Останні зустрічі
рейтинг: +3+x

Поклавши до коробки останні з речей, літній чоловік з горіховою тростиною востаннє окинув оком кімнату. Його ім'я було доктор Закарі Джонсон, і цей кабінет, де він невтомно працював протягом останніх 35 років, був зараз порожній, не враховуючи наданих Фондом меблів. Доктор провів тут непогані часи. Роботу над шістьма об'єктами він очолював, а у дослідження ще щонайменше дванадцяти зробив значний внесок. Та на жаль, настав час вирушати на пенсію, тому доктор Джонсон, меланхолічно посміхнувшись, вимкнув світло на своєму маленькому полігоні та зробив крок до прилеглої лабораторії.

Щойно він увійшов, до його вух відразу ж полинуло несамовите буркотіння, джерелом якого був чоловік, що копирсався у паперах за столом у куті. Це був Джейкоб Конуелл, і він служив асистентом Джонсона протягом останніх трьох років. Джонсон нишком посміхнувся, дивлячись, як той складав і перескладав купи паперів, бурмочучи все більш нерозбірливо. Зрештою Джонсон тихенько кашлянув, Конуелл завмер, підняв погляд від паперів і трохи збліднув, побачивши Джонсонове усміхнене обличчя.

– Докторе Джонсон, незручно казати, але я не встигну з останніми кількома файлами вчасно. Я все ще очікую, поки Клейтон надішле мені і-мейла з тією стенограмою, і… – нервово Конуелл бурмотів, поки Джонсон не зупинив його жестом.

– Все гаразд, – сказав Джонсон, посміхаючись. Він підійшов до столу і швидко оглянув декілька тек, що вже були акуратно складені збоку. – Все інше, сподіваюсь, вже готово?

– Звісно ж, – кивнув у відповідь Джонсонів асистент.

– Чудово, – сказав Джонсон, обвів поглядом кабінет і посміхнувся до себе, зробивши круговий жест тростиною. – Мене проінформували, що цю лабораторію передають вам для подальшого дослідження 1360-1. Схоже, ви тепер король у цьому замку.

Джонсон помітив, що Конуелл хмуриться.

– Так мені сказали…

– Ви завжди добре справлялися з роботою, – сказав Джонсон, поплескавши асистента по плечу, – і, як я казав, я гадаю, що ви будете добре справлятися і надалі. Я розповів вам усе, що знав, і, якщо вам дати достатньо часу, я не здивуюся, якщо ви 1360-го і розмовляти знову зможете навчити. Не думаю, що тут є хтось, хто більше за вас був би придатний до цієї роботи.

– Спасибі вам. Це дуже приємно, докторе Джонсон, – Конуелл простягнув руку, і Джонсон з ентузіазмом потиснув її.

– Приємно було працювати з вами.

Джонсон кивнув на знак згоди. Він сумуватиме за своєю лабораторією, майже як за часами, коли працював тут зі своїми асистентами. Джонсон подивився на годинник і махнув рукою в бік дверей.

– Що ж, тоді ходімо на вечірку?


– Гадаю, що я можу сміливо говорити від імені усіх присутніх, коли скажу, що ви, докторе Джонсон, зробили грандіозний внесок у роботу Фонду, і що Зона-19 без вас буде зовсім не та.

Доктор Грег Коллінз завершив свій спіч, і кафетерій заповнили оплески. Невдовзі численні співробітники, що прийшли поласувати тортом та прохолодними напоями, знову почали розмовляти між собою. Інколи хтось з них підходив і вітав Джонсона з виходом на пенсію, але більшість часу Джонсон сидів за своїм столом з Конуеллом, іноді випадково вслухаючись до чужих розмов, що гомоніли у кімнаті.

Чесно кажучи, більшість тих, кого Джонсон міг назвати своїми друзями, давно зникли з Фонду: хто помер, хто пішов на пенсію, а хто і те, й інше. Зараз Зона-19 була сповнена новими обличчями, і Джонсон не міг не посміхатися собі, відчуваючи себе настільки старим.

– Чого смієшся? – запитав Коллінз, повернувшись за стіл і сідаючи.

– Цей день все ж настав, – відповів Джонсон. – Чесно кажучи, я думав, що мене уб'ють задовго до нього.

– Ми іноді бували на краю, – гірко усміхнувся Коллінз. – Так гидко розуміти, що ти йдеш. У нас було стільки пригод.

Джонсон працював із Коллінзом у п'ятьох спільних проектах. Наскільки йому було відомо, якщо якісь із цих об'єктів ще не передали його асистентові, то планували передати невдовзі.

– В тебе буде купа своїх історій, поки вийдеш на пенсію, – хмикнув Джонсон. – І теж цікавих, враховуючи, що в тебе більше не буде мене, щоб витягати твою дупу з вогню.

Обидва тихо розсміялися, але невдовзі надовго замовкли.

– Фрімонт дала згоду? – запитав Коллінз, і його обличчя посерйознішало.

– Дала, – сумно зітхнувши, відповів Джонсон. – Мені довелося задіяти всі зв'язки, що в мене лишилися, але мені все ж дозволили завітати до нього на десять хвилин, „для підтримки психологічного здоров'я”. Ти ж приглядатимеш за ним, коли я піду, чи не так?

– Звісно ж, – кивнув Коллінз. Він швидко оглянув кімнату. Торт і напої вже закінчилися, і вечірка потроху завершувалася. – Не думаю, що ти маєш затримуватися тут, якщо ти збирався йти.

Джонсон злегка посміхнувся і кивнув. Більше не сказавши ні слова, чоловіки потиснули руки, і Джонсон пішов.


Камери для гуманоїдів у Зоні-19 не славилися своїм комфортом, особливо та, в якій тримали доктора Гарольда Томпсона. Чотири сірі стіни, кушетка, раковина, туалет і розуміння, що за тобою хтось спостерігає з іншого боку однобічного дзеркала, вмонтованого до стіни коло дверей. Темні кола під його очима виглядали так, ніби він не спав декілька років.

– Докторе Томпсон, будь ласка, надягніть рукавички і залишайтеся на своєму ліжку, – пролунав голос охоронця з інтеркому.

Гарольд схилив голову і подивився на свої долоні. Після того, як він вдихнув невідомі частки, що випадково вирвалися з експериментального об'єкту його долоні щоразу перетворюють на мармур будь-яку живу матерію, до якої торкаються. Гарольд неохоче натяг надані шкіряні рукавички на свої смертоносні кисті. Невдовзі двері відчинилися, і до камери повільно увійшов немолодий чоловік з горіховою тростиною. Сівши за стіл, він повернувся до Гарольда з легкою посмішкою.

– Давно не бачилися, Зак.

– Це точно, – згодився Джонсон, дивлячись, як Гарольд нервово поглядає то на нього, то на однобічне дзеркало.

Джонсон сумно кивнув. Доктор Фрімонт, відповідальна за дослідження Гарольда, спостерігала за кожним їхнім рухом.

– Як тобі твій новий асистент? – поцікавився Гарольд.

Перш ніж він отримав власні призначення, Гарольд працював з доктором Джонсоном протягом майже п'яти років. Це були добрі часи.

– Що ж, він – не ти, тому іноді лажає, але все ж устигає зробити роботу до кінця дня, – відповів Джонсон.

– А, – пробурмотів Гарольд, і в кімнаті на хвильку повисла тиша. – Я чув, тобі влаштували грандіозну вечірку на честь пенсії. Хотілося б, щоб і я міг там бути.

– Мені теж, – сказав Джонсон, і його посмішка почала згасати.

Тоді він звернув увагу на фотографії, виставлені на верхній полиці книжкової шафи, на яких були зображені одні й ті самі жінка та хлопчик у різному віці, а завершувала цей ряд фотографія хлопцевого весілля.

– Ліза каже, що Джек та Елізабет намагаються завести дитину.

– Дійсно? – тихо перепитав Гарольд. Джонсон знав, що той завжди мріяв стати дідусем. – Думаю, з Лізи вийде фантастична бабуся.

– Знаєш, вона досі страшенно по тобі сумує, – додав Джонсон. – Джек теж. Щоразу, коли ми з ними зустрічаємося, розмова закінчується спогадами про тебе.

Гарольд не відповів, лише сумно й слабко посміхнувся, роздивляючись підлогу.

– Ти ж приглядатимеш за ними і надалі, так? – спитав він.

– Завжди, коли зможу, – пообіцяв Джонсон. – Коллінз обіцяв мені передавати тобі всі нові фотографії.

Гарольд вдячно кивнув. Обидва знову замовкли. Невдовзі Джонсон піднявся і пішов до дверей.

– Дякую тобі за все, що ти зробив для мене за ці роки, Зак. Я б тебе обійняв, якби міг.

Гарольд теж піднявся. Його посмішка перетворювалася на слабку гірку ухмилку.

– Я розумію, – сказав Джонсон і посміхнувся.

Він тихо вийшов, обернувшись на півдорозі до дверей і легко кивнувши. Не кажучи більше ані слова, доктор Джонсон забрав коробку з особистими речами і залишив Зону-19 назавжди.


Якщо не зазначено інше, вміст цієї сторінки доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License