Остання невдача
рейтинг: +11+x
%D0%AF%20%D0%B1%D0%B0%D1%87%D1%83%20%D1%82%D0%B5%D0%B1%D0%B5%2C%20%D0%BC%D1%96%D0%B9%20%D0%9B%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B5%20%28%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BF%29

Два місяці. Паскудні два місяці, поки Зона живе своїм життям, Сноволя стирчить на горі і риє її пагорби то з одного боку, то з другого.
В дощ, в сніг - команда працює і гарчить залізними машинами, метр за метром розриваючи грунт, але під лопати з гаками нічого цінного не потрапляє. Гниль, звуглілий метал. Капсули від мін. Усе об'єднане одним знаком - вицвілою, наче споглядаючою з потойбіччя, зіркою з лавром.
В такій компанії гусінь з "земляного воску" здаються зайвими, хоч вони - і найправильніші.

Але храму все так і немає.

Дослідник помітно нервує, зриваючись на підлеглих. Зверху кажуть йому - чому до сих пір нічого немає? - а в відповідь доводиться обіцяти, що цей раз - останній.
Сніг, повідомлення, злісне копання униз. Ніхто тут не лається - отримати від Стефана "пфик" густим димом в лице ніхто не хоче. Особливо якщо дим звідкись з нутра - пахкотить крізь зуби, як згадає про медкомісію і ніч зі ніччю.
Ця бісова гора, засніжена від краю до краю, холодна і з нікчемною видимістю в десять метрів розлютить будь-кого, хоч янгола, хоч ортодоксальну бляшанку.


Коли сонце починає сідати, Сноволя йде до себе в хатинку - пластмасова коробка з панорамним вікном, де не вміщається нічого, крім маленького столика з пуфом, стеллажу, умивальника і ліжка. Крихітний світ в дванадцять квадратних метрів, де він ховається від холоду і бажання безкінечного копання униз.
Униз. Під білим снігом схована червона, як стара кров, земля - розсипається грудками, залишаючи на долонях слід гнилизни, а в голові - задушливе залізо.
Як проклятий, бездумний, Сноволя копає разом з усіма. Нехай кажуть, що це пісковик, невиразно-жовтий і зовсім нецікавий, й що вартувало б перейти на інше місце, бо тут одні зліпки, гусінь і холод.
Але керівник не зупиняється, і продовжує морозити руки, копаючи від сонця до сонця. Як бездумний, як спраглий. Як велів той, кого він вивчає, але ніколи не поклонятиметься.

Стефан кутається в ковдру, сонно споглядаючи в латунну тарілку біля ліжка. В ній разом зі свічкою тліє пахучий віск та сушені пелюстки, колись давно виміняні в Якима на компас з чотирма гнутими стрілками.
Там же розплавлений віск прощається з сушеними квітами, топлячи пластини вугілля один за одним. Вогонь давно зник, як і іскри, своїм народженням спровокувавши смерть навколо - довгий процес, за яким Сноволя спостерігає не один десяток раз.

"В деякому розумінні, сам Фонд вимагає жертв для себе, рухаючи чорно-білим образ чужою кров'ю. Неважливо, чиєю, неважливо, яким чином. Головне, що цей механізм, відточений досвідом і роками, все ще тримає химерний світ"

- монотонно розмовляє з собою Сноволя, закидаючи голову назад - і повторює, повторює, доки темрява навколо нього не стане достатньо твердою, щоб на неї спертися.
Хтось торкається його, обережно, однак в той же час - напрочуд сильно, наче намагаючись втримати дослідника у ній. Він чує що він? вона? каже йому - щось, для чогось - але вченому не стає сили прошкрябати стіну з сновидінь.
Той, хто тримає його, притискається ближче. Крізь його і свої кістки йому вдається зловити ледь відчутний, грайливий гомін, де ні життя, ні смерті нема. Кров кипить від стогону чужих голосів.
Пересохлими губами Сноволя повторює. Невдало, якимись неправильними словами, які зкривлюють сенс до маячні, але намагається вицупити таємне з свого кокона. Втрачає мить, коли починає кричати ними, зриваючи зв'язки від напруги, благаючи допомогти і завершити шлях, щоб він не зник у пітьмі - такій задушливій, що груди рвуться під її вагою, а крихітна зоря над головою - зникати в густому диму.
Зсередини він відчуває, як віє вітер від чийогось подолу чи віяла, і вино ллється рікою по його ритуальних ранах. Кожна його рана - стара, нова, нестворена - пахкотить травянистим димом в славу Звіздарю, а кров - до пащек могутніх, колись, дітей Списоносиці.
Так близько, чи може він?..

Храму все так і немає.


Сонце повільно проникає в кімнату, однак сплячим дослідника не застає: той давно розпрощався зі Морфеєм, хитаючись від вікна до екрана комп'ютера в кутку кімнати.
Чашка чаю починає холонути, як і спокійний настрій дослідника - сипатись крізь пальці.

Остання координата. Йому ніхто не вірить, але й повертатися дослідник не стане - хай що не з'являється на екрані монітору. Ярослава добре знає, що він не стане втрачати своїх бажань - але чи розуміє, коли він впертий, а коли - спраглий?
Дослідник хитає головою і ховає металеву мисочку на середню поличку, ніжно погладжуючи пахучі вуглинки. Фонд знає, Фонд бачить - їм давно відомо, що він не спить ночами, і дуже наполегливо копає землю разом з усіма. Але чи знають вони, коли він працьовитий, а коли - бездумний?
Над головою десь тануть зірки, зникаючи в чорній пітьмі. "Зараз ВОНА їх з'їсть, але зранку зорі розірвуть ЇЇ шлунок і стануть там, де їх чекатиме загибель" - згадує Сноволя слова волутаара Кіїн з Десни-ріки. Чи думав тоді, коли зорі обертались у чорне - коли він був захопленим, а коли - проклятим?


"Це буде остання невдала експедиція. Тепер я певен, що більше немає куди йти"

- пише Сноволя керівникові, розглядаючи міраж поміж радіовеж -

"Але тепер ми отримаємо, що бажаємо.".


Храму все так і нема є.

Якщо не зазначено інше, вміст цієї сторінки доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License