Об’єкт №: SCP-147-UA
Клас об’єкта: Не призначено
Особливі умови здержування: До з’ясування обставин інциденту з агентом Онісімовим територія SCP-147-UA має бути зачинена для сторонніх відвідувачів під прикриттям легенди проведення реставраційних робіт. Під час розслідування увесь персонал Фонду, який був всередині SCP-147-UA, мусить доповідати про зміни в режимі сну, та про пережиті сновидіння.
Порушників периметра зони здержування потрібно спіймати та утримувати в найближчій установі Фонду до подальшого допиту. За браком підозр в аномальній діяльності затриманих потрібно обробити амнезіаком класу А та відпустити.
Усьому персоналу, який залучені з об’єктом, заборонено спати на його території, за винятком проведення експериментів. Експерименти мають бути погоджені з куратором об’єкта — д-ром Вайтом.
Опис: SCP-147-UA — це готельний комплекс «Савой», який розташовується в м. Вінниця на вулиці Соборна 48. За місцевими легендами в зимовий період територія комплексу набуває аномальних властивостей: особи, які проведуть ніч із четверга на п’ятницю матимуть усвідомлене сновидіння з померлим родичем. За твердженням опитаних осіб вони могли з ними повноцінно спілкуватися.
Станом на 11.08.2020 р. проводиться серія повторних дослідів із метою виявлення раніше не зафіксованих аномальних властивостей та дослідження їхньої природи.
Історія знаходження: У 2018 р. було проведено серію польових експериментів, які підтвердили аномальні властивості цієї території. Наслідком цього стало прийняття на здержування території готелю «Савой», як аномальної локації з індексом AL-0009. Локація була визнана аномалією з незначним суспільним впливом та заниженим пріоритетом спостереження.
SCP-147-UA знову привернув увагу Фонду після того, як прийшов сигнал допомоги від агента Онісімова. Сам агент зник зі своєї служби через тиждень після закінчення своєї відпустки. Пізніше його знайшли мертвим у готельному номері 147. За здобутою інформацією агент Онісімов поселився в кімнаті 145, у ній, окрім особистих речей, було знайдено плівкові касети до диктофона. Текстове розшифрування знаходиться нижче, у Додатку 147–1. Вміст та обставини смерті агента стали приводом для рекласифікації. Завдяки результатам розслідування та експертизи аномальних властивостей відбулася рекласиікація аномалії в Об’єкт.
Cтенограма аудіозаписів агента Онісмова
Запис № 1:
Яно, 11:30 ранку, 24 лютого 2020 року. Я зараз їду на південний захід у місто Вінниця, яке відоме своїми трамваями, фонтаном та шоколадною фабрикою… (Сміх) Бляха, я дійсно, як агент Купер, із цим диктофоном.
Ой, хоч ніхто не зрозуміє таке моє дивне вподобання. Люди скажуть, що можна для цього використати телефон: там тобі й камера, і той же диктофон, та й до того ж мало хто може обслуговувати таку апаратуру. Проте, хоч і зручно все записувати та зберігати на телефоні, але так чи інакше твої данні вкрадуть, а це так чи інакше ризик. До того ж чому б не зробити це по-вінтажному?
Запис № 2:
Я забув сказати чому я їду саме у Вінницю?… У мене там має намітитися журналістське розслідування щодо… Здається щодо якогось вбивства.
Запис № 3:
14:44 дня, усе ще 24 лютого. Ось я приїхав у Вінницю, та оселився в готелі під цікавою назвою «Савой». Будівля з ХІХ століття в певному еклектичному міксі класицизму, модернізму та, може, трохи бароко — усе ще краще, ніж сіра бетонна коробка, як на мене. До речі, щодо стилю — мене зустрів сам адміністратор готелю. Він був вдягнений дещо кричуще — на ньому був червоний костюм та чорна сорочка — це досить таки незвичний образ. Проте загалом був люб’язним, навіть провів мене до моєї кімнати.
Сама ж кімната непогано обставлена на свою ціну: меблі вінтажні, ліжко гарно заправлене, а стіни вкриті рожевими шпалерами — одним словом миленько.
Запис № 4:
25 лютого 2020 року, 9:03. Я сьогодні важко спав через переїзд, а також мені снився поганий сон. А снилося те, що я тікав від якогось… фантому чи тіні… Не знаю! Це просто повністю чорна фігура без очей чи рота або що. Тож, усе це відбувалося в лісі, небо було вкрите густими хмарами… Значить, я біжу й раптом я падаю в болото, і бачу, що посередині нього стоїть вкритий мохом та іншою зеленню кам’яний стовп. На тому стовпі стоїть величезний чорний лелека, а чорний він тому, що мав вороняче пір’я. Коли він побачив, як я упав у воду, він почав махати крилами та клекотати, він, ніби радів, що я упав туди. Раптом я відчув, що починаю тонути! Я намагаюся вибратися з болота, пливучи щосили до берега, але робити це стає все важче і важче, ніби сама вода не хотіла відпускати мене, і раптом я бачу дівчинку, яка тримала іконку. Я її кличу на допомогу, а вона на мене дивиться зі страхом. Раптом я розумію, що… якби це сказати… Я відчув, що ікона «дивиться» на мене з осудом. У цей момент я вже повністю заглиблююся і брудну воду, але раптом мене щось підняло і я прокинувся.
Поки на цьому завершую запис.
Запис № 5:
13:09, а я вже встиг навести себе в порядок: встиг розкласти речі, помитися, зробив сніданок. Перша половина дня пройшла майже без проблем, але в сусідній кімнаті іноді були чутно дивний стукіт час від часу: ніби щось важке падало на стіни, якщо це продовжиться тоді треба буде розбиратися. А зараз я ще прогуляюся містом або цим же готелем, поки в мене є вільний час до початку роботи.
Запис № 6:
22:04. Це був досить насичений день, я глянув на місто, і на той славнозвісний «танцюючий» фонтан. Так, за Пороха місто розквітло, а дійсно — не гоже новому королю лишати своє герцогство напризволяще.
Однак зо мною трапився дивний випадок, коли я виходив і заходив назад у готель. Тож спочатку я зустрів стареньку жінку, яка тягла вниз на сходах величезний багаж, як вияснилося — ліфт не працював. Тому я вирішив допомогти, і слово за слово та ми й точили ляси аж до виходу. Однак раптом вона зупинилася і глянула пронизливим поглядом мені прямо в очі, я навіть трохи злякався, і вона мені сказала, що в мене лице винного. Вона мені нічого не пояснила, бо якраз під’їхало її таксі, і вона хутко сіла в машину, і лише сказала на прощання, що мені червоному кольорі небезпека, але його треба пройти… Чесно кажучи, це все звучить як якась нісенітниця.
Гаразд, я збираюся лягати спати, тому закінчую запис.
Запис № 7:
Сьогодні вранці знову продовжилися стуки із сусідньої кімнати, і вони стали гучнішими, ніби там відбувається ціла бійка. Це для мене стало нестерпним, тому я одразу рушив до 147-ї аби зрозуміти, що ж там відбувається. Тому я вийшов і стукав у двері, але як гучно я не бився об двері — ніхто не відкривав, та і взагалі звідти не було, а ні писку. Чесно кажучи, від такого мені стало трохи страшно, бо це було якось дивно. Я спробував відкрити самотужки двері, але вони були зачиненими. Я вирішив спуститися вниз, щоб звернутися до адміністрації або хоч когось із працівників, але я нікого не зустрів, навіть охорону. Це дивно, хоча може через те, що це відбулося рано в ранці то й нікого не було.
Отож, мені прийшлося повернутися назад до своєї кімнати, розбиратися із «шумними сусідами» я вже не хотів, та й вони ніби замовкли.
Запис № 8:
Після досипання я вирішив пройтися по сусіднім кімнатам, 147-ма та деякі інші були зачинені, окрім однієї, а саме… Хмм не пам’ятаю номер. Не важливо! Отож мені відчинила двері моя знайома подруга Ганна! Я був здивований цим так само як і вона.
Ми ще трохи говорили про життя, і лише потім я спитав її за 147 кімнату, і вона сказала, що теж не знає, хто там живе, але спробує допомогти мені.
Запис № 9:
Я з Ганею провів гарно час наступного дня. Ми були в різних місцях, особливо мені сподобався парк з озером. Там ще були лебеді, ніколи не думав, що я їх колись бачитиму в наших краях аж вкінці зими. Під кінець зустрічі вона сказала, що вона дещо дізналася про ту кімнату. Виявилося, що в ній живе маловідома співачка з псевдонімом Анна, і вона буде виступати ввечері в ресторані готелю. Тож я буду рушати туди. Усе, що було я оповім у наступному записі.
Запис № 10:
Ми прийшли до ресторану. Він був гарно обставлений, та поділявся на декілька частин: кухня, зала зі столами, які дивилися на сцену, ну й сама ж сцена. Її синьо-оксамитові куліси контрастували з маруновим кольором головної зали, цікаво чи це було зроблено спеціально?
Отож, вийшла вона — та співачка, і скажу, що вона була дуже гарною: її білосніжна шкіра сяяла у світлі прожектора й контрастувала із сукнею та волоссям, які були чорні як ніч.
Вона заспівала пісню про кохання, яку ніколи не чув, та й не пам’ятаю точних слів, але вона мене вразила, так само, як і голос дівчини.
На жаль, я не зміг зустрітися із цією співачкою, бо вона одразу пішла зі сцени після свого номера, та зникла.Мало не забув згадати ще дещо. Коли я повертався назад до свого номера я побачив дивну ситуацію: адміністратор готелю кричав на лежачого прибиральника. Сам прибиральник був старим чоловіком, який був вдягнений у синій комбінезон. Я вирішив не втручатися, щоб не видати себе. Той чоловік кричав, що ця кімната зачинена й не повинна обслуговуватися, а далі просто покривав його всякими нехорошими словами.
В процесі ммм того «пояснення» адміністратор взявся комір сорочки прибиральника, та видно хотів дати ляпаса, чи ще щось, і тут я вирішив втрутитися. Я викрикнув: «Гей! Що у вас відбувається?!», на що злий чолов’яга відпустив діда.
Він звернувся до мене з таким тоном і виразом обличчя, ніби й нічого не трапилося. Він щось промовив по-типу: «Шановний постояльцю, вибачте за незручності, у нас була технічна розмова». Він увесь час розмови зі мною тримав натягнуту посмішку, а від його погляду мені було холодно. Не знаю як це оповісти, але таке враження, наче він дивився мені прямо в душу. Наша розмова закінчилася тим, що він порекомендував мені піти в мій номер. Як не дивно, я покорився цьому, але коли я зачиняв двері, то помітив, що на килимі лежав ключ, а прибиральник та адміністратор уже йшли кудись разом.
Я вирішив трохи почекати, поки ті двоє підуть геть та забрати ключ собі.Коли я підібрав ключ, то помітив, що його брелок червоний, тоді як мій — синій, номера я не розібрав, воно було якимось замиленим. Тому спробував вставити ключ у замок 147-ї кімнати та прокрутити — у мене вийшло. Але далі я не продовжив — якийсь холод та страх оповив мене. Тому я вирішив, допоки не лізти туди. На добраніч.
Запис № 11:
Мені приснилося, як із картини, що була надімною вилізла та ж сама чорна фігура з минулого сну. Вона лише дивилася на мене та тяжко дихала мені прямо в обличчя, коли в той час, коли я був паралізований, і міг лише дивитися… Це було стьормно до усрачки.
Запис № 12:
Тільки-но зрозумів, що стіна, з якої вилізло чорне чудило прилягає до тої сраної кімнати! Можливо я попрошу інший номер, не знаю. Але поки ще ніч — тому піду прогуляюся.
Запис № 13:
Під час прогулянки мені пощастило зустріти того старого прибиральника, дивно, що тільки його. Він носився зі своїм приладдям поверхом нижче. Я підійшов до нього та привітався, і заодно спитав як він? Повернувшись до мене, я побачив, що він дивиться лиш одним оком — друге, своєю чергою, заплющене. Він спокійно привітався зі мною, та відповів, що раніше справи були краще. На що я запитав його, чи це не пов’язано з адміністратором? Він кивнув та додав, що він не просто адміністратор, а ще і власник готелю. Цікаво як він справляється такими навантаженими посадами?
Повертаючись до розмови, дідусь також заявив, що отой чоловік у червоному смокінгу в готелі віднедавна, а до нього в готелі було спокійно. Він це сказав, дивлячись у вікно й на його обличчі було видно тугу та ностальгію. Я попросив діда детальніше розповісти мені про адміністратора, але він відмовився і лише сказав мені остерігатися його, бо «за ним стоять темніші сили», щоб це не значило.
Жартома я спитав, чи не ціле життя він працював тут, у відповідь він промовив: "довше ніж ти думаєш".Я вирішив змінити тему та перепитати за кімнату, яку він прибирав. Прибиральник відповів, що просто робив свою роботу й нічого не знав про заборону входу туди. На це я лише далі спитав, чи не бачив він там щось дивне, дід відповів, що не бачив, але там відчувалося щось недобре. «ніби зло оселилося тут». Старий спитав, а навіщо я це запитав, ну я йому й розказав про дивні звуки з тої кімнати, та той дивний сон. На що він трохи посміявся та розказав легенду: що колись давно тут було святилище Коротуна — бога мертвих та сну, і взимку він своїм шанувальникам дарував змогу побачитися з померлими родичами уві сні. Далі чоловік додав, що моя історія підтверджує той факт, що все вже не так і якесь «зло» поламало увесь уклад. Потім дід сказав, що він уже засидівся і йому пора за роботу.
Наостанок він додав, що на мене «чекає жахлива правда, але я маю спробувати не втекти від неї».
Запис № 14:
Після ще одного музичного вечора я вирішив пройтися до внутрішнього двору готелю і я помітив як той «адміністратор» лапає Анну, а сама вона пручалася. Я не зміг розібрати, що саме вони казали, лише фрази: «Ти моя», «ти завжди була моєю», «слухайся мене». Це дійство тривало певний час, допоки не загула сова. Не знаю чому, але саме вона привела мене в дійсність. Увесь цей час я… я… був… я відчував дивні відчуття та емоції, навіть не знаю, як їх описати… Отож я вирішив діяти — щоб не викликати якихось підозр, я увімкнув першу мелодію, яка попалася мені — це була та сама пісня, яку співала Анна. Дивно, бо я ніколи не чув її до приїзду та ніколи не ставив на телефон. Але мелодія змінилася на щось інше, щось більш знайоме… Не можу згадати…
Отож, я увімкнув пісню, й адміністратор зник, була лише та співачка, яка курила сигарету вже одна з таким виглядом ніби й нічого не трапилося, і був лише я з увімкненою музикою. Я підійшов до неї та спитав, чи все в порядку — вона відповіла, що так. У нас була невелика розмова, і вона увесь цей час фліртувала зі мною. Це було дивно, та і як міг так швидко зникнути той «червоний піджак»? Можливо це все мені показалося?
Отож попри дивні обставини наша розмова пройшла досить непогано. Я спитав її в якому номері проживає, на що вона мені відповіла, що не живе в готелі, а в подруги, проте їй дали змогу зайняти один із номерів для різних потреб. Я спитав, чи це часом не 147-ма, і вона різко перестала бути привітною, радше зляканою, але відповіла, що так. Дівчина спитала, як я дізнався, я збрехав їй, що живу прямо над нею, і часто чую дивні звуки. На це співачка відповіла, що не знає причин цього. і лише в кімнату перед виступом та після. Після цього вона поспішно попрощалася та пішла. Своєю чергою, я потихеньку йшов за нею, але коли вона увійшла в готель — знову розчинилася.
Запис № 15:
Я зустрівся з Ганною та розказав усе, що сталося зі мною, а також про мій намір піти в ту кімнату. Вона намагалася відмовити мене, але для себе я вже остаточно вирішив — я це маю зробити. Коли я попрощався з нею, вона мені сказала, що я пожалкую про це. Я спитав чому, і на що у відповідь Ганна, лише промовила: "у цій кімнаті знаходиться те, що приведе тебе в жах. Ти можеш не йти туди і все буде добре, але якщо все-таки підеш, то назад шляху в тебе не буде"… Потім я опинився в себе в кімнаті… Я… Я якщо чесно… Схоже я їду з глузду, навіть зараз, коли я стою біля кімнати 147, біля кімнати, навколо якої багато, чого відбувається, та яка мене бентежить не тільки дивними звуками, але і просто лякає мене. Хех, там точно щось нехороше…. Боже, поможи мені.
Запис № 17:
Я вирішив почекати, коли почнеться новий виступ у готелі, аби в мене був час для того, щоб я міг оглянути кімнату. Я постукав у двері — мені не відповіли, потім я встромив ключ у замок та повернув ключ — вони були зачинені, я увійшов всередину. Кімната здавалася набагато більшою ніж моя, хоча по ідеї вони мали бути однаковими. Вікна були зачинені, повітря тяжке з неприємним солодкуватим запахом, а замість приємного рожевого кольору шпалери мали блідий жовтий колір. Попри це все кімната була, на перший погляд, нормальною, але щось мене турбувало, не знаю, що саме, хіба що неприємний солодкуватий запах.
Раптом я відчув, що хтось наблизився до дверей із того боку та вставив ключі. Добре що я зачинив їх за собою, у мене було трохи часу. Я сховався в шафі для одягу, у неї були прорізи тому я міг бачити зсередини, що відбувається навколо.
В кімнату зайшла Анна. Дивно, бо вечірній виступ мав тільки розпочатися. Вона виглядала втомленою та засмученою, що контрастувало з тим, що я бачив при нашому знайомстві. Вона почала переодягатися, я мало не видав себе, але мені пощастило, що шафа була достатньо великою, аби не попастися, хоч і ненадовго. Вона вдяглася в у фіолетовий оксамитовий халат, ніби збиралася тут спати або й не тільки. Вона збрехала мені.
Їй подзвонили з готельного телефону, Анна різко піднялася та взяла слухавку. Я точно не передам, що саме вона казала, але було ясно декілька речей: вона була у важкій ситуації. Після дзвінка я якимось чином видав звук. Дівчина вийшла з мого поля зору, щоб вмить відчинити шафу та настромити на мене здоровенний ніж… Проте, що далі трапилося зі мною та, що вона вимагала від мене я промовчу…
Те, що відбувалося перервав стукіт у двері, Анна наказала мені сховатися в ту ж саму шафу. Там я спочатку почув, а потім побачив того чоловіка в червоному: він влетів у кімнату з криками та взявся за її горло. Я увімкнув диктофон, щоб усе записати:
Запис № 16:
На записі чути звук ходьби, падіння важких об’єктів та крики Агента Онісімова:
«Ти моя, і тільки моя! Ти тільки моя власність! Моя! МОЯ! МОЯ! МОЯ!»
Запис № 18:
27 лютого 2020 року, дванадцять хвилин на першу годину ночі. Мені треба зізнатися, радше покаятися, і я це зроблю в наступному записі. Скоріш за все це буде один з останніх записів. У цьому я продовжу оповідь того, що зі мною сталося далі.
Якщо хтось прослуховував попередню плівку, то міг нічого не зрозуміти. У той момент запису я ніби відчував емоції того «адміністратора»: влада, сила, хіть, звірина хіть — одночасно привабливі, п’янючі емоції, але до того ж огидні та мерзенні. Я думаю, ти — той хто слухатиме це, же зрозумів, що сталося. Я все ще не можу прямо сказати… Мені соромно та… Огидно від самого себе, бо це був не тільки Він, але і Я. Я дивився його очима, так само як і Він моїми. Це мені стало ясно лише вкінці.
Тож, що стало далі? Далі все стало все більшим схожим на сон. Я опинився у вбиральні прямо біля дзеркала, як раптом, з мене почали випадати зуби — уся раковина була в крові, як і мої руки. Я подивився в дзеркало та побачив себе, відображення дивилося на мене з огидою, як раптом воно взяло мене за горло однією рукою з неймовірною швидкістю та силою. Відображення почало темнішати та поступово перетворилося на ту чорну тінь, яка мене переслідувала вкінці. Я поступово втрачав сили, і коли я був на межі, Воно мене відпустило. Впавши на підлогу, я почув клекотання лелеки, того самого лелеки. Потім він полетів.
Я встав та вирішив втекти. Відчинивши двері, я побачив прямий коридор, але він був не частиною готелю. Він був іншим, холодним, без дверей чи вікон, затоплений темрявою. У мене не було вибору як іти далі. Наприкнці були двері до 147-го номера. Розкривши двері, я побачив гармидер, а пройшовши далі я побачив її мертвою. Позаду себе я почув двоє ідентичних жіночих голосів. Повернувшись я побачив Анну та Ганну: вони плакали та кричали, що це саме я її вбив. Тільки зараз я зрозумів, що вони були ідентичними, лише колір волосся відрізнявся… Вони напали на мене, і я знову чомусь сховався в шафі.
Далі я пережив спогад або щось подібне… Не знаю. Тож, я опинився в тому самому маруновому залі, але замість сцени там розташовувалася барна стійка разом із ним — «чоловіком у червоному». Я відчував тоді, злість, втому, відчував, що мене зрадили, і я приплентався сюди, аби напитися. Під час цього процесу я розказав усе, що відбулося, а Він мені щось казав… Не можу згадати, але саме вони та алкоголь і вплинули на мене зробити страшне. Я піднявся на другий поверх, увірвався в кімнату 147 та…
Запис № 19:
Перша година ночі. Я Олексій Онісімов, і це моє каяття: під силою ревнощів, алкоголю та зла зі сторони я… Напав… Зґвалтував, а-а потім… вбив мою дружину Яну… Боже, я це зробив своїми руками! Я познущався з неї та вбив!
[Чути плач]
Запис № 20:
Розуміння цього мене лякає! Хочеться забути про це, як про страшний сон… Ясно, тоді все стає на своє місце — я якимось чином забув це, але разом з цим я все ще відчував провину, тому я знову прибув сюди.
Не знаю, як я зробив це, але забуття — це втеча, але не вихід. Я маю зіткнутися зі своїм гріхом.
Запис № 21:
До мене прийшов той дід та сказав, що я маю зробити… І я це зроблю. Те зло, що є в готелі, те зло, що є в мені повинно зникнути! Після того, як все це закінчиться. я дам сигнал своїм — вони вже приберуть за мною.
Запис № 22:
Яно, я тут. Знаю, я не заслуговую твого пробачення, хоч це те, що зараз мені найбільше треба. Я лиш сподіваюся, що ти зараз перебуваєш у кращому світі.
Примітка 1: Попередній огляд будівлі готелю та його плану не засвідчив існування бенкетної зали та сцени для виступів. Окрім цього в номері 147 не було шафи, яка зазначалася у записах агента Онісімова. Окрім цього не було знайдено свідчень про особу, яка б підходила на опис так званого «діда» або «одноокого прибиральника.»
Примітка 2: Останній запис було знайдено в середині особистого диктофону агента Онісімова. Його було знайдено у внутрішній частині ліжка разом з тілом громадянки Я. О. Онісімової.
За результатом медичної експертизи Онісімова Я. О. загинула від механічної асфіксії через перекриття дихальних шляхів. На шиї жертви були знайдені відбитки пальців агента Онісімова, разом з цим були знайдені інші види його біологічного матеріалу. Орієнтовна смерть настала 18 лютого 2020 р., приблизно між 02:00–03:00. Своєю чергою, Онісімов О. М. та ███████ █. █. померли від крововиливу в мозок. Як виявилося пізніше, перший раніше проживав саме в ньому разом зі своєю дружиною під час відпустки. Другого було знайдено у власному домі адресою вул. ██████ ████████ 5. Обидва померли одночасно 27.02.2020 р., о 02:11.
Окремо важливим фактом є те, що в крові агента було знайдено ████████████, ███████████████ та ██████████ ███████, які є основними компонентами амнезіака класу B — взаємодія цього типу амнезіака й етанолу (етиловий спирт) може призвести до важких психічних наслідків: зміна пам’яті, довготривалі галюцинації, сомнамбулізм та дисоціативної фуги.
« SCP-146-UA | SCP-147-UA | SCP-148-UA »