Сонячне проміння пробиваючись крізь шибки освітлювало письмовий стіл за яким сидів чоловік, який зі стомленим виглядом проглядав папери. Вже кілька днів він перевіряв клопотання для інших філій Фонду на форматування та помилки. Й от нарешті його тортури скінчилися. Відклавши останній папірець він відкинувся на стілець та почухав бороду.
"Таке враження, що деякі науковці перекладають машинним перекладом. Треба буде виписати їм догани. Ох, Господи, й чому я взагалі маю цим займатися?" - про себе подумав він.
Зненацька хтось постукав у двері кабінету.
— Увійдіть.
— Добридень, Олександре Сергійовичу, можна? — То була його секретарка. Молода така дівчина з русявим волоссям та приємним голосом.
— Так, я якраз закінчив перевірку. Можеш передати запити на зацифрування.
— Ох, добре. Несолодко вам, певно, було.
— Ох й не кажи, зара' майже обідня перерва, а після неї ще буде кілька вільних годин. Може вийде подрімати. Гарно, що хоч нараду перенесли на завтра.
— Ой, стосовно цього. Гадаю, у вас того не вийде. З управління зовнішніх зв'язків надійшов запит. Вас прохають якомога швидше прибути до їхнього керівника. Правда нічого конкретного. Сказали, що потребують консультації з приводу саркітських культів та що ви самі знаєте куди треба прийти.
— До керівника управління зовнішніх зв'язків? Що..? Ох, зрозумів. Ну так, бувай відпочинок. Хоч пообідати я встигну?
— Гадаю, що так.
— Ну хоч щось…
* * *
Олександр Сергійович стояв перед важкими дверима з чорного горіху, якими закінчувався довгий коридор. На них красувалася табличка з написом:
Начальник управління зовнішніх зв'язків
А. Д.
Вони давненько не бачились й він був не проти зустрічі, однак чоловіка не покидало неприємне відчуття.
"Щось тут не так" — подумав він, постукав у двері та увійшов до кабінету.
Його зустрів просторий офіс оздоблений в темні, з проблисками срібла, кольори. Усе дерев'яне у кабінеті було виготовлено з чорного горіху. Кабінет створював відчуття заможності, однак комбінації гострих форм та прямих кутів віяли суворістю. Ближче до дальньої стіни стояв стіл, по боках від нього стояли чотири стільці, а п'ятий розташувався під стіною, яка у своєю чергою була оббита горіховими панелями, й виглядав зручнішим за інші. Саме на ньому посідала постать у вишуканому костюмі-трійці.
— Здоровенькі були, друже. Не думав я, що самому славнозвісному А.Д. знадобиться моя порада.
— Доброго вечора. Предметом нашої зустрічі, шановний докторе Р…
— Давай тільки без усіх цих формальностей. Ми обидва розуміємо, що то є зайвим.
— Тоді прошу за мною. — дещо роздратовано зітхнув А.Д.
Він піднявся з-за столу, взяв схований десь за ним дипломат та, підійшовши до дверей у підсобне приміщення, які не так й легко було одразу помітити, відімкнув їх, після чого штовхнув двері та вказав всередину приміщення запрошувальним жестом.
— Я закурю, ти не проти? — ступаючи всередину кімнати запитав Олександр.
А.Д. мовчки кивнув.
Це приміщення разюче відрізнялося від попереднього. Голі стіни та підлога, жодних вікон, тільки звичайнісінький стіл та кілька стільців біля нього. Удари власних черевиків чудернацько тонули у стінах й підлозі, немов, спраглі до звуку, вони квапилися зжерти його.
— Сідай, — вказав на один зі стільців А.Д., паралельно сідаючи на інший та дістаючи папери з дипломата.
— Та я постою трохи поодаль, аби на тебе не диміти, — відказав Олександр.
— Як знаєш, — чоловік у чорному костюмі дістав усі необхідні йому папери й продовжив, — Цікаві вісті надходять до мене з Зони UA-80. Перерозподілені та зниклі кошти, підроблені табелі робочого часу, фіктивні — на цьому слові його інтонація стала дещо запитальною — робітники. І всі нитки ведуть чи не до найвищого нашого керівництва. Ба більше — напередодні мені в руки потрапили деякі документи про один… дуже цікавий проєкт.
Олександр продовжував палити не проронивши ані слова. Він вже розумів до чого ця бесіда.
— Бійня. — невідомо звідки в руках А.Д. опинився револьвер, наставлений дулом на Олександра. Той не поворухнувся. — І з яких пір ти став пацюком, який під боком виконує доручення від О5?
Доктор затягнувся цигаркою та повільно видихнув синюватий дим.
— Браво. Якби не читав твою особову справу, подумав би, що ти закінчив Карпенка-Карого. — іще одна коротка затяжка — Одразу зважив, що я зрадник. Схоже на тебе. Ну, стріляй, якщо дійсно так вважаєш. Одначе перед тим подумай, чи приходив би я сюди сам, а не копією.
— Я вже про це подумав. Чудовий спосіб викликати трохи довіри, коли вона так необхідна, чи не так?
Холодний метал вороного Colt Detective Special не опускався.
— Так. Чудовий. Ну, якщо тобі мого доброго жесту недостатньо, альтернативою буде навідатися зі мною до UA-19, та це… занадто ризиковано для тебе, чи не так?
Мовчання було йому відповіддю.
— Хм, а якщо я скажу, що Мурзеєві про все відомо і я роблю усе за його розпорядженням?
— Це були б гарні слова, та самих слів замало. — хоча слова прозвучали жорстко, хватка А.Д. на револьвері ослабла.
— Чи став би, я друже, працювати на О5 після того, як ці покидьки тоді ледь не стерли мені пам'ять й не відправили чистити камеру за якимось кетером? Чи став би я зраджувати Мурзея, який врятував мене від цієї участи?
А.Д. опустив револьвера.
— У Філії з тих, хто не працює над проєктом безпосередньо, про нього відомо лише Мурзею, безпосередньо від мене. У Наглядачів вуха усюди — та, судячи з цієї кімнати, ти й сам про це добре знаєш. Ми не можемо дати їм привід напряму втрутитися у справи нашої філії, бо якщо вони почнуть копати…
— Я знаю.
А.Д. відвів погляд й задумливо погладив підборіддя.
— Підстав вірити твоїм словам дійсно більше, ніж недовіряти. Та перед вірою я віддаю перевагу фактам. — він дістав з кишені годинника. — Через три хвилини до основної зали зайде мій колега, перевірити як в нас справи. Наступна зустріч у мене о 23:00.
— Що ж. Я думав сходити кудись смачненько повечеряти та випити чаю, однак ліпше буде, якщо натомість ми зв'яжемося з Мурзеєм і я розкажу тобі те, що я маю по Бійні…