SCP-001 — це наведена тут розповідь О5
Доброго вечора, Докторе.
Ні-ні, не вставайте. І так, я саме той хто ви думаєте. Давайте без цього. Ви знаєте мій номер, а я знаю про вас достатньо, щоб створити клона, якого навіть ваша мати не відрізнить від оригіналу. Ні, це не погроза, а просто факт.
Тепер, що до моїх справ тут, здається ви натрапили на щось, що знаходиться поза вашою компетенцією. Хоча ні, слово "натрапили" не підходить. Відрили? Можливо. І ви вже наближаєтесь до того моменту, коли все закінчиться доволі смертельними кульовими пораненнями. Це стало б доволі печальним результатом, бо ви доволі хороший дослідник. Тому ви отримаєте те, що мало хто з Фонду отримує… пояснення.
Так, нас попередили, коли ви вперше почали копатися в SCP-001. Кожен дослідник, котрий працював з ним, починає вивчати його. Більшість задоволені тим, що дізналися про ангела з вогняним мечем, який знаходиться під достатнім рівнем секретності. Але коли ви почали вивчати Фабрику, я зрозумів, що ви не зупинитесь. І так, ось воно, просто й зрозуміло.
Фабрика — це SCP-001.
Але про це ніде не буде згадано. Це був вибір, який я зробив коли Фонд тільки почав зароджуватись, вибір, який я досі підтримую. Ви, дослідники — занадто допитливі. Я не впевнений, що лякає мене більше. Те, що ми ніколи не зрозуміємо Фабрику… чи те, що колись зрозуміємо. Ох, добре, я впевнений, що ви хочете дізнатися більше.
Фабрику збудували у 1835 році. Тоді вона була відома, як Фабрика Андерсона, названа на честь Джеймса Андерсона, досить заможного промисловця. Її збудували, скажімо так, в Америці й вона була найбільшою з усіх спроєктованих фабрик, вона тягнулася десь на милю та мала спеціальну семиповерхову вежу на парадних воротах, де жив сам Андерсон. Вона була спроєктована, аби бути самостійним підприємством, здатним піклуватися про все, включно з проживанням робітників. Люди могли народитися, жити й померти не покидаючи меж Фабрики. Й вони працювали над всім: від розведення скоту та його забою, до текстилю та усього, що пов'язано з ним.
Зараз ніхто не знає напевне чи був Андерсон сатаністом. Можливо, що він був послідовником якихось язичницьких богів. Проте відомо про його прискіпливість під час будівництва заводу та вибору місць для розміщення цехів. Ті, хто залишився в живих, стверджують, що на підлозі були вигравіювані загадкові символи, які проявлялися тільки тоді, коли на них потрапляла кров… Але вони багато чого розповідали. Точно відомо те, що Андерсон заробив собі статок на крові й поті, а іноді й на частинах тіл нижчого класу. Записи в його щоденниках виражають його думку про те, що ці люди з'явилися на Землі тільки для того, щоб служити його цілям.
Звичайно, у той час ніхто не знав про його вподобання, тому люд стікався до Фабрики. Місце, де можна не тільки працювати, але й жити? Ну звичайно ж люди хотіли потрапити туди! Вони не думали про важкий робочий графік, умови праці, садистське відношення охоронців та все інше. Робітники на Фабриці мали працювати по 16 годин на добу, відпочити можна було тільки у неділю, між сходом та заходом сонця. Вони не мали окремих кімнат, замість цього їх селили з вісьмома людьми, які спали по черзі в три зміни. Медична допомога була нечуваною. Якщо ви отримали травму під час виконання свої обов'язків, то повинні були продовжувати працювати, як і більшість людей. Кожного, хто був занадто травмований, аби працювати, забирала охорона й про них більше ніхто нічого не чув.
Протягом сорока років на Фабриці Андерсона виготовлялися різні речі для людства: м'ясо, зброя, одяг. Ніхто не задумувався про те, що яловичина могла бути перемішана з людським м'ясом. Про те, що зброя була викована в крові. Про те, що одяг був у… ну, ви зрозуміли. Були деякі чутки, але продукція була дуже хорошою, тому навіщо звертати на них увагу? Доки комусь не вдалося втекти.
Я ніколи не зустрічався з цією сміливою душею, якій вдалося втекти, але вона змогла зустрітися з президентом Грантом й у 1875 році він заручився моєю допомогою. У той час я був… ну, це не має значення. Скажімо, що я був військовим, як і мої люди. Сто п'ятдесят дужих чоловіків та кілька жінок, яким часто давали роботу, яка не мала стати загальновідомою. Ми зачищали залишки Конфедерації й дечого гіршого на півдні. Що ж, ми провели дослідження і його результати нам дуже не сподобались, тому ми, озброївшись до зубів, направилися в лігво звіра.
Я мало пам'ятаю з тієї ночі. Все перемішалося в моїй голові. Іноді в моїй пам'яті випливають образи людей прикованих до конвеєра, які живуть поруч з мертвими, але ж дідько, дуже важко було сказати напевне, хто з них хто. Діти, що працювали під машинами, більша частина плоті яких була обідрана до кісток велетенськими шестернями. І ще багато чого…
Ні, зі мною все гаразд. Я просто давно не згадував цю ніч. Охорона не була значною перешкодою. Але потім з'явилися творіння Андерсона. Він брав поранених робітників та експериментував з ними. Чоловіків, якщо можна було їх так назвати, з кількома додатковими пришитими руками, деякі з них були кінцівками тварин, вони походили на жахливих потвор з найстрашніших кошмарів людства. Вони продовжували прибувати, хвиля за хвилею, натовпи тих, кого важко назвати живими. Тієї ночі я втратив багато гарних людей. Але потім ми знайшли селекційні камери Андерсона, де восьмирічні дівчатка були приковані ланцюгами до стін, вимушені бути…
Вибачте. Навіть сьогодні, коли пройшло вже більше століття, згадка про це доводить мене до сказу. Коли ми нарешті знайшли Андерсона, який зіщулився у своєму кабінеті, то підвісили його з вікна вежі на його ж нутрощах. Помираючи, він засміявся і сказав, що це не має значення, ми можемо вбити його, але Фабрика продовжить працювати. Він продовжував сміятись протягом доби, тому ми зняли його, розрубали його та розплавили, а після спалили останки. Увесь цей час він вигукував богохульства, про які я не люблю згадувати.
Цілий тиждень ми зачищали те місце, звільняли робітників, знешкоджуючи речі, які ми знайшли в підвалах та в численних темних закутках. Ми витягли назовні речі, які задавалися корисними, зібрали їх у будинку біля воріт та намагалися розібратися з тим, що трапилося. У ту ніч до пекельної ями увійшло сто п'ятдесят осіб, і тільки дев'яносто три покинули її. До кінця тижня це число зменшилося до сімдесяти одного.
Боже, але ж скільки усього ми знайшли там. Ну, ви працюєте в Фонді вже певний час, тому ті знахідки не здалися б вам такими вже й дивовижними, але ми знайшли іграшкові пістолети, які стріляли справжніми кулями. Йо-йо, яке знімало шкіру з кожного, до кого торкалося, молотки, що шкодили тільки людській плоті. Зграю скелетних конів, які скакали швидше, ніж я бачив у житті. Плащі, які, здавалося, зіткані із самої ночі та дозволяли потрапити до темного виміру, де… Я відійшов від теми. Ми знайшли інструменти, як дивовижні, так і водночас жахливі. Й ми зіткнулися з вибором.
Я скликав своїх вищих чинів, назвемо їх офіцерами, й ми почали гадати, що робити з усім цим. У кожного була своя думка. Капелан, ну, він трохи з'їхав з глузду. Він почав стверджувати, що всі ці дивовижні об'єкти — це послані Богом священні реліквії, яким треба поклонятися. Маршал та його посіпака Докінз вважали, що завдяки цьому місцю можна заробити цілий статок, продаючи все це за найвищими цінами. Індіанець, якого всі називали Басом, через його глибокий низький голос, назвав ці речі мерзенними та оголосив, що їх усі треба знайти та знищити. Сміт запропонував повернути все президенту. Єдиним, хто не мав своєї думки стосовно всього цього, був старигань, але він все одно нічого не говорив. Ми сперечалися годинами, днями, намагалися розв'язати це питання. Я вважав що ми знайшли золоте дно. Що ми могли використовувати ці предмети, ці об'єкти, аби вистежити ті жахливі речі, з якими ми зіткнулися на півдні, інших потвор цього світу та назавжди замкнути їх на цій Фабриці, змусити працювати їх на себе чи хоча б захистити наших побратимів від необхідності мати з ними справу.
Я впевнений, що ви можете здогадатися про подальший розвиток подій. Капелан зі своїми прихильниками втік уночі, прихопивши з собою кілька дрібних речей. Маршала ми вигнали, коли дізналися про його… зловживання своїм авторитетом. Він пообіцяв, що помститься, а те маленьке лайно Докінз привів інших членів їх групи до "соковитіших" об'єктів. Бас зі своїми прибічниками намагалися спалити все, після чого просто пішли, коли у них нічого не вийшло. Сміт покинув нас, аби доповісти про все президенту. Мені вдалося переконати його сказати Гранту, що Фабрику було зруйновано. У мене були великі плани на те місце.
Звичайно, доволі складно реалізувати свої плани коли у тебе тільки 12 осіб, з якими можна працювати. Але це був початок.
І це працювало, певний час. У нас були ці дивовижні іграшки, тому було легко знайти людей для роботи з ними. У той час, перейти межу було так само легко, як і покинути місто. Але ми знали чого ми хочемо, ми знали ким ми можемо стати.
Левенталь дуже підтримав нас. Прості винаходи, правильні інвестиції й все запрацювало. Вайт і Джонс підтримали нас… по-іншому. Завдяки нашій попередній роботі, ми знали дещо цікаве про людей. Певні секрети,
викриття яких могутні мужі не хотіли. А з нашим новим завданням, допомозі у зберіганні секретів, з'явилось більше людей, які прохали нас розібратися з їх секретами. Шантаж — це низько, але дієво. Брайт, Арджент, Люміно взялися за каталогізацію предметів. Лайт та дружина Брайта, медсестра, забезпечили медичну допомогу. Хех. Ні, нічого, я просто згадав Лайт. У неї були вельми незвичні ідеї стосовно гігієни на той час. Неймовірна жінка. Цов, Флейшер та Карноф займалися підготовкою військ. Тесла й Тамлін відповідали за з'ясування того, як використовувати переваги предметів, не розкривши їх існування.
Ми були дивовижними. Місто, яке ми побудували навколо Фабрики, ми назвали його Зоною Альфа, було самодостатнім. Агенти, дослідники, оперативники усіх видів… не з такими назвами посад, звісно, але сенс той самий. Ми розширились.
…
Вибачте, я вже старий. Я знаю, що не виглядаю таким, але зовнішність оманлива. Розум… не завжди правильно все пам'ятає. Іноді я гублюся у своїх спогадах. Думки заплутуються. Але я добре пам'ятаю одне: ми використовували Фабрику. Здавалося, що в ній завжди достатньо кімнат для предметів. Так, тоді ми називали їх предметами. Ні-ні, допусків тоді не було. Ми гадали, що приборкали Фабрику. Це одна з причин, через які я не покидаю своїх обов'язків. Якщо я і можу щось зробити, то це нагадувати людям, що ми НІКОЛИ не приборкаємо ці предмети. Ми можемо утримувати їх, але, згадуючи Авеля, приборкати їх? Ніколи.
Через десятиріччя ми стали вельми організованими. 13 із нас були названі числами, а не іменами. Ми знали як змусити предмети працювати на нас. Однак, якщо предмет або декілька зникли всередині Фабрики? Або якийсь клас D? Що? Так, у той час ми вже мали клас D. Disposables.1 Ось звідки пішло D. Тесла й Тамлін повинні були мати когось, на кому можна було б усе перевірити. Але так, іноді ми втрачали людей, які не мали особливого значення. Адам… вибачте, доктор Брайт, полюбляв казати, що то Фабрика забирає своє. Не можна отримати щось, не віддавши чогось взамін.
Усе пішло неправильно у 1911 році. Предмети… ми назвали їх феями. Ціла раса предметів, які жили поряд з нами. Та могла виглядати подібно до нас. Єдиною очевидною відмінністю була алергія на залізо. Так, саме тому ми назвали їх феями. Ні, ви не чули про них. Чому? Тому, що це той випадок, коли Фонд знищив цілу расу. Під самий корінь. І я той, хто зробив це.
Ми полювали на них протягом певного часу. Ми зіткнулися з ними декілька разів і перемагали їх. І так, коли певна королівська родина звернулася до нас за допомогою, ми, звісно ж, хотіли зробити їх нашими боржниками. Ми завжди любили, коли люди були зобов'язані нам. Ми відправили загін, аби допомогти подбати про те, що, як ми думали, буде звичайним полюванням. Наступного разу коли ми побачили їх, це коли їхні голови були закріплені на сідлах істот, на яких скакали феї, під час нападу на Фабрику.
Це було жахливо.
Всього три слова, але скільки ж сенсу вони передають. Я ніколи… Пробачте, будь ласка, дайте мені хвилинку. Я нікому ніколи не розповідав цю частину. Можете вважати себе щасливчиком. Але якщо ви розповісте комусь про те, чим я збираюсь поділитись з вами, то я не просто вб'ю вас, я знищу усіх у кому є ваша ДНК найжорстокішими методами. Запевняю вас, що процедура 110-Монтаук — це квіточки, у порівнянні з тим, що я зроблю з вами.
Ми програли. Предмети прийшли та знищили нас. Пронеслися нашою територією, вбиваючи наших людей та ігноруючи нашу зброю, немов би вона була просто нічим. Я спостерігав за тим, як тринадцять моїх супутників розкидали у різні боки, коли вони намагалися просто утримати Фабрику. А я? Я — їх лідер, друг, батько? Хрещений батько чотирьох дітей Брайта. Довірена особа, іноді — коханець, завжди — сповідник? Я втік. Я біг, немов наляканий маленький школяр, у самі глибини Фабрики. Предмети переслідували мене, завжди всього на крок позаду. Я чув їх за собою, відчував їх подих на шиї та…
Я дістався дверей, яких ніколи раніше не бачив. Бронзові двері, покриті якимись арабськими письменами. Я ніколи не любив вчити мови, особливо ту бридоту, якою спілкуються мусульмани. Але мені було все одно. Вони йшли за мною, тому я відкрив двері й пройшов крізь них. Усе всередині… було по-іншому. Було відчуття спокою й того, що ніхто не зможе завдати мені шкоди тут. Світло було темно-червоним, але я не переймався цим, бо мені було добре. Мої вуха заполонив звук безперервного серцебиття. Переді мною лежало те, що залишилося від Андерсона. Воно говорило до мене, й будь я проклятий, якщо зможу точно розповісти про те, що воно мені сказало. Те що воно розповіло мені, було скоріше абстрактним, ніж конкретним. Воно дало мені надію… воно сказало мені, що кожна річ з Фабрики, яку ми використовували, не залежно від того, яким чином ми користувалися нею, живила її. Допомагала їй рости. Але якби Феї захопили Фабрику, то вони б знищили її, а ми б втратили все. Воно запропонувало мені… угоду. Воно видаляє цю подію. Робить так, щоб цього ніколи не сталося. Все що йому потрібно натомість це… ми.
Я не хотів цього. Я знав, що це погана ідея. Але тоді я згадав мою сім'ю, моїх друзів — мертвих. Мертвих від рук цих покидьків… Я погодився. Воно посміхнулося. І я знову опинився на стінах фортеці, спостерігаючи за тим, як орди фей перетинають пагорб. Мій Фонд знову живий. У моїх руках була зброя. Я не буду втомлювати вас деталями, але ми їх перемогли. І з цією новою зброєю я продовжував вбивати їх, усюди, де б вони не були. Мої колеги з О5 піддали сумніву моє рішення, гадаючи, що ми повинні зберегти кілька екземплярів на той випадок, якщо вони нам знадобляться… я відхилив їхню пропозицію.
Ми покинули Фабрику. Закрили її. Перенесли звідти всі предмети. Ми змінили назву з предметів на Особливі Умови Зберігання2, зосередившись на їх утриманні, а не на чомусь ще. Іншим було цікаво, але вони зрозуміли, що у мене були свої причини. Я замкнув Фабрику. Наглухо запечатав її. Я думав… думав що все зійшло мені з рук. Доки я не знайшов предмет на своєму столі. Один зі старих іграшкових пістолетів, які стріляли справжніми кулями. І на ньому був логотип Фабрики.
… Час від часу я посилав людей перевірити, що там відбувається. Минулого разу, коли я зробив це, там нічого не було. Але ми все ще знаходимо предмети з Фабрики. Я навіть гадки не маю скільки усього ми не зможемо знайти. Я згадую як те тіло розповідало про те, що кожного разу коли предметом хтось користується, то це надає Фабриці енергії. Я ніколи не вдавався в питання "енергії для чого"? Не думаю, що я хочу знати.
Що ми віддаємо їй? Здебільшого клас D. А ти думав, куди діваються всі тіла? Саме туди. Ми залишаємо тіла, а вони зникають. Усі вважають мене генієм за те, що я виявив це. Іноді… іноді мені доводиться годувати її чимось іншим. Дослідники. Агенти. Вони ніколи не здогадуються, що щось наближається. Воно просто приходить та забирає їх.
Але зрештою ми робимо багато гарного. Чого б не хотіла Фабрика, чим би вона не була… Ми робимо благу справу. Я повинен вірити в це.
І тепер ви все знаєте. Ви щасливі? Я так не думаю. Навіщо я розповів це? Я старію, Еверете. Якщо я помру, то хтось має продовжувати годувати її. Може ви оберете інший шлях. Може, зрозумієте, як з нею можна боротись.
… Але я сумніваюся щодо цього.
