Іноді, коли він закривав свої в'ялі віки, старий міг бачити прерії власної молодості, залиті місячним сяйвом трави, відчувати та чути ніжний вітер, який ковзав по його плоті. Але це було так давно. Іноді, коли він мріяв, він забував, що він вже старий, і вільно стрибав по полях, кричачи просто від радості існування. Там були й інші, молоді, як і він у своїх мріях, їх обличчя виглядали розмитими, але такими несамовито знайомими. Було неправильно забути про них.
Потім він повертався назад та бачив лише поїдені корозією стіни його в'язниці. Технічно, він не був зв'язаним у цій камері; він міг залишити її будь-коли, йому лише треба було встати та піти. Але за її межами світ перетворювався у щось безглузде, дуже яскраве, дуже складне, наче б то воно все було зроблено лише, щоб заплутати його та приголомшити. Сяючі білі лампи, випадкові поверхні які йшли через збиваючі з пантелику інтервали; здавалось, саме повітря тут топить та душить його. Коли його вперше привели сюди, йому ще не було так погано. Або, може, це він сам змінився, його сили просто заслабіли в тих задушливих стінах.
Тому він залишався тут. Він намагався втекти у власні фантазії, загубити теперішнє так же само, як було загублено у минулому багато інших речей. Але йому було все важче і важче згадувати ті вільні прерії. Замість цього він виявляв, що ходить по нескінченим, звивистим коридорам, крізь двері, які провисали від розкладу та темряви, повз вологої цвілі, яка капала зі стелі. Він замислювався, чи є це все лише вигадками його зруйнованого розуму.
Колись він був молодим — думав він. Він пам'ятав свою матір, братів та сестер, хоча в його мріях вони змішувались з іншими дітьми, з якими він грав у преріях. Його вчили полювати — у ці часи здобич була рясною (хоча ні, не рясною, — подумав він, — її лише було ліпше спіймати). Його мама принесла йому старого, пораненого, але живого, щоб показати їм, як полювати, і він разом з братами та сестрами били та драли його, а він тремтів, а потім вмер. Чи воно, думає, питав себе старий, чи воно відчуває? Чи воно розуміло, що воно вже старе і не може себе захистити? Навіть тоді його плем'я не було великим, не більше двадцяти особин.
В ті дні здобич була іншою. Їх кістки були довгими та товстими, вони мали гребені над очима та носили шкури інших тварин. Їх зуби та кігті ледве могли протистояти довгим рукам членів його племені; але іноді у них виявлялись інші зуби, зроблені з каменю, які вони тримали у своїх руках, різкі блискучі речі, що могли розірвати тіло.
А потім здобич змінилась. Вона стала менше, брудніше, у неї стало більше кам'яних зубів, тому його плем'я перший час полювало лише за кістяними головами. Ця худа здобич теж полювала за ними, але не за ради їжі, і тому скоро вони закінчились. А нову здобич було важче піймати, навіть коли вони ховались у норах, які потім змінились вуликами з жахливими схрещеними палицями, що змушувало шлунки членів його племені блювати, а їх очі плакати. У них було пекуче світло, яке сяяло, але вони ховали його у плетених торбинках. Однак, їх плем'я процвітало; він знайшов собі помічника — зараз він виявив, що якщо він постарається, то зможе згадати всі криві її тіла, згадати, як вони лежали поруч, і як їх діти бігали по рівнинах.
Але здобич ставала все сильніша, і здавалось, чим більше здобичі збиралось разом, тим важче було потрапити всередину, перестрибнути в сутінковий світ, де вони могли рухатись по підлозі та стінах їх домівок. Їх домівки були оперезані текучою водою; він пам'ятав, як вперше занурив до води, і як його розум усвідомив її рух; смак того, чим скоро став увесь світ.
Як його піймали? На одну мить він подумав, що більш не пам'ятає, доки нарешті спогади в його голові не склались певним чином. Це правда? Хто це міг сказати?
Він був один — мабуть, протягом десятків років. Останній член свого племені — він не міг згадати, чи це була його пара або один з його нащадків — зник одного дня, як і всі інші. Іноді він розважав себе думкою, що вона все ще жива, але потім він згадав, що саме це значить. Він не побажав би цього для неї, та ні для кого з свого племені — цього розпаду, цього незрозумілого заточення.
Він подумав, що він може згадати, як він одного дня блукав, та почув голод — голод, більший ніж той, який він відчував колись під час свого існування. Він прокинувся після своєї сплячки в дереві, у якому він мешкав, та спустився на землю. Вулик його здобичі, розташований у тіні пагорба на іншій стороні озера, яке, у спогадах старого, було значно більше, коли він ще був дитиною. Здобич випила його, вирішив він одного дня, їх багатотисячний натовп зміг вичерпати її. Коли озеро висохне, і здобич піде геть, що тоді буде робити він? Він підійшов рухаючись крізь землю, яку вони покрили високими стеблами золотого насіння, висмоктуючи з неї життя.
Вулик був більше, ніж він пам'ятав, і тепер він більше осліплював — світло, яке виробляла здобич, щоб висвітлювати ніч, яка колись належала його племені; плоскі, відбиваючі поверхні, які виглядали глибоко неприродними. Тільки одного — думав він — йому достатньо буде піймати лише одного, потім він зможе лягти спати далі. Він знайшов одну з печер, яку здобич вирила під своїм вуликом, і де вона спала. Він тремтів, проходячи крізь холодне жовте світло. Тут, на краю вулика, ще залишались відкриті ділянки навколо кожної нори, хоча вони викосили тут траву так, що її майже не залишилось.
Він згадав, що побачив одного з них, маленького та смачного, і у нього аж слина потекла. Він спостерігав за ним декілька днів, чекав моменту, коли він залишить безпечну зону (тоді, в ті моменти, вони оберігали своїх малих дуже міцно). Далі, коли здобич бігала коло своєї нори, він захопив її; довгі руки замкнулись на ній і пальці занурили в її тіло. Це він робив вже багато, багато разів, і тепер він збирався піти. Він не міг зачекати щоб сховатись; його голод був дуже сильним. Залишки його зубів гризли м'які тканини коло носа та вух вже тоді, коли він обійняв маленьке тіло, та сів у тіні дерев.
Потім було світло. Потім була біль. Здобич знайшла його через декілька годин, коли він блищав очима та доїдав те, що залишилось від дитини. На нього обрушилась серія ударів, які повалили його. Він відчув, як щось встромилось у його руку. Щось осяяне причепило його за зап'ястя до дерева, а потім вони пішли. Він намагався звільнитись від цього в поля свого розуму, але холодне залізо міцно тримало його. Потім він знайшов засіб звільнитись від нього, але вже після того, як вони посадили його до коробки в центрі лабіринту.
Тоді прийшли білі халати, які забрали його, і світло стало сильніше, а біль більш інтенсивною. І ніякої їжі. Він вмирав, віддалено думав він, голодуючи один день за іншим. Коли він був малий, він одного разу бачив, як старий вмирав від голоду — той старий вбив іншого члена племені й всі відмовились ділитись з ним їжею. Його кінцівки стали пожухлі, а його шкіра стала як сушений листок.
Довгий час він сподівався, що інші з його роду прийдуть за ним та знайдуть його, врятують його від приниження. Але вони не прийдуть звільнити його, тепер він це знав. Вони відмовились ділитись з ним їжею. Він був тим старим і він вчинив злочин. Він не пам'ятав причину, з якої він боровся проти старшого зі свого племені — часи ставали все важчими, а здобичі ставало все менше, і той інший підвів плем'я. Пізніше до нього дійшло, що той старший міг бути його батьком.
Старий згадав інших членів його племені, їх обличчя залишались розмитими та нечіткими, коли вони спостерігали, як він повалив старшого самця на землю та занурив свою руку в його череп і двигав пальцями, доки не впевнився, що в ньому більше не буде життя. Але він був не краще, і його плем'я надалі голодувало й худнуло, доки вони не залишили його на самоті й відправились на пошуки кращих угідь. Тепер він був один. І доки роки проходили в металевій клітці, у нього почала крутитись думка: "Я останній."
Тоді колись, ці незрозумілі істоти в білих халатах не змогли б його обдурити. Його розум був чистим та гострим, і він би не заблукав у жахливому лабіринту навколо своєї клітки.
Колись, але не зараз. А зараз він блукав на самоті у скрутній темряві й біль у животі переважала все, що залишилось від нього..
"Я все втратив," — думав він. — "Я все втратив!"
Він затихнув, зрозумівши, що у своїх стражданнях він віддалився від своєї клітки далі, ніж колись раніше — ці розкладені коридори розуму залишились позаду, і він опинився у тому, що він вважав пробудженим світом, де не було нічого подібного до лабіринту, у якому він був до того. Тут повітря було настільки свіжим, що його старі легені раптово стиснулись, ніби-то він занурив під лід. Тепер він був у чомусь на кшталт невеликого тунелю, схожого на нору лисиці або борсука, але з твердого металу і з різкими кутами — як у норах здобичі.
Знизу горіло світло і він туманно зрозумів, що через них він може бачити світ білих халатів, чистий і стерильний. Але у ньому було щось неправильне. Червоні вогні рухались назад і вперед, гіпнотизуючи його. Білі халати бігали; вони вбігали, а замість них приходили інші, різкі фігури з великими синіми шапками.
Тоді він відчув його, запах пораненої здобичі, такий сильний та насичений, що він відбився у його пам'яті, але і дуже далекий, настільки, що він разом з багато чим іншим здивувався, як він може його чути. Але ні, він почув запах знову. Старий махнув довгими чорними кінцівками й піднявся настільки, наскільки зміг, його рвані ніздрі вдихали свіже, холодне повітря. Його стомлені вуха почули давно забутий крик, галасливий набір складів, майже людський, схожий на той, який виробляє здобич від болю та страху.
Струмок спустився по його висохлому підборіддю, і старі сухі очі знову зволожилися, коли він згадав з давніх років кістковий мозок та рожеве, просочене кров'ю соковите м'ясо. Без сумніву, білі халати заберуть у нього і цю порцію, як це відбувалось завжди. Але йому було все одно; йому вже все стало байдуже. Він лише міг рухатись, донизу крізь кромки, вперед до світла.
І старий потік — уздовж стіни, нижче, нижче і нижче…