11 жовтня 1877 р.
Я зі своїми компаньйонами: Валерієм Лужицьким та Свиридом Шукайлом, продовжив рух на південь від Києва. Причиною цього стала дивна історія, яку мій наставник — Володимир Антонович, почув від одного хлопа, під час ярмарки в Умані. Він розказав, що є одне село, на яке нападають упирі з лісу неподалік. Тому нашим завданням, як похідній групі Товариства, стало рушити в те село, щоб розвідати та дізнатися, що ж там відбувається. Якщо виявиться, що це все лише байки та й нічого більше, то ми просто проведемо етнографічні описи побуту простого люду, але якщо дійсно, щось містичне є, то ми повинні доповісти про це нашим наставникам.
29 жовтня 1877 р.
От недовгих пошуків ми вчора все ж таки знайшли теє село про яке мовилось раніше. За той день багато чого сталося тому пишу про події тільки зараз. Прибувши туди, ми й нічого дивного й не бачили: село як село, тільки коней було забагацько.
Тож прибувши туди, ми й нічого дивного й не бачили: село як село, тільки люд був полохливий занадто, також Валерія здивувало багато коней на що Свирид припустив, що скоріш за все тут промишляють конярством, бо й степ недалеко. Розпитавши люд, ми взнали, що навкруги ніяких панських садиб нема, а сам їх дідич1 прибував лиш по ділах судових або для збору урожаю.
Прийшлося нам прибуть в корчму та спитатися де можна зостаться на пару днів, звісно за гарну оплату. Отозвався на нашу прозьбу лиш один місцевий дід – Харитон Білий. Узнали ми, що нині він один живе вдівцем. Таким він став недавно, але вже й так видно було тоді відсутність жіночих рук. Певно й рішив позвати нас до себе, аби свою одиноку старість розбавити компанією.
За вечерею ми взнали, що сам Харитон родом від козаків, прямо як і мій товариш Свирид. Говорили ми й далі, і розпитав я про тую легенду. Як почув теє дід, як одразу же й стих та насупив брови й сказав: “Не треба вам ото всеє знати лутше їдьте звідси якомога швидше”. Далі Харитон не хотів навіть чути про це, однак од горілки ніхто не зміг правди сховати. А пили ми аж до третіх півнів, і знов ми говорили пра многоє, і от Свирид гучно спросив діда: “Батьку Харитоне, ви як козак козакові, скажіть вже, що тут дивне робиться!?” Він як почув цеє, помовчав на мить, та й сказав що і до чого. Все сказане прилагаю до записки, кою зробив одразу по розказу:
Колись давно наше село було повністю знищене татарами: вони спалили всіі хати, закололи весь скот. Кого зловили, то брали з собою в Кафу, інших безжально вбивали. З наших вціліло всього кілька сімей, які більше не вертались на свою землю, оскільки та була осквернена навічно.
Один хлопець, заховавшись у лісі, пережив набіг, проте його нареченої ніде не було поряд. Він пішов у зруйноване село, щоб знайти там її живою чи, хоча б, мертвою. Прийшовши, хлопець побачив, що її тіло лежить обличчям вниз у калюжі води з тамтешнього цілющого джерела. Підійшовши, він схилився до її тіла й гладив її волосся, але тут її душа підійшла до нього ззаду і торкнула за плече.
Його здивуванню не було меж, спочатку хлопець налякався і почав молитися й хреститися, проте дух коханої його заспокоїв. Разом вони напоїли тіла померлих водою з джерела, і кожен з них повстав зі свого тіла. Душі не бажали покидати рідне село й поселились у льохах і не дуже постраждалих хатах.
Він розповів про побачене своїм односельцям, але ті його стали оминати й боятися, почали вважати за божевільного. Так він і навідував кожен день загиблу наречену протягом кількох місяців, поки одного разу не застав її та інших душ скаженими за поїданням власних гниючих тіл. Це дійство лишило шрам на самому єстві того, на чому тримається світ. Хлопець там же був роздертий на шматки упирями, які назад об’єднали свої душі й тіла.
З того часу кожні пів року наше село потерпає від набігів нечисті, які, не знаходячи людей, рвуть нашу скотину й курей.
30 жовтня 1877 р.
Сьогодні я з Валерієм пішов шукати провідника в той ліс, а Свирид зостався у хаті діда Харитона по господарству помагати.
Нам багато хто одмовив у нашій прозьбі, навіть великий гріш не зміг впевнити люд: як тілько чули про ліс, так одразу лякалися. Пройшло так півдня, ми майже втратили надію, але таки знайшли провідника. Допомогти нам рішив один молодий юнак. Нам пощастило, що йому потрібні були гроші на весілля, але він захотів за услугу велику суму. Як ми домовились про все, він наказав нам зібартися на краю села під обід та й ждати нам разом з конями.
31 жовтня 1877 р.
Під обід все ще холодно, але добре що ждати довго не прийшлося. Хлопець сам прибув на коні, давши йому плату, всі одразу поскакали до того лісу. По дорозі хлоп розказав, що нам повезло, бо сьогодні він має чатувати на козацькій вежі. Як я дізнався пізніше вони були поставлені навколо лісу аби коли упирі дадуть про себе знати, то одразу, щоб всі в селі знали та тікали.
6 грудня 1877 р.
Пройшов місяць, і ми лише зараз повернулися в Київ з того проклятого села. Я не зміг писати аж до цього дня з різних причин, зазвичай або мав часу або сил, а іноді й самого бажання, але я все одно мушу розписати те. що сталося з нами.
Того жахливого дня багато чого сталося.
Як тільки дійшли ми до крайньої вежі, котра була в притул до лісу, то наші коні ніби показилися. Провідник одразу нам сказав, що звірі чують тутешнє зло з лісу і, що б ми не робили, ніколи не підуть далі вглиб. Тому ми оставили коней у вежі та й пішли далі самі в ліс. Уже трохи зайшовши вглиб, я обернувся та й побачив як юнак на вежі перехрещував нас, ніби проводжав в останню путь.
В лісі ми тримали відстань від один одного в декілька метрів, але намагалися не випереджати й не відставать од один одного на велику відстань, це все робилося для того аби ми могли більше бачити, та триматися в полі зору разом. Так ми ходили десь з годину, як Валерій запримітив дещо: “Тут занадто тихо, навіть птахів не чутно”, на що Свирид заперечив, сказавши, що в такий час птахи закопуються в землю аби перезимувать. На це я йому відповів, що птахи не закопуються, а лише летять у тепліші краї. Попри цю відволікаючу розмову Валерій все одно наполіг, що в лісі аж занадто тихо. Тоді ми прислухалися, і дійсно було дуже тихо, навіть вітру та шелесту дерев не було, я лиш міг чути своє серцебиття та дихання. Валерій після цього вже прошептав, що “може ну його к бісу?”. На те я його заспокоїв, відповівши йому, що у нас є чим відбитися якщо щось на нас нападе. Ох, якби я знав, з чим ми наштовхнемося, то я б ніколи навіть у це село не приїжджав.
Краще я б його послухав та одразу повернув у бік села або й лутше й не ліз в той тричі проклятий ліс, але я тоді був упертим та необережним. Після пеночого часу ми зупилися, і я почав проводить невеликий ритуал аби увійти в стан, який дозволив би відчути силу й дух того місця. Цього я навчився в однієї медіумки з Англії, яка деякий час бувала в Києві. Може через те, що ми вдосталь рознесли свій запах, або причиною став мій переніс розуму в інший план буття, або нам просто не щастило прийти саме в “отой день”, не знаю, що саме стало причиною, але фактом є те, що Вони відчули нас.
Краще я б його послухав та одразу повернув у бік села або й лутше й не ліз в той тричі проклятий ліс, але тоді був упертим та необережним. Я почав проводить невеликий ритуал аби увійти в стан, який дозволив би відчути силу й дух того місця. Цього я навчився в однієї медіумки з Англії, яка деякий час бувала в Києві. Може через те, що ми вдосталь рознесли свій запах, або причиною став мій переніс розуму в інший план буття, або нам просто не щастило прийти саме в “отой день”, не знаю, що саме стало причиною, але фактом є те, що Вони відчули нас.
Коли я закінчив входить у, так назвиваємий, стан трансу завдяки якому я зміг бачить інший план буття, то переді мною все стало навколо тьмяним, і лише видів щось ніби світіння навколо різних речей навколо мене. Все світилося: дерево, мої колеги, навіть трохи та трава віддавала білосніжним світлом, проте здалеку я бачив… ні, радше — відчував плями пітьми. Плями, які поглинали навколишнє світло. Їх було десь з десяток, якщо не більше. Серед цих дір вирізнялася лише одна – вона стояла відносно інших в центрі і була якнайбільшою від інших, й найсильнішою – я це відчував. Певно, це й було оте саме джерело про яке йшлося в легенді. Всі ці чорні “діри” знаходили десь під землею.
Не пройшло й миті від розуміння всієї ситуації, як я помітив, що один із темних згустків матерії, який був якнайближчим од нас, рушив в нашу сторону. Він був настільки швидким, що я не встиг навіть попередить своїх товаришів про небезпеку. Коли я вже вийшов з трансу то з'явилася одна з тих тварюк. Воно напало прямо на нас та вхопило бідного Валерія так миттєво, що ми навіть не змогли зреагувать. Як і тільки той упир потягнув його в кущі, ми й тільки й чули крики… Боже, я ніколи не чув такого крику! А потім, потім я чув хрускіт його кісток, сухожиль та м’язів. Звук нагадував ламання очерету з чавканням м’яса… Цей звук мені так в’ївся, що я все ще тижнями міг його чути у своїй голові, і через це я знову і знову повертався в цей страшний момент.
Тваринний страх потіснив розум у наших головах і, соромно визнати, але ми навіть не мали й думки рятувати бідного Валерія, ми лиш втікали як могли, тікали куди якомога далі од того злощасного місця, і весь цей час я чув холодний подих на моїй потилиці, якщо це була не смерть, тоді не знаю, що це могло бути ще.
Ми нарешті вибралися з проклятого лісу, і нам повезло, що ми втікали у зворотному напрямку та опинилися біля тої самої вежі. Як ми побачили її, то ринулися до неї. Той юнак, як тільки одразу побачив нас, так і зіскочив з вежі, відв’язав коней, вони мало не вирвалися від нього, але він якимось чудом втримав. Коли ми підійшли він одразу наказав нам сідати по конях, що ми з радістю й зробили. Потім, перед тим як самому сісти й погнати, він запалив ту вежу.
Навіть коли ми ганяли в полі, це дихання все ще мене переслідувало, і воно заставило мене на мить обернуться, те що я побачив ще більше мене налякало – з лісу повільно виходили тії… їх важко назвати людьми… Їх було декілька, вони йшли вальяжно, ніби нікуди не спішили, вони ніби знали, що вони нас все одно досягнуть. Їм не було куди спішити.
Шалений страх – це дивна річ, той час, коли ми летіли на конях, здавався вічністю, але добравшись до села це все здавалося миттю. Дійшовши до окраін села, хлоп почав волати на все горло, попереджуючи всіх тікати від упирів. Всі хто чув та бачив нас одразу кидали все та тікали до своїх хат, лиш матері на мить лишалися на дворі аби взяти дітей аби втекти з ними в оселю, та пару мужиків, які взялися по конях та теж прийнялися галасувати по всьому селу.
В той самий час, ми розділилися з юнаком, поскакавши до Харитонової хати. Прибувши у його двір, чи одразу погнали коней геть, ті бідолашні навіть не встигли передихнути, але їхній страх, бажання жити, та і можливе розуміння ситуації переважала втому, тому вони продовжили свій біг вже без нас. Після цього ми намагалися одчинити двері, але вони виявилися зачиненими. Тож ми почали гриміти у двері та й кричати діду аби він нас впустив, але той чи боявся, чи вагався тоді, і лише через хвилину він нас впустив до себе. Ми влетіли в середину можливо швидше ніж ті коні бігли. Після цього дід хутко зачинив двері й проказав: “Де третій?” Ми йому відповіли, що він загинув від тих упирів, на це від мало не криком спитав: “Ви полізли в ліс, іроди? На чорта ви тут пішли, я ж вам казав, ви смерті хотіли!? За мною, ховайтеся!” Цю розмову.. Вірніше все, що відбулося того дня я пам’ятаю ніби вона відбулася вчора, особливо ті крики…
Хвилини очікування були до нестерпності довгими. Найбільше всього нестерпним була невизначеність: ми не знали коли їх чекати, чи знайдуть вони нас, та й взагалі ким вони є, та на що вони були здатні… Навіть попри те, що ми зустрілись з цим злом, я зі Свиридом все ще не знали всю їхню силу.
Невідомо скільки ось так ми сиділи, але раптом ми почули крики десь здаля. Ми принишкли, але коли звук наблизився, стало більше по собі – я впізнав цей крик, то було останнє, що я чув від Валеріана, коли одне з чудовиськ роздирало його на шмаття. Мене охопив жах, коли я повернувся до Свирида, то я побачив у його очах гнів, злість та бажання діяти. Він хотів вже вилізти зі схованки, але дід Харитон взяв його за плече і прошепотів – “Не лізь, це не ваш друг – вони можуть міняти свій голос. Сиди й не рипайся”. В цей час крик все наближався, і той хто його робив був близько от нас, і раптом він замовк… І признаюся чесно – в цей момент моє серце стало холодним як лютневий мороз, а моє нутро просто кричало, що щось було не так, а потім з дверей почувся глухий удар. “Поможіть! Не лишайте мене!” – пролунав голос покійного товариша. “Я знаю – ти там!” – але в ось цей раз його голос змінився на жіночий. В той момент я чомусь подивився на Харитона, на його обличчі було видно білий жах, а я його очі показували страх усвідомлення. Я ніколи не запитував його про це, але пишучи ці рядки я здогадуюся, що тоді було у його голові, бо подібне з ним вже трапилося із нами, і те відчуття вини скоріш за все так само переслідує як і мене. Потороч все ще кричало: З кожною фразою гупання було все сильніше та частіше. Жіночий голос знову кричав: “Я знаю – ти там!” “Відчини!”. “Ти там – я знаю!”, “ВІДЧИНИ!”.
Раптом хатою пройшовся один великий “гуп” – двері було вибито, і вони впали. Почулися повільні кроки, які шаруділи постеленою соломою. Ми сховалися у фальшивій стіні, прихована за дошками біля комори. В одній дошці була шпарина, через яку було видно сіни й жиле приміщення. Через неї я побачив як низька та тонка фігура зайшла у кімнату. Це був старий і худорлявий чоловік, його шкіра була бліда ніби мармур. Я б ніколи й не думав, що він зміг розтерзати іншу людину за якусь мить, якби не засохла кров на його руках та вустах, а в очах було сліпе звірине безумство. Схоже саме ця сволота і вбила Валерія. Чудовисько оглядалося навкруги ніби винюхуючи щось, потім воно повільно підійшло до нашого сховку. Все моє тіло завмерло, я тільки й зміг лише пригнутися, аби не попастися на очі тій паскуді. Тінь нависла над нами, і я чув його важке й тихе дихання, яке трохи переходило в ричання. Він так і стояв короткий час, але того було достатньо аби воно здавалося вічністю. Ми готувались до найгіршого, аж раптом почулися кроки, і тінь відійшла кудись інде. Ми просиділи трохи в у страху, але потім ми трохи розслабилися – “Може він пішов геть?” – подумав я, та підійшов до шпарини.
Я побачив його – він стояв трохи далі від нас, достатньо аби його тінь від променів вечірнього сонця не застилала сховок. Потім, я пам'ятаю як чудовисько оскалило зуби у посмішці та кинулося на нас. Він проламав однією рукою фальшиву стіну, та почав знову галасувати Валерієвим голосом: “Ви тут!”, “Допоможіть!” “Не лишайте!”, ох як же це лякало своєю неприродністю. Коли воно повністю рознесло стіну як хмиз сіна, то я одразу скористався тим, чим ще збирався скористатися в лісі – револьвером. Я поцілив йому у груди декілька разів, з кожним пострілом почвара відходила, згорбившись від болю. Він зробив десь 6 кроків, рівно стільки скільки я влучив у нього, жодна куля не була випущена дарма. Упир впав на коліно, тримаючи себе за груди. Водночас Свирид вирішив не гаяти часу – взяв стару сокиру, яка була в коморі та ринувся завдати нею останній удар. З криком він підбіг до присілого страхіття, я навіть подумав, що ми перемогли його, але потім мене охопив жах.
Коли він вже замахнувся упир різко зловив його за руку, потім він повільно встав, перекручуючи руку Свириду, вся ця сцена виглядала так, ніби мала дитина гралася та випробовувала нову іграшку, особливо це було відчутно коли на мить було видно на його морді “цікавість”, перед тим як він остаточно викрутив моєму другу руку. Його крик пройшовся по всій хаті. Упир відпустив Свиридову руку, тільки аби потім вдарити його в груди, та вишвирнути прямо на нас. Щоб ви зрозуміли, яку силу мало те чудисько – воно змогло кинути дорослого мужика вагою 6 пудів в інший кут кімнати однією лиш рукою! Свирида одразу відключило після того. Те жахіття, яке стояло біля нас, повільно йшло до нас, ніби ті кулі лише полоскотали його. Воно йшло так само як тоді на полі, і знову з тою проклятою посмішкою він кричав останні Валерієві слова. В цей момент окрім жаху в мій розум підступав гнів, але було дещо іще… Я не можу розказати, але це дало мені силу, щоб хоч якось протистояти тій тварюці. Проте кожна мла має свою ціну і в майбутньому я заплачу її, і я лише можу здогадуватися яку саме. “Пан або пропав” – сказав подумки, і тоді я відчув неймовірну силу: все моє тіло ніби було огорнуте невидимим огнем. Те що я зробив потім було небезпечним, але я й так в той момент був на волосині від того аби мене роздерли заживо.
Я викрикнув заклинання і неймовірна хвиля повітря вийшла з мого нутра. Сила крику була настільки велика, що хата затряслася, а всі її шибки було вибито. Упир від цього аж відлетів у інший кінець кімнати. З його вух та очей пішла темна як смола кров, а на його обличчі паскудна посмішка була стерта – він був приголомшений. На жаль, це заклинання було останнім, що я міг протиставити у бою проти нього – всі мої внутрішні органи постраждали, це була моя ціна за використання. Все всередині пекло, боліло, я ледве не впав, а потім мене вирвало кров’ю. Сил боротися вже не було. Я глянув в кімнату напроти та побачив як Отеє взялося за голову та почало вставати на ноги, оцьому було дійсно боляче, і воно було геть не раде цьому. Проте тоді я не радів цьому, бо всі ці жертви були марними – ми його навіть не зупинили, а воно от-от мало зі злобою розтерзати на шмаття нас усіх. Упир приготувався напасти, перед моїми очима вже пробігали спогади з мого життя, як тут біля мого вуха щось важке пролетіло та вдарилася об голову виродку – то була сокира. Обернувшись, я побачив Шукайла, який стояв увесь у власній крові, а його зламана рука нагадувала завислу ганчірку, з якої стирчала ліктьова кістка. І він нею якось умудруився втримати сокиру? Звичайно, що він метнув зброю іншою рукою, але те, що він не вписутивв її — це вже вражаюче. Важко дихаючи, він прохрипів до упиря – “Тримай, стерво”, перед тим як знову впасти в безпам’ятство. Я знову глянув на упиря – він лежав, лише іноді дригаючись в конвульсіях, нагадуючи, що він, паскуда, все ще живий. Після цього я повернувся до Харитона, який забився в кутку, Тільки після того, як він зіткнувся з моїм поглядом трохи заспокоївся та випрямився, аби глянути на ворога. Я поставив йому дурне запитання – “Цього досить отому?” На що він мені відповів – ”Ні”.
Сил боротися не було, а часу щось придумати було обмаль, й дотого ж у любий момент я міг впасти у безпам'ятство. Тому мені потрібно було щось придумати, бо Оцеє знову загоїть рани або якщо ні, то хтось з цих виродків припреться сюди, бо ми влаштували багато шуму. А всередині мене все ще була каша з моїх нутрощів, я ледве міг ходити та думати, лише сила волі та бажання жити мене все ще тримало. Я оглянув комору і побачив вставлені у стіну серпи, і мене осяяло — якщо я не зможу побороти почвару, то спробую відвернути од нас його увагу. Перше, що я зробив – це приказав Харитону допомогти Свириду не вмерти від кровотечі, що він вміло зробив, не дивлячись на вік. В цей час я взяв ті серпи, великий жмут соломи. Після чого спитав у діда, чи є у нього сіль, на що він відповів так, з певним нерозумінням того, що відбувається, потім я приказав дати мотузку. Всі потрібні речі для заклинання були у мене, і я на останніх силах почав проводити його. Спочатку я змусив Харитона підійти до чудиська і взяти його кров з голови, він на відріз відмовлявся це робити, але я запевнив його, що це єдиний шанс на спасіння. Підійшовши до нього, він ложкою взяв малу краплину крові з голови, отеє чудовисько лише сильніше сіпнулося на це, від чого дід мало не впав, але зміг взяти краплину, цього було достатньо. Взявши два серпи, (пробачте за такі деталі) я виригнув на них кров. Далі я встромив їх у стіни, паралельно до один одного, посипав сіль на підлозі між ними. Посипаючи, я помітив як упир намагається руками піднятися – часу було все менше і менше, треба було діяти негайно. Кров потвори я вилив на ляльку, зроблену дідом Харитоном, поклавши перед лінією солі я почав зачитувати заговір, вірніше пробулькотів слова. Водночас цей ірод встав на свої дві ноги, та почав діставати сокиру зі своєї проклятої голови. Останні слова і тут воно витягнуло зі своєї голови знаряддя.
Шанси, що це спрацює, були ніякими, але це останнє, що я міг зробити або ще зарядити у револьвер три кулі. Коли упир дістав сокиру, то він у розгубленості почав дивитися навколо – воно спрацювало, головне аби він випадково не заступив за сіль. Після цього він почав нюхати все навколо, тим самим підійшовши до нас. Ми вже сиділи, забившись у кутку, і я потихеньку починав втрачати свідомість. “Головне аби він не перейшов межу” – останнє, що я сказав собі, перед тим як у мене повністю потемніло в очах. Потім я побачив промінь світла, теплий і приємний. Я йшов до нього, але потім я почув голос, що він сказав, мені не було зрозуміло, але я і так знав хто це був. Після цього я відчув як мене щось вхопило за ноги та потягнуло у бездонну та безкрайню пітьму. Від цього я з криком прокинувся на лаві, Харитон від такого аж злякався, у відповідь на це вже я здригнувся, на що дід відповів: “Боїшся? Ну значить ти не один з них – це добре, але як ти ожив? Ти ж був як мрець!”. На що я відповів, що сам не знаю… Вірніше не міг сказати йому, що я також проклятий. Проте добре, що Харитон нічого більше й не розпитував, схоже що після життя з упирями люди тут ніяким фокусам і не здивуються.
“Що ж то було?” – спитає той, хто це читає мої записи, а я відповім – це було замовляння від полудениць – злих духів полів, про яке я дізнався коли їздив по Запорожчині. Мною воно лише було трохи покращене проти тих упирів. Як воно подіяло? Скоріш за все воно подіяло як загородження од сприйняття тої почвари – ми просто зникли для нього, ніби ніколи і не існували. Пізніше мою гіпотезу підтвердив Харитон, сказавши, що підходили й інші, але вони не бачили нас. Думаю йому тоді було дуже страшно, бувши з двома напівмертвими тілами, та й чуючи постійно крики тих потвор та односельців.
Обдумуючи все що відбуло у той проклятий день, я прийшов до висновку, що наше виживання було можливим від удачі та недооцінки наших можливостей зі сторони цих виродків. Як я вже й казав, той упир просто грався з нами як якийсь кіт з напівживою мишею. Це мене навело на думку про їхній спосіб мислення – всі вони садистичні мисливці, які не просто убивають свою жертву, а й насолоджуються її стражданням. Це також може пояснити, чому до нас у хату зайшов тільки один із них, бо ми були тільки його здобиччю, і нічиєю іншою. Можливо у них є таке правило, що ніхто не повинен втручатися у полювання інших.
Я зі Свиридом пробули в селі декілька днів. Люди оправлялися од події, хтось ремонтував доми та ті вежі, хтось оплакував загиблих. Ох, щодо них, той хлоп, який нас проводжав… Ці виродки його розтерзали… Боже, йому було десь зо 15 років, у нього мало бути все життя попереду…
Я не хочу більше розписувати …
7 грудня
Я продовжу історію. Ми ще певний час були в селі, так чи інакше більшість селян вважали нас за винуватців того страшного дня. Можливо воно було дійсно так, але судячи з легенди ми могли просто прийти у невдаліший для цього день. Я не знаю, що саме є. Нас могли б убити, якби не заступився дід Харитон. Він розповів односельцям, що ми врятували йому життя та й мали деякі чаклунські вміння, тож нас зобов’язали відновлювати село, а точніше мене одного, бо я був єдиним здатним працювати, у мене також забрали мої речі, окрім одягу і віддали лиш після одправки назад у місто.
Попри страх, я з моїми колегами збираємося знову поїхати в те прокляте село, аби хо якось допомогти тим бідним людям та забрати рештки Валерія, бо це наш обов’язок як членів Товариства. Нам прийшлося збрехати його сім’ї, що його розтерзав ведмідь…
Та прости Господи наші прокляті душі…