? – з легкою симпатією була надана відповідь. Здається вона зрозуміла, що це сьогоднішня іменинниця, про яку їй лише трошки заїкнулася.
— Е-е-ем.. Нічого, а мала? — гостя в'їдливо випалювала очима.
— Ні, — насупила брови та зняла окуляри подруга, — просто питаю. Можу ще чимось допомогти? — запитала, вглядаючись в бейджик.
— Та, е-е-е, ні. Просто передайте їй мою вдячність, як зустрінете. Бувайте, — швидко розвернулась та зникла у дверях гостя.
Альбіна тяжко видихнула. Вийшовши повністю з-за сховку, я дивилася на вихід.
— Коли ти припиниш займатися дурницями? Це взагалі-то не професійно лізти в особисте, і якщо на тебе знову поскаржаться.. — я зустрілася з її втомленим поглядом.
— Та перестань, ну кого може не радувати привітання в день його народження? Та й диви, тебе ж прохали передати мені слова вдячності, а отже ніяких проблем, — підійшла я та бадьоро сіла на край столу.
— Ну, та-а-ак, не єдина душа серед працівників не помічає як багато ти знаєш зайвого. Це закінчиться погано, дивно, що ще не закінчилось. Неприємно буде втрачати.. – почалося занурення в лекцію, яку в мене взагалі не було бажання слухати.
— Все буде гаразд. Заспокойся нарешті, я ж також не дурне. Та й ніхто просто не викине такого цінного співробітника як я, ха-ха! – так самовпевнено пролепетала, що аж бридко, зате схвильований лик змінився на легку роздратовану посмішку.
— То може ти сама почнеш з ними розмовляти, а не ховатися? На мою репутацію це також може погано вплинути, — прохрипіла вона, легко нахилившись ближче до мене.
— М? Дякую, що сховала, – легенько поклавши руку на її голову, посміхнулась.
Декілька секунд, очікуючи від мене відповіді, панянка твердо впивалася в мене очима. Я відвернулась, бо мені нічого було відповісти, вона права. Альбіна ж лише видала втомлене, приглушене притиснутими до обличчя долонями, гудіння.
Близиться ніч.