На території Зони лунали вибухи. Це не було чимось надзвичайним, але ці здавалося були безконтрольними. Хоча, і це не є рідкістю, але це все одно змусило Айріс хвилюватися.
Двері її камери відчинились, і на порозі став агент. Молодший за неї, з мексиканськими рисами, він був їй не знайомий.
— 105. Підіймайся. Нам необхідно тебе перевезти. — Айріс точно могла сказати: це новачок. Персонал Зони 17 здебільшого звик називати її справжнім ім’ям поза офіційною документацією. Мозкоправи думали, це допоможе тримати її емоційно стабільною. Це варто сміху.
— Мені щось узяти? — запитала вона, підводячись зі свого місця.
— Немає часу, ми пришлемо когось пізніше. — він жестом наказав їй поквапитись.
Вона підійшла до дверей. Часи, коли вона опиралася чи намагалася втекти, давно минули. Куди б вона пішла? Швидше за все, вона б просто потрапила у гірше місце.
Він повів її в коридор, навіть не турбуючись зачинити двері камери. Через це вона зрозуміла на скільки все було погано, на відміну від "типового" погано, до якого вона вже звикла.
Агент повагався на мить, та потім казав: «Сюди»
Вона мало не запропонувала провести його, хоча навряд чи він був готовий, щоб "сіпка" проявляла таку ініціативу.
Неподалік пролунали постріли.
— Залишайся за мною. — сказав агент, дістаючи зброю.
У наступному коридорі лежали мертві тіла: двоє зі служби безпеки, а третій — у незнайомій чорній уніформі.
Як тільки агент зайшов в наступні двері, пролунав постріл, і його потилицю вивернуло назовні.
Айріс присіла у рамі інших дверей, щосили втискаючись у їх неглибоку нішу.
Вона чула як хтось підійшов до дверей. Дівчина затримала подих в очікуванні, що зараз її помітять, що нападник зараз вийде або нахилиться та зазирне до коридору та побачить її. Але через мить вона почула, що він повернувся і пішов назад.
Зачекавши ще кілька секунд, Айріс тихо нахилилася і забрала пістолет мертвого агента. Це порушувало цілу низку правил. Однак зараз першим правилом було не загинути в безглуздій перестрілці, тож доводилося розставляти пріоритети.
Вона пішла іншим коридором. Вона сподівалася натрапити на когось, хто міг би допомогти їй. Сподівалася, що вони її не пристрілять. Це було б просто чудово.
По дорозі були камери здержування, але вона уникала їх. Ніколи не знаєш, що в них, та й, ймовірно, саме цього й шукали хлопці в чорних костюмах. Хіба що, вони були дуже зацікавлені в колекції скріпок Доктора Джонса.
У наступному коридорі камера здержування була відчинена, а двері зірвані з петель. На підлозі лежали трупи людей в чорних костюмах, а над ними стояв, обгризаючи плоть із їхніх пліч, огр. Майже два з половиною метри заввишки, з носом картоплиною, загостреною головою і гострими зубами, він зловтішно посміхнувся, відриваючись від свого бенкету.
— Ах, ма шері1, складете компанію?
Айріс міцніше стиснула пістолет та змусила себе заспокоїтись.
— Фернанд.
— Чи не приєднаєтесь до мого маленького пікніка? — спитав він. — Я роблю ранкову зарядку.
— Н-ні, дякую. — відповіла вона й почала проходити повз нього. Не швидко. Не біжучи. Хижаки переслідують тих, що біжить.
— Як забажаєте. Може, ми зустрінемось пізніше, м? Невеличке рандеву, трес романтік!
Огр хихикнув крізь зціплені зуби. Айріс ледь стримала підступаюче тремтіння. Попри те, яким би поганим не був Фернанд, він ніколи не зрівняється з ним.
Пройшовши крізь наступні двері, вона побачила силует корови, проте повністю, абсолютно чорний. Простір біля нього виглядав дещо викривленим, наче воно робило щось зі світлом. Істота почала рухатись у бік Айріс, яка одразу кинулася щодуху. Усе ж таки, вона б могла попитати удачу й зустрітися з людьми в чорному. Принаймні вона знає, що роблять кулі.
Айріс чула, як істота набирала швидкість. Дівчина звернула за ріг, прослизнула у двері й зачинила їх. Притулившись до них та затамувавши подих, вона почула стакато пострілів.
Впавши на підлогу, вона порахувала до трьох, тихо прокляла коровоподібну штуку та підняла голову.
П’ять осіб у чорному вбранні стріляли далі в коридорі, десь за три метри від неї, використовуючи перекинутий стіл, як імпровізоване прикриття. Айріс, зі свого місця, не могла розгледіти в кого вони стріляли, проте кулі, що пролітали над ними, свідчили, що охорона Зони не збирається здаватися так просто. Однак, порівнюючи з кількістю пострілів людей у чорному, з дальньої частини коридору летіло на багато менше куль. Здавалося, Фонд був у меншості принаймні в цьому коридорі.
Вона обмірковувала свої варіанти дій. Можна було чекати та сподіватися, що Фонд надішле підкріплення, але це здавалося малоймовірним. Ким би вони не були, вони були організованими й, імовірно, мали добре сплановану стратегію евакуації. Як тільки вони помітять її… Вона могла б спробувати прикинутися мертвою, але навіть мертва "сіпка" — корисна "сіпка", і вони досить швидко з’ясують, що вона прикидається. Навряд чи, вони, ким би вони не були, будуть ставитися до неї так добре, як Фонд. Залишився один варіант.
Айріс встала на коліно і, ретельно прицілившись, вистрілила найближчому чоловікові в потилицю. Потім наступному, і тому, хто стояв за ним. Це було легко. Саме це вона ненавиділа — легкість. Пролунало клацання, і пістолет відмовився стріляти.
Навіть не замислюючись, вона повернулася до своїх негайних дій. Вона стукнула по магазину основою лівої долоні, потім відсунула стійку назад, і звідти вилетіла застрягла куля. Останні два почали підозрювати недобре, тому вона застрелила четвертого. П'ятому майже вдалося поцілити в неї, але постріл у спину звалив його. Лише коли він упав, до неї повернулися почуття, а в горлі піднявся комок.
— Це я. — прокричала Айріс — SCP-105. Вони всі мертві.
Вона відкинула пістолет та стала на коліна, поклавши руки за голову, поки агенти не схопили її й відвезли в безпеку.
— Вам потрібно це побачити, мадам.
Чоловік нервувався, як і завжди. Немов цуценя, серйозно.
— Що там? — запитала вона. Вона все ще була трохи втомлена. Ніч на передодні була довгою. Як завжди. Хоча востаннє, коли він сказав, що їй потрібно щось зробити, відбувся замах на її життя. Вона добре розумілася в таких речах.
— Запис останнього порушення здержування. Я, ем, попрошу звернути Вашу увагу сюди — сказав він, та перемотав запис до моменту з молодою жінкою.
— Так? — Відповіла вона. І потім:
— Ага, я бачу. — вона замислилася на секунду. — Так, добра робота, Генрі. Мені й справді потрібно було це побачити.
Вона відкрила дуже особливу програму на своєму телефоні.
— Думаю, нам усім потрібно це побачити.