Катабазис
РОЗДІЛ І
Сергій йшов вже давно, як йому здавалося, знайомими тунелями замурованої в бетон та землю річки Либідь. Він проходив вздовж сирого й холодного коридору; зі всіх щілин текла вода, яка йому була по коліна, а на стелі повільно формувалися сталактити. Він йшов вперед у надії знайти світло в кінці цього довбаного тунелю – вихід у такий бажаний зовнішній світ; все ж таки, це підземелля мало колись закінчитися світлом теплого сонця, принаймні так було завжди дотепер.
І треба було ж йому лише на десять метрів відстати від своєї групи, тому що він лишився довше в сусідньому тунелі, звідки підземне джерело зливалося в одне річище з Либіддю, аби краще й детальніше розгледіти його нутрощі, щоб потім повернутися і побачити, як вони зникли. Куди б він не йшов, як би він не гукав своїх колег, він так їх і не зустрів за увесь час. Його групу ніби корова язиком злизала, або ж це він був злизаний чимось невідомим.
Хлопець йшов до того часу, допоки попереду себе не побачив поворот праворуч. “Це неможливо! Як так? Тут же мав бути вихід!” – зі злістю і розпачем він крикнув у довгу, темну порожнечу, в якій лише лунало відлуння його голосу та звук проточної води. Він глибоко вдихнув і видихнув сире й важке повітря у спробі перевести подих та заспокоїти себе. “Я Сергій Остапчук” – промовив чоловік повільно і спокійно. Він почав робити те, чого його вчили, як діяти під час критичних ситуацій –- говорити факти. “Я загубився в колекторі – це факт” – продовжив він – “Однак я профі в дигерстві, і я знаю ці тунелі як свої п’ять пальців – факт. І я обов’язково виберуся – факт!”. Після цього Сергій дістав свій телефон із внутрішньої кишені своєї куртки – яскравий дисплей показував 12:31, зв’язок не ловить, значить він зараз десь глибоченько. Засунувши його назад у кишеню, Сергій вирішив рушити далі, іншого вибору у нього було небагато.
Він досить довго плентав нескінченним підземним лабіринтом, у якому колись блукав голодний до вбивств “Мінотавр”. За весь час дигерства він чув багато різних страшних історій, серед яких був “Хижак київських вод”. Вода тим часом повільно й непомітно для Сергія підіймалася. Під час цих блукань він помітив дещо дивне – впродовж усієї подорожі він не побачив жодного люка вгору, ба навіть натяку на них, лише стеля підземної в’язниці для річки; від усвідомлення цього всередині нього все захололо. Чим далі він йшов, тим сильніше у нього стукотіли зуби, а шкіра вкрилася сиротами чи то від холоду, чи то від страху. Але факт у тому, що замерзнути у вологому й просякнутому холодною водою тунелі було лише питанням часу. Єдине, що було незвичним у цій ситуації, окрім дивної архітектури тунелів, – це те, що тут стало аж занадто холодно як для літа. Страх знову взяв гору над ним: “Я тут замерзну до смерті. Треба хоч якось зігрітися, тільки де? Тут усе мокре, а виходу нема!” – промайнуло в його голові.
– “Ні! Вихід має бути”, – сказав собі Сергій у темряву тунелю, намагаючись опанувати себе.
– “Має бути”, – і темрява йому відповіла, голос був тихим, але пронизливим, ніби хтось скреготів у спробі шепотіти. Дигер обернувся на звук, світло ліхтаря впало на трубу, звідки невеличким струмком текла вода.
– Здалося, певно, що просто здалося, – Сергій спробував знову себе заспокоїти. – Скоріш за все, його розум через втому і страх заговорив сам із собою. Через декілька хвилин він рушив далі нескінченною підземною бетонною кишкою. Дигер не знав, що за його спиною з труби вже текла рідина багряного кольору. Лише через деякий час руху в нікуди він помітив, що вода стала багряною, ніби іржа, а також у повітрі відчувався запах металу. “Невже це… Ні, навряд”,— чоловік відкинув страшну думку.
Десь метрів за 30 від себе Сергій побачив, що тунель переходить у велике прямокутне приміщення. Підійшовши до нього, він краще все оглянув: у висоту воно було удвічі більшим за нього, стелю тримали бетонні стовпи, а навколо них були великі купи сміття, і, як на зло, жодного люка на стелі, хоча саме в таких кімнатах вони мали бути. Щось тут точно було нечисто з цим місцем. Самі купи сміття складалися з різного каміння, деревини, пластику, якихось недоїдків – звичні купи сміття для Либеді, однак вони також мали свою дивину – над ними не літали рої мошок чи будь-які інші комахи. Та й взагалі Сергій не зустрічав жодної малої живності: ні риб, ні комах, ані щурів.
Зробивши перший крок у ту дивну кімнату, Сергію в ніс одразу вдарив сильний запах гнилі. Від цього він рефлекторно прикрив рукою обличчя та хутко взяв ніж завдовжки мало не з його передпліччя. Стало занадто багато знаків небезпеки, які неможливо ігнорувати. Цей ніж був подарунком від його друга – такого ж, як він, шибайголови, з яким вони проводили купу часу в закинутих будівлях, закритих об’єктах, ну і, звісно, в підземних комунікаціях Києва. Саме він притягнув його сюди – в цей небезпечний, але романтичний світ дигерства. Цей ніж був останнім подарунком перед тим, як він зник назавжди в цих проклятих тунелях. Може, він загинув від рук того самого “Мінотавра”, він не міг на це відповісти. Багато хто помирав з різних причин: зазвичай це були нещасні випадки або банальна необережність. Тепер подарунок став єдиним захистом, єдиною річчю, що могла дати надію на виживання. Звісно, у нього був ще пістолет саме для таких випадків, але той зник, відколи він потрапив у цей нескінченний лабіринт жаху.
Рушивши вперед, Сергій дістався центру кімнати, де поступово почав розуміти, що саме зачепило його око, коли він оглядав ті купи сміття. Чоловік побачив розбухлі від води та часу людські кінцівки. На фоні всього непотребу вони стирчали майже непомітно, лише злегка коливаючись у воді. Сергій відсахнувся з криком і чимдуж попрямував у бік виходу, який знаходився прямо перед ним. Поблизу виходу дигер зупинився, спершись на крайню балку – він знову спробував опанувати себе: “Я Сергій Остапчук, я дигер, а віднедавна ще й агент організації “Фонд SCP”, і мене послали перевірити ці срані тунелі на наявність трупів, і я їх знайшов – це факт, і фактом є те, що я обов’язково виберуся!”
Після чергової мантри чоловік зміг знову хоч якось оговтатися: серце сповільнило свій ритм, а напруга в м’язах поступово спадала; єдине, що його турбувало, — це холод, який так нікуди й не збирався зникати. Однак напівоберті до виходу йому прийшло страшне осяяння: “Якщо це були “Його” останні жертви, то їхні тіла та кінцівки за таких умов, у яких вони перебували, мали б уже давно розкластися. Кінцівки хоч і були брудні, бліді й опухлі, але все ж ще цілі“.
З такою думкою він уже збирався тікати, аби бути якомога далі від того проклятого місця в не менш проклятому підземеллі, але раптом його ногу щось вхопило міцним хватом та потягнуло долілиць униз. Сергій від раптового удару об воду рефлекторно заплющив очі та затамував подих. Відкривши їх, перше, що він побачив, – це безкрайній простір води смарагдового відтінку, а також сонячне світло, яке, на щастя для його очей, було приглушене товщею води. Проте від шоку Сергій мало не випустив останнє повітря з легень. У нього були лише секунди. Чоловік інстинктивно плив до світла, і ось він виплив, одразу вдихнув і видихнув. Боже, цей ковток повітря був найсолодшим у його житті. Він озирнувся навколо, але його свідомість першою вловила звук, а потім картину всього того, що відбувалося навколо нього, – він був посеред маленького озера, а навколо злісно скандували люди: “Відьмак!”, “Убивця!”, “Вбити!”, “Спалити!”, “Втопити!”, “Втопити!”. Вони були вдягнені геть не по-сучасному, ніби це актори з якогось історичного кіно, а він раптово з’явився під час фільмування. Однак вони не були акторами, а їхні крики не були грою. Раптом перед собою він побачив декількох людей, які стояли на великому плоті, серед них вирізнявся священник у чорній рясі з величезним срібним хрестом на шиї, який якраз почав промовляти до своєї голодної аудиторії: “Бачите, що окаянний Тельбін виплив – це твердий доказ того, що він відьмак!” Люди на березі у відповідь кричали: “Так!”. Священник продовжив: “Тому, значить, він стоїть за кровавими вчинками, саме він убив ваших рідних ради втіхи тої цариці-асмодейки! Саме він робив нам усі ті лиха увесь цей час. І покаранням за його грішні діяння буде утоплення!” Натовп вибухнув в екстазі – вони бажали крові, вони бажали помсти, вони хотіли позбутися страху.
Сергій навіть не встиг зреагувати та відплисти, як на його шиї, мов анаконда, звилася мотузка, яка туго вп’ялася йому в шкіру. Він оглянувся і побачив, що вона закінчувалася на плоту прив’язаним до неї каменем; сам камінь був просто величезним, його тримало аж двоє жилястих чоловіків, які й кинули його у воду. Разом із каменем пішов на дно і Сергій. У паніці він кілька секунд не знав, що робити: намагався плисти вгору, відв’язатися від мотузки, але вузол ніяк не піддавався, а щосекунди він був усе далі й далі від поверхні води. Паніка набирала обертів, рухи тіла ставали все хаотичнішими й хаотичнішими, вже ніби надія сама тонула за прив’язаним каменем, але раптом Сергій намацав ручку ножа та одразу схопив його. Він якнайшвидше рухав ніж туди-сюди, аби нарешті перерізати мотузку та виплисти з останніх сил на поверхню. Мотузка, на диво, піддавалася важко, але все-таки він зміг її перерізати. Як тільки це сталося, дигер чимдуж помчав до поверхні; він більше не міг тримати повітря, воно бульбашками вийшло з рота вгору. В очах потемніло. Це був кінець.
Проте вмить йому прийшло полегшення – ніби йому і не треба було дихати під товщею води, а сама вона здавалася прозорішою. Що не менш дивно, він відчував, що відбувалося там, на поверхні, – він відчував там скупчення якоїсь аури, ніби загустіння повітря, яке повільно пішло на воду. Дигер у цей час не рухався, він ніби став стороннім спостерігачем всього цього дійства. У воді “Це” пройшло крізь Сергія, від цього він відчув величезний тиск та важкість. Таке з ним уже було один раз, коли він був на масових похованнях часів ІІ Світової. Наостанок чоловік відчув, що “Це” згрупувалося та сховалося на дні озера, лише тихо пульсуючи. В очах знову потемніло.
Сергій виринув із води. Він широко розплющив очі, які побачили багряну воду та темний тунель колектора – він був знову тут, саме на тому місці, перед тим як впав долілиць. Ледве ставши на ноги та жадібно наковтавшись повітря, він почув позаду себе луну від хлюпання води: “ціп”, “ціп” – хтось вдалині йшов прямо до нього. Дигер, все ще під враженням, був здивований цим і на декілька секунд закляк: “Хто це? Невже свої… Або ні?” Звук хлюпання води ставав усе гучнішим і гучнішим. “Назаре, Максе, Толю… Це ви?!” – чоловік гукнув у темряву, звідки у відповідь почулися лише кроки, які ні на мить не змінилися, окрім того, що вони стали гучнішими. Секунди стали вічністю в очікуванні найстрашнішого. Його мозок кричав про небезпеку, легені та серце почали швидше працювати, раніше ватні ноги почали наливатися кров’ю – він побіг, ніби заєць, що зустрів голодну гончу, господар якої тільки увійшов у мисливський азарт.
РОЗДІЛ IІ
Невідомо, скільки минуло часу. Сергій сидів на купі сміття, яка відділяла його від води. Він сидів, схрестивши ноги й охопивши їх руками, аби ті не промокали у воді. Його обличчя було злим і замисленим, брови здавалися великими та важкими, а очі так і випромінювали втому. Загалом він нагадував поєднання двох різних картин: “Демон, що сидить“ Врубеля та “Христос у пустелі“ Крамського. Однак, на відміну від обох картин, пейзаж, у якому перебував дигер, геть не був красивим, і тим паче в ньому сонце не сходило й не заходило; всюди була лише вода, бетон та пронизливий холод, який він знову почав відчувати після того, як його організм більш-менш прийшов у норму. На додачу до цього додався голод – шлунок скручувало і стискало як папір. У дигера був лише шоколадний батончик, який він вирішив розламати на дві половинки, аби залишити собі шмат “пайка” на потім. З’ївши половинку, він отримав невелике полегшення, але шлунок ще сильніше скрутився, ніби вимагаючи від свого власника продовження бенкету. У спробі відігнати бажання їсти, Сергій вирішив відволікти себе роздумами. Все одно звуків ходьби у воді не було чутно, тому можна було хоча б трохи обдумати все, що сталося, а сталося, власне, багато чого.
“Схоже, я застряг у якомусь вимірі, в якому щось існує, або ж “Це” і створило його, — подумав Сергій та продовжив: — Можливо, отим є той “аквалангіст”, “Мінотавр”, але ми його ж зловили! До того ж поведінка того, хто мене переслідував, і “підводного маніяка” відрізняються: останній був мисливцем, який вичікував свою жертву та блискавично нападав, а “отой” постійно переслідує мене та ще й так, аби я завжди знав, що він іде за мною. Це геть інший тип мисливця: більш жорстокого, терплячішого та методичного“.
Після цього настала пауза, пауза, у якій мозок починає повільно, але невідворотно впадати в жах. Після чого сформувалася думка: “Я навіки застряг із монстром. Я помру від нього або від виснаження через голод та холод – факт!”. Сергій покрутив головою: “Заспокойся, давай знову: я Сергій Остапчук – факт. Я дигер – факт. Я – застряг у якомусь незрозумілому місці – факт. Мене хтось переслідує – факт. Звідси не вибратися – можливо.” Дигер встав та промовив до себе: “Треба хоча б спробувати знайти вихід, якщо ні, то” – він дістав ножа – “Я хоч зможу дорожче продати свою душу”.
Сергій знову підійшов до води та оглянув обидва кінці тунелю. З того боку, звідки він прибув, долинало світло. Він на мить зрадів, побачивши в цьому вихід, але миттю зрозумів, що це ліхтар. Потім він почув ті знайомі човгаючі звуки у воді. “Та відстань уже!” – крикнув дигер та побіг далі тунелем від свого переслідувача. Той, своєю чергою, не змінив темпу ходьби.
РОЗДІЛ IIІ
Сергій не знав, скільки минуло часу від того моменту, як він востаннє відірвався від свого переслідувача – телефон давно розрядився, а годинника він із собою не носив. За цей час тіло давно похололо, і лише рух уперед та адреналін тримали в тонусі й не давали повністю замерзнути. Шлунок поки мовчав. Ходіння нескінченним тунелем було монотонним: очі дигера не бачили нічого, окрім бетону, води та всеохопної темряви попереду – все було тим самим. Або ж ні? Сергію на секунду здалося, що вода мала рожевий відтінок. Проте ця деталь не була настільки важливою для нього зараз, щоб звертати на неї увагу.
Раптом тунель перейшов у приміщення, у те саме приміщення з людськими кінцівками. Страх знову почав душити сильніше. Невже він повернувся назад? Але тоді як? Він постійно йшов уперед – це неможливо! А може, це лише така ж сама кімната? Чоловік озирнувся навколо, щоб знайти докази свого рятівного твердження. Навколо все було таким самим: сміття та вода, відсутність живності, але… Немає відрубаних рук, а також це приміщення мало більше іржі або чогось подібного до неї. Вода… вона стала багрянішою.
Сумніви та питання почали лізти в голову: “Що робити далі?”, “Чи варто йти далі?” “Тоді, що робити з переслідувачем!?”, “Стоп! Заспокойся!”. Дигер знову промовив свою заспокійливу мантру: “Я Сергій Остапчук. Дигер… Я виберуся.” Після цього минула мить, і чоловік підійшов до однієї зі стін та дістав свого ножа. Потім він почав ним шкрябати руду бетонну поверхню, яка через додаткові зусилля та постійну вологу піддалася. Чоловік зміг нашкрябати просту риску, але цього було для нього достатньо. Тепер, якщо він потрапить у це приміщення, то точно знатиме, що простір закільцьований і прямого шляху немає.
Раптом у поле його зору потрапило світло. “Та холера, знову він!” – подумав Сергій. Втома та стрес у цей момент перетворилися на злість, а вона перетворилася на слова, які чоловік прокричав у тунель, з якого йшли світло та звук ходьби: “Ти заїбав мене! Відчепись вже!” У відповідь — нічого, цей “Хтось” продовжував так само йти до нього. Дигеру нічого не залишалося, як втікати далі.
РОЗДІЛ IV
Скільки часу минуло: кілька годин, день, декілька днів? Скоріш за все день, бо давалося взнаки виснаження від неспання. Сергію вдавалося мати перепочинок приблизно на 15 хвилин між нескінченними перебіжками в тісних тунелях. Тільки зараз він вийшов у якийсь більш-менш широкий тунель із бетонними підвищеннями по боках, між якими текла вода багряного кольору. Він сидів на одному з них. Стіни були заліплені невідомою субстанцією теж багряного кольору: це була чи то іржа, чи то накип. В повітрі стояв запах заліза.
Коли Сергій вперся спиною в стіну, йому спало на думку, що він приречений лише бігти до нескінченності в надії знайти вихід і не попастися тому монстру, який його переслідував. Лише адреналін заважав йому здатися та тримав його більш-менш у тонусі. Якщо так подумати, то лише відчуття страху та азарту приносило в життя Сергія хоч якісь барви. Саме завдяки ним він відчував себе живим. Саме завдяки цьому він ще з підліткового віку ходив по різних покинутих місцях, підземних приміщеннях, а потім долучився до світу дигерства. Але й саме через це він опинився тут – у цьому безмежному лабіринті, в якому, може, й ніколи не буде виходу.
А якщо так задуматися, то неіронічно це місце мало б бути раєм для нього – нескінченне підземелля, яке можна досліджувати вічно, справжня пригода у вічність. Також той монстр додавав такого бажаного страху та азарту. Хіба не цього він постійно прагнув? Простота дій – не треба задумуватися про роботу, фінанси, утримання, податки та інші непотрібні речі, все просто – живи моментом тут і зараз. Ця простота заманювала. Ні про що не думати, просто жити зараз. Просто відчувати щось… Просто віддатися інстинктам… Просто вбивай… “Стоп, що?” – Сергій повернувся з потоку думок, помітивши, як він тримає ніж. “Це точно мої думки?” – спитав про себе дигер. А чи хіба це так важливо?
Дигер оглянув тунель, в якому він перебував. Він був багряний, так само як і вода, а у повітрі пахло… залізом? Чим далі він йшов, тим більше все змінювалося. Можливо, це місце, в яке він потрапив, було живим і не хоче його відпускати? Якщо так, тоді що воно від нього хоче? Він почав вдивлятися у стіну, багряну стіну… багряну, як… кров. “Воно хоче моєї крові?” – прогуділа думка в його голові – “Не розумію, що воно від мене хоче!”… “Просто здайся” – промайнуло в його голові. Це була його думка?
Дигер у відповідь спробував повторити свою мантру – “Я Сергій, і я виберуся звідси – це… факт”… “А може ні?” Від злості він різко встав та пішов далі по нескінченному тунелю.
РОЗДІЛ V
Сергій все ще йшов тунелем. Йому було дуже важко: тіло промокло, втомилося та було виснаженим. Ноги були ватними та ледве його тримали. У шлунку ніби утворився вакуум, який втягував у себе навколишні м’язи та шкіру, також цей запах крові лише додавав проблем. Йому хотілося їсти та втамувати спрагу хоч на секунду… Кров змогла б це зробити… Напоїти… Оживити. “Я Сергій” – прохрипів до себе чоловік — ”Я… хочу…” А що власне він хотів? Цього дигер вже не міг згадати. Згадати попереднє життя перед тим, як він потрапив сюди. Воно здавалося розмитою картинкою, приємним сном, про який, на жаль, швидко забуваєш. У нього було враження, ніби він тут знаходився вічність. І його вічними супутниками були голод, виснаження і “Отой”, хто його постійно переслідував.
– Я хочу… – тихо сказав Сергій.
– Ти хочеш крові.
– Я… хочу… – продовжив він.
– Скажи, скажи це!
– Я Сергій Остапчук… і я виберуся звідси, — гучніше промовив дигер.
Раптом він помітив попереду вдалині світло. Спочатку Сергій злякався, що монстр йде до нього з іншого боку. Проте коли він придивився, то помітив, що воно не наближалося до нього, ба навіть мало інший відтінок – не холодний білий, а тепло-жовтий, ніби від… сонця? Невже його поневіряння в цьому проклятому місці завершаться?
Він рушив до джерела світла якомога швидше, принаймні як його змучене тіло могло. На його обличчі проступили сльози. Увесь цей відрізок, який він ішов, сподіваючись на вихід, йому здавався до болю вічним. Авжеж, він не хотів перебувати тут ані мілісекунди свого життя. Він нарешті побачить сліпуче денне світло, а його тіло нарешті зігріється літнім теплом, і він зможе нормально поїсти та виспатися. Сергій заприсягнувся собі, що вже ніколи не повернеться до дигерства, ба навіть ніколи не піде навіть у метро. З нього досить.
Проте коли він достатньо наблизився, аби розгледіти, як він вважав, вихід, до нього поступово приходила невідворотна та страшна правда – тунель закінчувався стіною, на якій висіла стара лампа, яка світила світлом фальшивої надії. Підійшовши ближче, Сергій сповільнився, його почав огортати жах та розпач. Він оглянув усе довкола в надії знайти хоч якийсь вихід на поверхню або хоча б шлях далі, але нічого не було, окрім стіни, на якій висіла лампа.
Сергій впав на коліна та почав кричати від розпачу. У цей момент щось у ньому остаточно зламалося. Надії на вихід не було. Він почув далекі, важкі човгаючі звуки. Повернувшись, він побачив те саме світло, від якого він втікав, тільки тепер воно було насичено-червоним. Воно наближалося все ближче і ближче. Дигер з останніх сил встав на ноги, дістав ножа та повільно почав йти в сторону свого переслідувача. “У мене лишається лише один вибір: якщо помру, то хоч продам свою душу якомога дорожче”, – подумав Сергій. – “Я вб’ю його і звільнюся, я вб’ю його та пошматую, й насолоджуся цим моментом, так!”. Він почав прискорюватися, тепер ним рухало щось інше, можливо, щось нелюдське. Червоне світло було все ближче до нього, і він вже навіть міг розгледіти силует – чорний, без жодних деталей. Сергій був достатньо близько для того, щоб завдати удару. Далі все було дуже швидким для нього: він пам’ятав лише свої рухи та те, як ніж входить у щось раз за разом. Потім у нього вдарило якесь тепло, а тіло знову відчуло задоволення.
Сергій стояв посеред великої секції колектора, в якому протікала річка Либідь. Не було жодного накипу, іржі чи багряної крові – все було нормальним, однак… Сергій, схаменувшись, побачив перед собою тіло одного зі своїх колег – Андрія. Воно було в колотих ранах та в плямах крові. Сама ж кров струмком текла по воді. У його руках – закривавлений ніж. Сергій впав у ступор. Розуміння того, що він убив одного зі своїх товаришів, було занадто страшним для нього.
Сергій упав на коліна. Тепер він став повністю порожнім та приреченим. Він став ідеальною маріонеткою того, що його так мучило. Воно отримало саме те, що хотіло. Тепер жнива продовжаться. Позаду дигера з тіні тунелю вийшли десятки рук та очей, які рушили в його бік.