Інтерв'ю за результатами Експерименту 090-UA-28
Дата: 12.08.2020
Місце: Зона ██, кабінет начальника Медичного пункту №4
Учасники: Д-рка Лагно (інтерв'юер), агент Погребинський (респондент)
Лагно: Як себе почуваєте, Михайле Олександровичу?
Погребинський: Кепсько.
Лагно: Так, гормони стресу у Вас дещо підвищені. Але погляньте на ситуацію з іншої сторони — принаймні Ви живі й здорові, і ми маємо можливість тут з Вами розмовляти. Це вже надзвичайний прорив, у порівнянні з попередніми експериментами. Якщо хочете, я можу накрапати Вам заспокійвливого.
Погребинський: Дякую, у цьому не буде необхідності.
<пауза довжиною у шість секунд>
Лагно: …Чудово, тоді. Давайте перейдемо до сутнісної частини нашого інтерв'ю. Розкажіть, будь ласка, про свій досвід взаємодії з SCP-090-UA. Якісь специфічні незвичайні відчуття? Думки, що раніше Вас не навідували? Можливо, бажання?
Погребинський: У цілому співпали з описаними у тому документі, що був мені наданий. Я побачів перед собою цей папірець і… відчув щось… недобре. Важко описати, що саме. З однієї сторони, мені хотілося покинути приміщення й бігти подалі від нього. З іншої, я… знав, відчував, що знаю, що там написане щось дуже, дуже важливе. Щось… цінне. Тому я поборов себе, підійшов і взяв цей листок. Гм…
<респондент замовкає>
Лагно: Що Ви там побачили?
<пауза довжиною у три секунди>
Погребинський: Та в тому то й справа, що нічого. Нічого, що було б варте уваги — список покупок: половинка чорного хлібу, акційний сир, чотири огірки, два помідори й грейпфрут. Ну, й санкцію на якийсь смаколик. Абсолютно… буденна річ, хоч сам я такої не отримував вже дуже давно.
Лагно: Втім, Ви все ж вирішили притримати цей незначущий папірець при собі. Чому?
Погребинський: Бо це єдине, що залишилось.
Лагно: В сенсі?
<респондент не відповідає>
Лагно: Пане Михайле?
Погребинський: Я… не знаю, як це пояснити. Принаймні, поки. Давайте ліпше обговоримо це наступної зустрічі, коли я трохи зберуся з думками.
Лагно: Так, я розумію. Давайте тоді промотаємо відразу до сну — у будь якому випадку, про попередні стадії у нас назбирано вже достатньо інформації. Ви ж пам'ятаєте, що Вам наснилося?
Погребинський: Так.
Лагно: Тоді розкажіть.
<пауза довжиною у десять секунд, з запису камери видно, що Погребинський щось напружено обдумує>
Погребинський: Першим, що я побачив, був передпокій. Меблі й жовтуваті шпалери явно не нові, та й саме планування приміщення нагадувало хрущовку чи брежнєвку — не можу сказати точно, я ніколи не був спеціалістом з архітектури. Ліворуч від мене — дерев'яний вішак зі скамійкою; на ньому висить легке бежеве пальто та бежевий же замшевий берет. Праворуч, поруч одна з одною — напіввідчинені двері роздільного санвузлу, вкриті білою з пухирцями фарбою. Попереду передпокій витягується погано освітленим коридором і закінчується відкритою віталнею. В руках в мене — пластиковий пакет… з продуктами, певний в цьому, хоча до нього не заглядав.
<пауза довжиною у чотири секунди>
Я мав би вже давно роздягнутися й роззутися, втім я зволікаю. Скоро розумію чому: тиша. Ні, я чую, як поруч гудить люмінісцентна лампа, як з кухні тихо лунає радіо, та як з вулиці доноситься ледь розбірливий шум; тиша іншого характеру. Якогось звуку не вистачає, мов з картини заразом прибрали якийсь колір.
<пауза довжиною у чотири секунди>
Я повільно йду по коридору вперед. Праворуч мене відкривається прохід на кухню, з вмонтованою міжстінною шафою й антресолею нагорі. Я відкриваю заскляні двері й заглядаю — порожньо, немає… нікого. Бідно обставлена кухня з радянським ще столиком і старою газовою плитою; на плитці — чайник. Він давно википів, і я вимикаю вогонь. На підвіконні стоїть радіо, можливим стає розібрати радіопрограму, на кінець якої я, судячи з усього, потрапив: передають дощі.
<пауза довжиною у чотири секунди>
Я щиро, дуже сподівався, що там буде хтось.
<респондент замовкає>
Лагно: Ви згадали підвіконня. Чи було щось видно за самим вікном?
Погребинський: Ні, за вікном нічого не видко. Темно, чи ж бо навіть чорно. Я не вдивлявся, а відразу повернувся до передпокою, аби пройти до вітальні. Вона виявилася… не менш порожньою за кухню. Сервант з кришталем і трійкою ікон, диван, телевізор і вбраний штопаною лискучою скатертиною стіл, на поверхні якого розмістилися декілька маленьких записників — на кшталт сувенірних, що ви отримуєте, коли купуєте ліки; на порепаних підвіконнях горщики з алоє, фікусом та фіалками. На стіні серед картин висять дві портретні фотографії — літнього чоловіка і жінки — перекреслені в правому нижньому кутку чорною стрічкою. Праворуч — останні двері, до спальні. Закриті.
<на записі з камери помітно, що руки респондента починають тремтіти; він бере до них раншіе поставлену інтерв'юером чашку чаю і міцно стискає>
Цікаво, власне. Ці двері мали б бути зовсім поруч зі мною, однак коли я простягаю руку аби їх відкрити, вони віддаляються. Я йду до них, роблю десять кроків — однак не наближаюся ні на йоту. Іще десять кроків. Іще десять кроків. Іще десять кроків. Іще. Іще. Іще. Я оглядаюся — вітальня вже давно позаду мене; єдине, що вказує на неї — самотній тьмяний вогник жовтої жарової лампи. Те, що на початку мало бути метром до спальної кімнати, витягнулося вузьким прямим коридором. І скільки б я не йшов, ці проклятущі двері лиш віддаляються. Світло вітальні поступово зникає, залишишаючи мене наодинці з темрявою і ними — чомусь я продовжую їх бачити так само чітко, як напочатку, незважаючи на все.
<респондент замовкає і ставить чашку на стіл, після чого обхоплює себе руками і починає похитуватися на стільці; інтерв'юер тихо відмикає у своєму столі шухляду з ін'єкційними нейролептиками>
Лагно: Михайле?
Погребинський: Я йшов довго. Хоч я й не хотів йти. Але я мусив. У кінці кінців, я просто заплющив очі і простягнув руку вперед. Само собою, я намацав двері. І відкрив їх. Разом із своїми очима.
<респондент замовкає, продовжуючи похитуватися на стільці>
Лагно: Що Ви там побачили?
<респондент на мить зупиняється й повертає свій погляд до інтерв'юера>
Погребинський: Все.
<респондент падає без ознак життя; інтерв'юер викликає медичну бригаду і намагається надати першу медичну допомогу>
Примітка: Агента Погребинського було доставлено до реанімації у несвідомому стані й під'єднано до повної системи життєзабезпечення. Подальший огляд констатував обширний геморагічний інсульт з вкрай негативним клінічним прогнозом. Не зважаючи на свій стан, протягом свого утримання Погребинський продовжував регулярно демонструвати інтенсивну рухливість та тривожні вокалізації, зафіксовані під час проведення Експерименту 090-UA-28, час від часу зриваючись на крик. У зв'язку з низькою потенційною цінністю дослідження об'єкта, застосування SCP-500 було визнане недоцільним, і суб'єкта було ліквідовано через сім діб спостереження.