Ого! Я бачу ти натрапив на мене. Ну що ж, якщо ти не куди не біжиш, тоді пропоную тобі послухати мою розповідь про велику та могутню організацію під назвою SCP, точніше про її співробітників. Сказати що люди там вельми цікаві, це нічого не сказати, так що розкажу про одну невеличку ситуацію в одній із Зон. До речі, мене звати Марсель — Марсель Патро Вампасо, сам я з Іспанії, але розповідати вам, як я потрапив в Україну через кубинську контрабанду цигарок, вам буде не цікаво. Повернімось до наших баранів: Монгола та, як на моєму рідному язиці пан Бланко, мені так буде зручніше, ім'я їх розкривати я не буду, бо є маленький відсоток того, що практика випалювання мого геморою паяльником буде… Так, що не будемо ризикувати.
Ну почнемо, одного гарного дня — в п'ятницю-розпутницю, наш Монгол збирався як можна скоріше побігти з роботи на пиво. Сам він відповідальний, та і на роботу не скаржився, але він все-таки звичайна людина, і як всі звичайні люди має вихідні, але сьогодні увечері він не зможе піти на пиво з Карлом, який працює в третьому відділенні інформаційної безпеки, а буде з паном Бланко. Не буду затягувати й перейду до суті: Монгол як завжди о пів на восьму починав збирати свої речі, як зненацька примітив одну маленьку проблему, а саме зникнення картки допуску, а без неї, що зайти, що вийти з приміщення було не реально, тому наш друг почав нервувати, шукаючи свою картку він одночасно згадував де саме він був, і згадав, що останнє місце було, барабанний дріб … Правильно в кабінеті того вченого. Затягувати процес походу за пивом він не хотів, так що одразу кинувся до кабінету. Бланко ще не знав в той момент, що до нього швидким кроком йде Монгол, як і того що, за одну секунду він залишиться без одного літра рому марки Капітан Морган, так щоб витягнувши пляшку зі свого сейфу він підійшов до столу, щоб налити його в стакан з кавою, і вже ось-ось як він майже налив, швидко і не очікувано заходить пан Монгол, після чого від переляку наш вчений випускає з рук пляхан повного рому.
— Ну сука… Що тобі треба, блять! Якого хуя ти не стукаєш у двері, я ж прошу тебе вже в котрий раз — випалив Бланко.
— Ой не починай. Я що винен, що ти он посеред робочого дня прибухнути хотів
— Хто б казав.
— Ой філософ ти їбучий, не їби мені мізки, краще допоможи.
Після хвилин п'яти словесними перепалками Монгол все ж таки пояснив ситуацію, на що Бланко було все одно, але спокуса тим, що Монгол за це дасть йому ірландський віскі була більше. Так що пошуки почались, вони дивились усюди, в кабінеті Бланко, в камері спостереження, також дивилися і в камерах стримування, але не знайшли, після чого вирішили подивитися в коморі пана вченого де лежала купа інформації про різні об'єкти, але вони не знали, що там зламаний замок…. Хех… Зайшовши туди й знову нічого не знайшовши, Бланко подивився на годинник і зрозумів, що його зміна вже закінчилась, як пів годину тому, він обґрунтував свою думку, що йому вже все одно на ту пляшку віскі, він захотів покинути зону та поїхати до дому, але…. Як я вже говорив… Він не знав що замок зламаний, а коли взнав, то було пізно, застрягши разом з Монголом в коморі його настрій падав все сильніше і сильніше.
— Ну ось якого фіга ти закрив ці кляті двері? — роздратовано спитав — Бланко.
— Та ти заїбав вже мене, я тут причому до твого замка? Все пиздиш і пиздиш, краще набери когось телефоном, щоб прийшов і відчинив нас, бо свій телефон я залишив у своєму кабінеті.
— Ага, мій телефон на столі лежить. Якщо до мене не зайдуть, то фіга з два ми вийдемо
— То може двері виб'ємо?
— Броньовану?
— Ну тоді в камінь-ножиці-папір?
— Ти деган?
Ну, десь після двадцяти партій нашим спів робітникам стало нудно і вони вирішили зайнятися другим ділом, а саме почитати статті об'єктів, але й це через деякий час їм набридло. Монгол задумався:
— Слухай… А може в тебе є еліксир щастя?
— Чого?
— Боже… Бухло в тебе є тут, чи ні?
— Ти думаєш, що я алкоголік?
— Ні не гадаю, я знаю що ти філософ, а філософ, який не прибухує то не філософ
— Ой… Оце як ляпнеш, якусь нісетнітницю.
— Ой та ладно, я можу поспорити на сотку, що он в тій книжці вирізано купа сторінок і вставлена пляшка.
— Взагалі-то ні.
— Тоді дай мені її, я почитаю.
— Ну припустимо там є пляхан, я не буду його відкривати, щоб розпити з тобою
— Ну-ну.
Після десятої чарки відносини цих двох панів стали вже краще: від словесних перепалок до розмов про всесвітню змову, вони зачіпляли кожну тему, до якої тільки їх мізки могли дотягнутися.
— Кажу тобі Гегель лох.
— Та я вже зрозумів, що ти пиздатий філософ, краще скажи як ти попав в цю організацію.
— Ой… Навіть не питай, це було вже так давно… Там стільки хуйні було, що все в каші.
— Міг просто сказати, що не хочеш розповідати.
— Ой, типу ти сам зараз зможеш розповісти.
— Пфф… А що там розповідати, як досі пам'ятаю… Закінчив медичний коледж і от чогось поперло мене піти в ЗСУ, молодий був гадав, що героєм країни своєї буду, потім через деякий час мене фіганули в гарячу точку, ну я там потрохи служив, в нас там ще комбат був, недолюблював мене — завжди мені мізки їбав, пнув мені наряди на перегляд території й пофігу, що в мене друга спеціалізація роботи, ну я пішов, а там…
В цей час… Хтось… Постукав у двері, гукнув наших друзів і запитав.
— Я звісно перепрошую, Бланко, ти випадково не брав мій чай, що мені Карс з Німеччини відправляв? — Спитав А.Д.
— Боже нарешті хтось ввійшов, відчини ці кляті двері, ми тут застрягли — радо відповів Бланко
— А чай?
— Ти реально?
Після того, як пан Бланко пояснив, що чаю в них нема після чого А.Д. таки звільнив наших співробітників. Науковець поїхав додому, А.Д. продовжив шукати чай, а наш пан Монгол пішов до свого кабінету, він так і не зрозумів де він міг профукати свою карту, але поклавши свою долонь до п'ятої точки, щоб її почухати, він намацав ту саму карту…
