09:30 – КМУ, 402
10:45 – Незаб., алокація
12:00 – Аляска, дозвіл на будівництво
15:00 – Архів, справа №44-1/012
16:30 – Нарада управління
18:00 – Р.
23:00 – Допит Кузнєцова
ПІДЙОМ!
Кузнєцов прокинувся від грубого крику й неохоче відкрив очі. Над ним нависла вже добре знайома йому масна неголена пика «сержанта внутрішньої служби» Свинарчука.
— Підіймайся, золотце, за тобою покликано.
Кузнєцов заплющив очі назад. Останні три дні йому майже не вдавалося спати – між допитами вдень та верескливим психопатом з сусідньої камери уночі годі було сподіватися обійняти Морфея.
— Ну, як хочеш.
УХ…
Все, що змогло вирватися з напіввідчиненого рота Кузнєцова, коли кінець гумової палиці опинився глибокого у його сонячному сплетінні. Міцні волохаті руки схопили скрючене тіло за плечі і виволокли назовні, боляче зачепивши на виході з камери іржаву раму дверей. У коридорі вага в’язня, до якої додалися кайданки, розподілилися на ще одну пару кінцівок і делегація з трьох чоловік попрямувала вздовж побілених і так-сяк пофарбованих огидною зеленою фарбою стін.
Наразі вже пізно було думати про те, що він міг зробити у своєму житті, чи хоч би й останнього року, інакше. Робота клала на стіл його сім’ї хліб, й у теперішні часи обирати особливо не доводилося – то ж залишалося зціпити зуби й слідувати зазубреному до дір протоколу.
ТУК-ТУК-ТУК
— Заводьте!
До кімнати Кузнєцов, трохи оговтавшись, вже зміг прочвалати сам, однак руки конвоїрів його не відпускали. Єдиним джерелом світла у ній була потужна настільна лампа, що засліпила його звиклі до напівтемряви очі; за нею схилився у письмі якийсь силует, й кутки приміщення тонули у густій пітьмі. Кузнєцов подумки сплюнув: Союз згинув більше двадцяти років тому, а гебістські тактики продовжували жити. Свинарчук із колегою умостили його на стільці й зафіксували кисті в кайданках за залізною спинкою.
— Вільні.
Силует продовжував виводити стрункі рядки синіми чорнилами на пожовтілому від віку папері, ніяк не зважаючи на присутність проханого гостя. Говорити з дізнавачем Кузнєцову особливо не хотілося, тому натомість він вирішив розважити себе оглянувши стіл. Ліворуч від силуета примружені очі вихопили знайому папку, на якій він розгледів своє ім’я. Поруч із нею – невеликий прямокутний пакунок. Сам силует залишався так само загадковим, як і усі попередні зустрічі – направлена майже в обличчя лампа не давала призвичаїтися до освітлення; єдине, що дозволяло ідентифікувати незмінність його співбесідника, це відблиск окулярів та хитрий, нудотно-солодкий, як запах трупа, голос.
— Вітаю, Василію Олександровичу. Як ся маєте? Задоволені нашою гостинністю?
— Так, просто в захваті.
— Чудово! Ми теж несказанно раді Вашій компанії – і, повірте, ми готові приймати Вас як завгодно довго, тим паче гості Вашого… профілю… трапляються нам нечасто.
Кузнєцов не відповів.
— Власне, чому я Вас покликав – у пітьмі блиснули вищирені у широкій посмішці зуби – Ми стільки з Вами тут сидимо, зустрічаємося майже не щодня, а от товариської розмови в нас все ніяк не виходить.
Кузнєцов мовчки подивився туди, де в силуета мали б бути очі. Силует продовжив:
— Кладучи руку на серце, я б із задоволенням продовжував з Вами спілкування навіть у такому форматі – Ви людина освічена, інтелігента й не без дотепу. Це видно навіть по тим нечисельним реплікам, на які вдається Вас розговорити. Однак не всі, Василію Олександровичу, розділяють мого ентузіазму і щирої любові до Вас. Ви в нас гостюєте вже зо два тижні, та так і не повідали причин Вашого візиту.
Кузнєцов скривився.
— Причини мого перебування тут Вам відомі.
Силует поправив окуляри й театрально випрямив спину, піднявши обличчя догори.
— Частина 1 статті 255 Кримінального кодексу України: створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а також керівництво такою організацією або участь у ній. – пітьма знову заблищала зубами – Та ми обидва знаємо, що тут не все так просто. – силует зробив паузу – То може, все ж, скажете, чому Ви тут насправді? Дасть Бог, ми з Вами й попрощалися б раніше.
Цього разу посміхнувся Кузнєцов.
— Все, що я можу сказати, це те, що я хочу бачити російського консула. Я маю на це право, і Вам це добре відомо.
Він не міг розгледіти обличчя силуета, однак йому вдалося, що кінчики його губ опустилися.
— Бачите цей пакет, пане Василію? – рука силуета лягла на коричнюватий обгортковий папір – Як Ви думаєте, що тут?
— Гроші?
— Я ж казав, Ви розумна людина! Й багацько, судячи з об’єму, чи не так?
Знайшли дурня.
— Мені Ваші гроші не потрібні. Мені потрібен російський консул.
Силует гмикнув, неспішно встав зі свого стільця, взяв пакунок до рук, й повільним кроком попрямував повз Кузнєцова до виходу з кімнати. Опинившись за його спиною, він нахилився впритул до його вуха й гарячим подихом промовив:
— А це не для Вас. Це за Вас.
БЛАМС
Важкі двері зачинилися за спиною Кузнєцова, і він залишився у кімнаті один на один з розжареною лампою й своїми думками. Без Силуета, на якому хоч якось можна було сконцентрувати погляд, оточуюча темрява здавалося особливо густою, й до голови прогризалися набридливі думки про живу пітьму, про яку він чув від колеги, з яким вони переправляли вантаж через білоруський кордон, та йому вдавалося їх відганяти. Аж поки з одного з кутків він не почув шурхіт.
Кузнєцов щосили примружив очі й направив їх у сторону джерела звуку: з правого дальнього кутку відділився великий згусток темряви й почав поволі наближатися. Кричати не було сенсу – той покидьок не міг не знати, з чим він його тут залишає. Що ж, нехай. Якщо він зараз і помре, то помре дивлячись смерті в очі, як йому заповідав батько.
Тим часом згусток пітьми наблизився ближче, й від Кузнєцова його вже відділяв лиш стіл. Світло лампи, відбиваючись, дало можливість розгледіти його чіткіше… людина?
На стіл опускається чорний шкіряний дипломат. За всіма ознаками дорогий, одначе зі слідами інтенсивного використання.
— Драматичний вихід, мушу віддати належне. Можливо навіть вартий усього цього очікування.
Руки у тонких чорних шкіряних рукавичках мовчки перебирають кодові замки.
— А Ви не такий говіркий, як Ваш товариш… Стоп! Я знаю цей прикол! Він добрий поліцейський, а Ви — злий, так? — Кузнєцов нарочито гучно засміявся. — Зі мною таке не пройде.
КЛАЦ
Дипломат відчиняється, й крізь відчинені створки він помічає холодний металевий блиск. Шкіряні руки опусткаються всередину й дістають невеликий, однак гостро заточений скальпель.
— Не зовсім, шановний пане Кузнєцов. Я Ваш кат.
09:30 – КМУ, 402
10:45 – Незаб., алокація
12:00 – Аляска, дозвіл на будівництво
15:00 – Архів, справа №44-1/012
16:30 – Нарада управління
18:00 – Р.
23:00 – Допит Кузнєцова
08:00 – Хімчистка