Копія запису в блозі [ВИДАЛЕНО] від ██.██.20██, знайденого і видаленого в рамках моніторингу інформації про SCP-1264-RU:
Скільки разів я собі не казав, що від Кубуса всього можна очікувати, і скільки разів не чекав від нього всього, чого тільки можна, йому завжди вдавалося відколоти щось зовсім несподіване і перевершити самого себе. Ось і зараз.
З того часу, як він від нас1 переїхав у Астрахань, я вже був майже впевнений, що більше про нього не почую. З того часу, як дізнався, що він помер — був впевнений вже остаточно. Це, звичайно, важка втрата і все таке, однак, здавалось, вона все ж принесла в цей світ певну стабільність: зазвичай, все ж таки сценічна кар’єра як спосіб існування білкових тіл на цьому закінчується. Але у нього і з того світу, де він не був би, вийшло все перевернути з ніг на голову.
Ті, хто читав мій минулий пост про «фатум над Волгою», пам’ятають, що ми там перетнулися зі старою ватагою; так ось, від них я дізнався, що «Екстракт» не тільки чують, але і курять. І тут же отримав наполегливе запрошення приєднатися. Бачить Джа, я був впевнений, що це інакомовність: якась чергова гіпербола подвигів і звершень нашого спільного друга, а «куріння» його пісень — це так, рольова гра на поминках. Любив же він говорити «ви просто не вкурили!» — ну так давайте, типу, вкуримо наостанок. Я подумки покрутив пальцем біля скроні, однак погодився. Щоб мене кожного разу так обманювали!
Чи довго, чи коротко — скоріше довго, взагалі-то це окрема історія — але ми вписалися на флет. Перше, що мене вразило — це поспіх; я навіть познайомитись ні з ким не встиг, як від мене вже відірвали мало не з руками обіцяну пачку пересохлого трубкового тютюну і почали щось мутити. Я ніби як чекав статечну церемонію — по радіо і музика грала для атмосфери — однак кругом була одна біганина та поспіх, як на пожежу. Підозри закралися вже тоді.
Так ось, не встиг я як слід влаштуватися й озирнутися, як один чувак (вибачай, бро, я твого імені не запам’ятав) з урочистим «Готово!» виносить чашку якоїсь каламуті. Всі разом зітхають з полегшенням і заспокоюються: все, встигли! Можна починати.
Виявилось, вони зробили патоку для кальянного тютюну. Нею розбодяжили той, який я приніс, замутили кальян. Всілися колом на килимку, підірвали, розкочегарили, і понеслася. Кубус! Гівнюк, ти знову перевершив всі очікування, щоб тебе.
Коротше. Хочете — вірте, хочете — ні, але куріння «Екстракту» — це ніяка не інакомовність. Не самонавіювання, не плацебо, не флешбек — я то знаю, про що кажу. Схоже на кислоту, на перший погляд, але, пробачте за оксюморон навіть близько не схоже. Взагалі ні на що, окрім самого Кубуса.
Як швидко воно накатує, не скажу, якось непомітно. Сильно, але поволі: спочатку нічого незвичайного не помічаєш. Не тому що нема, а тому, що саме не помічаєш — критичність відвалюється до біса, і все сприймаєш цілковито як належне. Я ще збираюсь сказати «що щось не чіпляє ні фіга!», а сам вже зі всією компашкою їду в ліфті2.
І, головне, все наче як треба. Ліфт качає на хвилях, за вікнами веселка, а в салоні килимок, кальян, й ми сидимо, наче і не було нічого: хтось курить, хтось смокчеться-жмакається, хтось прямо на килимі гортає твіттер, хтось поплив за пивом. Тільки у нас чомусь на одну людину більше, хоча скільки не вдивляюся в обличчя, не бачу нікого зайвого. Тут доходить: так це ж Кубус! Старий, скільки років, скільки зим! Скільки пива витекло, і все повз! Кубус ухмиляється, як тільки він і вмів, я згадую, як ми ще в ранньому студентстві їхали на ліфті, коли він і ліфтом ще не був.
І ось тут я і починаю підозрювати. Нема тут нічого навколо: це все пам’ять. Це означає, мій мозок бачить те, чого ніяк не може зрозуміти, і намагається натягнути якісь звичні картинки. І справді: ось уже у траліка немає даху. А замість проводів — два лазерних промені, які тягнуться, як трос фунікулера, до вершини телевежі. А замість ріг по нім біжить яскрава електрична дуга і під нами взагалі навіть не земля, а знаєте, щось типу півнячого сяйва під ногами, тільки не зеленого, а райдужного, і по його поверхні хвилі біжать, а ми по цім хвилям катаємося на газових зарядах, як по дошці для серфінгу.
Я дивлюся на все 360 градусів одразу, чую все навколо. Цвірінькають сигнали від мобільників, супутниковий зв’язок розкинувся павутинками. В небі квітнуть фрактали й блимають пульсари. А ось унизу… глибоко-глибоко, на поверхні землі, де наші тлінні тушки залишилися… Схрестіть, подумки, мул на дні якого-небудь застійного водогнилища і білий шум в телевізорі: суцільна муть та перешкоди, і серед них дрібними такими зернятками людські істоти.
Мені кажуть: «Та не дивись ти туди, хрін з ними!» — а я не можу, хоч і бридко. І шкода так їх одночасно… і себе жаль, тому що розумію, що мені там, серед них ще жити та жити.
Знаєте, що я тоді бачив навколо — це повна дурниця в порівнянні з тим, що творилося в розумі, на душі, але це вже зовсім ніяк не описати — таких слів не придумано. Скільки разів не намагався, завжди зупиняюсь на самому початку: це все одно, що намагатися пояснити сліпому, в чому різниця між кольорами. З цього всього я виніс один ось що: «Я» — воно точно не в голові, воно десь вище, десь там, глибоко за очима. Визирає з цих очей в наш світ, і тому думає, що сидить в голові, але голова — це так, приймач, налаштований на чиюсь частоту. А моя частота тоді розширилась і розфокусувалась: я дивлюся вниз, на одну людину, на іншого, на деяких одразу — і вони щуляться від відчуття якогось постійної присутності, а я виглядаю з їх очей, відчуваю їхні маленькі тісні комірки в цьому світі.
Людина не створена для цих тілесних клітинок. Або людина створена, як ці тілесні клітини для нас — це як подивитися; у будь-якому випадку, я знову туди не хочу.
Кубусе! Друже, ким ти там не був би, ти не був егоїстом. Не знаю скільки народу вже пішло цим шляхом, але ти один затримався на півдорозі, щоб покликати нас слідом і підказати маршрут. «всі ми — екстракт світового ефіру». Точніше і не скажеш.
#екстракт #Кубус #трансцендентність
