Приглушене світло та пил, найкращі друзі будь-якого працівника Фонду, навіть у вихідні. Хоча таке поняття як “вихідний” завжди мало значило для працівника Фонду, зараз, воно мало ще менше значення. Вайт тягнув величезну коробку у руках. Біля ліфта його вже чекав Самілов. Через декілька секунд, двері ліфту відчинилися розносячи по всьому комплексу скрегіт металу.
— Ти там довго будеш їх ще тягти!? — Випалив Самілов.
— Слухай, якщо ти можеш так швидко їх тягнути, зробив би це сам! — Визираючи з-за коробки відповів Вайт.
— В нас з тобою не так багато часу, знаєш….
— В нас з тобою тепер увесь час світу. — Зі сміхом вимовив Вайт.
— І то правда. — Зітхнув Вайт.
— Краще вже більше працювати ніж згоріти живцем.
Самілов переніс свою коробку до ліфта.
— Давай, швидше почнемо, швидше завершимо.
Вайт кивнув.
Ліфт їхав вниз вже достатньо довго, щоб у кабіні повисла пауза.
— Слухай, а все-таки, що це за штука до якої ми їдемо зараз. Не знав що тут внизу ще щось є. — Не витримавши мовчання спитав Вайт.
— Машина для клонування. Прототип. Першу таку ми знайшли у Єллоустонському парку. Принаймні так мені повідомили.
— Дивно, а чому про такі речі повідомляють саме тобі?
— А чорт його зна, напевно це через те що я перший вирішив вийти з ним на зв’язок. Зараз наші рівні доступу не означають нічого, я перевіряв. Будь-який файл можна відкрити. Тобі також треба ознайомитися з документом по прототипу. Якщо коротко, то та машина працювала погано, але Фонд зміг створити декілька копій, які наче вже нормально працюють. Ми спускаємося зараз до однієї з них.
— Дива дивні. Таку халатність від нашої організації навіть я не очікував.
— Більшість О5 були вчора на поверхні.
— Це багато що пояснює, так.
Ліфт зупинився, і двері стали з шумом відчинятися. Вайта та Самілова зустрів довгий коридор, що був освітлений лише декількома лампами.
Вайт переніс коробки з ліфта.
— Слухай, перед тим як ми підемо туди,— Вайт показав пальцем на темряву. — Я хочу перекурити.
— Так, я не проти. Хто зараз скаже нам що в приміщені цього робити не можна.
— Еге-ж. — Вайт зітхнув.
— Слухай, а що це за цигарки ти куриш? — Здивовано поцікавився Самілов.
— Звичайний синій Вінстон. Ти що таких ніколи не бачив? Хочеш?
— Так, давай спробую.
Коли сигарета закінчилася. Вайт зрозумів що був би не проти викурити ще одну, аби краще підготуватися до того що буде далі. Але обов’язок кликав, тому ця ідея була відкинута.
В кінці коридору їх чекали величезні залізні двері. Картка доступу Самілова підійшла, і вони з ревом відчинилися.
За ними була кімната управління розміром з невеличкий офіс. Самілов почав вмикати обладнання.
— Так, добре.
Вайт почав вставляти скляні капсули заповнені зеленою жижею у спеціальні отвори в стіні. На столі біля панелі лежав журнал досліджень.
— Слухай, тут пишуть що пам’ять в клонів буде не зовсім така, як ми запрограмуємо! Нам треба вигадати прикриття! — Крикнув Вайт.
— А що означає "не зовсім та"!? — Криком через усю кімнату відповів Самілов.
— Ну, деякі спогади будуть відсутні.
— З цим ми, напевно, нічого вже не зробимо. Подивимося як воно буде на практиці, а тоді і вирішимо.
Всі капсули знайшли свої місця на панелі, а комп’ютерна система вже у всю блимала різними кольорами. За склом ввімкнулося світло, і Самілов з Вайтом побачили внизу тисячі клонувальних капсул.
— Це воно і є?
-Певно так. — Самілов наче і був спокійним, проте в голосі читалося напруження.
— Звичайний наш робочий день. — Пожартував Вайт
— Ха, це точно.
Насправді жарту тут не було. Хоча цю машину Вайт бачив вперше, йому часто думалось, що у світі де існує класифікація для варіантів кінця світу, таке мало б бути звичайною справою.
Нехитрі маніпуляції, схоже запустили машину. Дані з зошита Самілова, які йому передали з-за океану були введені в консоль управління. Машина почала працювати.
— Слухай, а ти ж наче з Карпат, так? — Поцікавився Вайт.
— Так, село Лопушне, найкраще місце на землі, як я вважаю.
— Може з’їздимо до тебе як з цим розберемося? Я Давно не був на Синевирі.
— Можемо звісно. А Синевир це що?