Документ 186-3: Листівка з рекламою лекції доктора Дюрана у Королівському інституті хімії в травні 1911.
ПОКЛАСТИ КІНЕЦЬ ВІЙНАМ
Вчений Французької Академії наук ДОКТОР ЖАН ДЮРАН прибув до нас з лекцією про можливості сучасної науки у створенні зброї такої жахливої стримувальної сили, яка зробить неможливими виникнення нових війн!
Доктор Дюран пояснить, яким чином хімія, балістика, алієнізм та інші передові наукові напрямки дадуть людям змогу ввійти у нову епоху МИРУ та СУЧАСНОСТІ.
Відбудеться 19 травня в Дербіширському лекційному залі.
Документ 186-11: Стаття за авторством Матіаса Немеша, опублікована у випуску угорської газети "Непсава" за 2 січня 1912 року.
До моїх співвітчизників, підданих Його Високості імператора Франца Йосипа.
Воістину, найбільша людська слава – це об'єднання численних і розрізнених людей через єдину і непримиренну мету. І нехай ніхто од Відня до Будапешта не сумніватиметься, що наша славетна Імперія втілила цей неминучий принцип.
Але як і в наших землях, так і в інших місцях континенту є ті, хто хоче бачити нас розбитими на тисячі осколків і стоїть на шляху нашої долі. Що робити з такими підбурювачами і бунтарями? Зрадників та радикалів вішають, ніби собак, якими вони і є, але немає такої страти, що придушила би жарину зради, яка тліє у серцях балканців. Як маємо ми довести нашу єдність у меті, нашу силу, наше Богом дароване місце на чолі всієї Європи?
Силою зброї! Кати й шибениці здатні вселити страх у десятки сердець. Але вправна армія може вразити страхом душі мільйонів. Нас багато, хоча й не тільки нас. Росіяни та мусульмани можуть зібрати полчища під своїми прапорами, але всі їхні орди – це просто некерований тягар. Людину від тварини відрізняє не чисельна перевага, ні, але перевага розуму, який проявляється в гострій думці й майстерному винаході!
Мої співвітчизники, я присвятив своє життя створенню таких винаходів, і ніхто не зможе протистояти розробленій мною зброї, окрім Всемогутнього! Саме силою новітньої зброї ми здійснимо наш великий задум, як у наших кордонах, так за їх межами! Дайте мені фабрики, дайте мені людську силу, дайте моїй промисловості можливість служити нашій Імперії, і я озброю її народ палаючим мечем, який відкриє нам шлях до цивілізованої Європи! Саме цими засобами і тільки ними ми вирішимо всі питання, що бентежать нас сьогодні!
Документ 186-32: Телеграма, надіслана Ж. Дюраном до Матіса Немеша з Парижа, 28 квітня 1912 року.
РОЗГЛЯНУВ ВАШУ ПРОПОЗИЦІЮ.
ЗМУШЕНИЙ ВІДХИЛИТИ. МЕТОДИ ПОГАНІ, ХОЧА Й ОСНОВАНІ НА НАШИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ.
ВИ ПРАГНЕТЕ ЗАВОЮВАНЬ. Я – МИРУ.
З ПОВАГОЮ, Ж. ДЮРАН.
Документ 186-39: Недатований меморандум від генерала Імперської німецької армії графа Фелікса фон Ботмера до неназваних підлеглих.
З цього моменту лейтенант Немеш призначається до вашого підрозділу в якості радника. Експериментальне озброєння застосовувати тільки за наказом лейтенанта Немеша. Незважаючи на потенціал для прориву на Румунському фронті, нерозумно використовувати ці безбожні речі, поки ми не дізнаємося більше про їхню ефективність. Чутки про наявність подібних розробок у царистів залишаються необгрунтованими.
Документ 186-52: Лист від рядового Петра Автухова, учасника битви у Гусятинських лісах.
Люба Надю.
Я чув чутки про безумство, яке коїться вдома. Заспокойся, це ніщо в порівнянні з божевіллям, яке відбувається тут. Ми думали, за чотири роки війни ми вивчили все що треба і ще більше. Нічого ми не вивчили.
Той бісів француз, якого обрали нами керувати, говорив про мир. Говорив про таку жахливу зброю, від якої вороги тут на місці й капітуляцію підпишуть. Дурні ми. Побігли на траншеї з рушницями мерців і дрючками. Повірили йому, як вірили кожному, в кого були припаси.
Ми ніколи й не думали, звідки він взявся. Не дивувалися, звідки в нього така зброя. Нам було байдуже. Ми хотіли жити.
Звідки було нам знати, що у ворогів є ті ж самі речі, що й у нас. Думаю, той француз теж не знав. Ну, я сподіваюсь, що не знав. Я не можу уявити людину, яка б на це пішла, знаючи, що таке станеться. А може, той француз і не людина взагалі. Може бути, він щось інше.
Я зараз сиджу в ямі, викопав собі серед лісу. Тікать треба мені було, в ту ж хвилину, як я побачив, що німець цілиться у Гільова. І то не куля була, те, чим він вистрілив. Я не міг дивитися, коли лице в нього розійшлося, а він все кричав. Мені здалося, що я бачив, як він собі розчавив голову руками.
Десь далеко Воліков кричить, що бачить, ніби чорти смажать його дітей. Він одне й те саме кричить вже п'ять днів.
Треба мені було тікати, багато разів вже треба було. Француз дав нам нову газову зброю. Спочатку ми відмовилися, згадали, що було в Румунії. Але він пообіцяв нам, що це не таке, що це змусить ворогів здатися і не завдасть їм шкоди. Каже, хіба комусь ще не набридло кровопролиття. Сперечатися з цим не стали. Обстріляли з міномету позиції попереду. З-за дерев пішов дивний синій газ, але француз сказав не наступати. Ще одна річ, каже. Взяв одну гвинтівку, прицілився і вистрілив. Ми хотіли спитати, звідки вченому знати про стрільбу, але почули крик. Він влучив у одного німця.
Він дав мені бінокля. Дивіться, каже. Я подивився, а там німець без половини голови, і все ще кричить. Я стільки на цій війні пережив, але я ніколи не бачив таких облич, як у тих німців, коли вони дивилися на свого товариша. А француз своїм страшним спокійним голосом пояснив, що відстрелив тому солдатові щонайменше чверть мозку. Достатньо, щоб померти на місці, каже, але дивіться далі.
І я дивився у бінокль. А німець усе кричав. Я хвилин десять дивився, не міг очей відірвати. А француз посміхався. Дивився на таке і посміхався. Казав, що цей газ не дасть тому хлопцю померти, як би його не поранили. Німці так нажахалися, навіть забули, що вони не в укритті, ну а француз ще раз вистрілив. Солдату тому відірвало другу половину голови, і він уже не кричав, а хрипів так низько-низько, я ніколи не чув, щоб люди так хрипіли.
Ні, каже француз, ніякої шкоди. Я дав життя вашим супротивникам. Хто зміг би цьому протистояти, питає.
Я пішов геть і проблювався у якихось кущах. З перших окопів не блював. Хто б міг воювати далі після такого? А вони воювали. Одного разу піймали нас у засідку і загнали на галявину. Перших, хто добіг до дерев, чимось вдарило, від чого з них позлазила шкіра. Я не знаю, чому бачити, як людину розриває на шматки, не так страшно, як бачити акуратно оббілований труп на полі бою, але наш загін кинувся врозтіч.
Ми вже більше не армія. І вони вже не армія більше. Ми звірі, блукаємо в одному лісі, нічого вже не розуміємо. Іноді Воліков засинає, тоді я чую, як той француз у лісі кричить угорською мовою, кричить і сміється. Я вже б краще слухав Волікова.
В цій ямі я й помру. Я надто боюся того, що назовні, щоб ще щось робити. Мінькін хоче спробувати продертися через ті жахіття в лісі та й утекти. Я віддам цього листа йому і сподіватимусь, що він упорається. Він жартує, що після війни отримає почесну нагороду за доставку пошти з Пекла. Не знаю, мабуть він не дуже й помиляється.
Прощавай.
Твій Петро.