Серце останньої людини зупинилося.
Погляд Брайта поринув у пітьму, але згодом прозрів. Він зрозумів, що лежить на підлозі Зони 19, розглядаючи порожню кімнату крізь рубін.
Невдовзі бетонні тримальні колони розсипалися, вікна порозбивалися, а раніше суцільні стіни — розвалилися. Сонячне проміння падало на нетлінний амулет. Небо потемніло, тоді знову посвітлішало, щоб згодом потемніти.
Він бачив, як буйно ростучі бур'яни, які згодом спалила лісова пожежа, покривали його. Як заливний дощ змив до віддалених місць, де невідома мутована істота проковтнула його. Незабаром везуча тварина зустріла свій кінець. Її рештки змило прибоєм, навіть пір'я швидко згнило.
Коли прибій забрав кістки, Брайт занурився у море.
Він споглядав коралові рифи та мерехтливе сонячне проміння, що падало з поверхні моря. Бачив велетенську рибу.
Атмосферна температура підіймалася та опускалася: крига то танула, то намерзала знову. Вивергалися вулкани, комети били в Землю, що призвело до витоку ядерних відходів. Брайт відчував, що руху навколо нього стає все менше і менше й нарешті він усвідомив, що усі форми життя зникли. Його втягнуло сипучими пісками та викинуло океанічними течіями на берег іншого континенту.
Багато часу минуло, море випарувалося. Сонце розвинулося із зорі помірної маси до червоного гіганта, що призвело до різкого підвищення температури на поверхні планети. Стара зірка продовжувала розширюватися й дістала до орбіт Меркурія та Венери, зрештою поглинувши Землю. Коли сонячне паливо вигоріло, то зірка почала стискатися. Вибухом наднової амулет з рубіном викинуло на простори космосу й він почав дрейфувати крізь Всесвіт.
Це була найяскравіша сцена, яку Брайт бачив у своєму житті. Після цього його захопило гравітацією астероїда та перенесло до невідомої галактики. Згодом зруйнувалася і вона. А Брайт знову дрейфував.
Тут було холодно.
Зірки та галактики більше не формувалися, у той час, як інші зорі гасли одна за одною, коли у них закінчувалося паливо. У міру зміни гравітаційного поля уламки зірок поступово відхилялися від своєї початкової орбіти та, нарешті, зникли.
Усі вогні погасли. Кожне джерело світла зникло.
Всесвіт почав холонути та занурився в однорідну темряву. Той, хто колись був дослідником, на ім'я Джек Брайт, тепер був єдиним низькоентропійним об'єктом, що плавав у тихій пітьмі й насолоджувався смертю світу.
Раптом в його голові промайнув спогад про маленьку блакитну планету.
Він згадав свою швидкоплинну мрію про людську цивілізацію. Згадав судний день, який намагався попередити. Згадав триокого брехуна.
Доброго психолога. Успішну, але розсварену сім'ю. Дівчину, яку він покинув.
Згадав пагорби Небраски.
