Пробудження було напрочуд бридким. Якийсь шум, тихий, повторюваний знову і знову, якесь шурхотіння й часті схлипи не давали повністю провалитися в розумове небуття. Цей шум дряпав вуха, забирався під кістки черепа, за самі очі, і шкріб знову і знову, поки свідомість не почала виринати з пародії на нормальний людський сон. Насправді було дуже важко сказати, чи спав пан Грибович взагалі. Точніше кажучи, він сам не зміг би це для себе вирішити. Прокидаючись поволі він ритмічно вальсував між пітьмою забуття і шумом, що долинав до нього скрізь напівсон. Не квапливо – крок назад, два вперед, поворот і наново. Повернутись. Все й справді злегка вертілось, кружляло під акомпанемент того бридкого надокучливого шуму й віддалених примарних голосів. Тіло кружляло, і ліжко теж кружляло, і здається весь всесвіт кружляв, точно у якомусь бальному танці у якому тільки він, неминуче існуюча реальність і шлунок який намагався підійти до горла. На щастя, він був пустим вже доволі довго, і декілька його послідовних скорочень призвели лиш до пробудження. Воно було надто раптовим і гострим, аби бути хоча б терпимим.
Памороки починали проходити, хоч і не надто спішили, а от ціла гамма дивних дратівливих звуків ні. Ян не став прислухатися до них і лиш повернув голову так, щоб затулити хоч одне вухо подушкою, але раптова калюжа слини, намацана щокою, швидко довела малу доцільність цього рішення – комфортно продовжити спати не вийшло б так чи інакше. Й не тільки через мокру подушку. Чоловік відчув під собою ганчір’я зіжмакане і нерівномірно розподілене по матрацу. Ймовірно це була постільна білизна, злегка волога, здається від поту. Чоловік перевалився на спину і вже був твердо націлений прокидатися, або хоча б продерти очі й знайти джерело ненависної какофонії, яка не давала йому провалитися у милосердний сон обділений мареннями. Ян злегка підняв повіки… Нічого не відбулось. Світ не простягнувся смужками світла скрізь бійниці повік. Вдих, глибокий, повний та на диво приємний. Видих. Пахло чистотою, медикаментами та залізом. Металічний аромат збирався десь у глибині голови, там де дихальні шляхи об'єднувалися з порожниною рота. Зосередившись, наскільки він був спроможний, Ян напружився, зробив велике зусилля над собою, але було так само темно. Очі не відкривалися. І причиною були якісь щільні обмотки на його обличчі. Тут Грибович почав підозрювати, що за очима й у голові дерло далеко не від шуму.
— Доброго… дня, — задовга пауза, наче той, хто це сказав сумнівався у тому, що день дійсно добрий. Звісно він не був добрим.
Грибович сидів розгублено обмацуючи свою голову. Він навіть не відповів на привітання, лиш продовжував шукати краї пов'язки, але, здавалося, вона була ідеальною, без жодного розриву і шва, хоч і шорстка на дотик, як медична марля. Яну здавалося, що його голова розпалася б від жахливого болю, якби не пов'язка. У голові окрім нього метушилися ще й нечіткі кошмарні образи, наче гарячкові видіння. Здавалося, це були сни. Пройшла якась мить і всі образи згинули.
— Мабуть, ще й не чує… – стиха, ледь не пошепки промовив розчаровано трохи хриплий чоловічий голос. Гарний м'який голос, напружений наче намагаючись стримати кашель, трохи тремтів і тихенько булькав на голосних звуках. Щойно слабке ехо його слів загубилося у повітрі, прозвучав різкий і неприємний шурхіт целофану. Було схоже на шелест файлів для документів. Ці звуки нагадали Грибовичу квартальний звіт. Чомусь він не міг чітко пригадати як тут опинився, але точно пам'ятав про звітність. Він поморщився.
— Я… чую. Доволі добре, — тої миті, як Ян відповів, шелест знов щез чи просто призупинився.
— Чудово. А то я боявся, що зі мною поклали одразу дві… — тихенький схлип, схожий на схлип від болю, — дві мумії, — щойно губи чоловіка зімкнулися почувся звук перегорнутої сторінки, що була огорнута в целофан. Очевидно той, кому належала приємна хриплість у голосі, був джерелом цих диявольських звуків.
— Мумії?
— Я бачив лише забинтовану голову, боявся, що ти обмотаний як той… — невеличка пауза, доки чоловік здогадався роз'яснити, — по іншу сторону від мене. Цей з голови до ніг у бинтах і фіксуючих пов'язках. Навіть не можу уявити собі які у нього травми, якщо це не опіки, — голос запнувся, щоб побороти бажання бухикнути, — а це не опіки, — виразив свою думку чоловік і додав, — навіть не чую як він дихає. Навіть не бачу…
— Я у шпиталі? — раптово, доволі не доречно, спитав Грибович, нарешті склавши два і два. У відповідь він розчув щось типу мугикання, яке могло означати підтвердження здогадки, — Цього можна було б очікувати після… — співрозмовник ще раз схлипнувши, на цей раз доволі голосно, взяв якусь металеву річ і з огидним звуком довго спльовував щось густе. Після того, як це припинилося, Ян продовжив не виказавши навіть легкого занепокоєння, — І мене залишили під наркозом без нагляду?
— Перепрошую, — схоже чоловік витер обличчя, судячи зі звуку тканини, що терлася об щетину, — Ну, не те щоб зовсім. З години півтори назад тут була медсестра, гарна жіночка, — глухе зітхання, і шепіт, який неможливо було розібрати, розрізав речення навпіл, — вона пильнувала і… і здається, ви більше не під анестезією. І не під анестезією з того часу, як вона пішла. Ймовірно ви просто додивлялися свої сни, — Грибович цикнув, помітивши раптовий перехід на «Ви», наче співрозмовник схаменувся і згадав, що вони не були знайомі — А що, власне, сталося?
Грибович і сам погано пам'ятав що сталося. Голова досі була набита ватою і стружкою метушливих думок, у вухах трохи гуділо і зрідка дзвеніло, й пам'ять більше нагадувала мутний брудний колодязь з неясними образами минулого на дні, ніж упорядкований архів спогадів.
— Виробнича травма, — трохи згодом сказав чоловік і сів на ліжко, підітнувши під поперек подушку аби не відчувати тверде й холодне металеве бильце ліжка, — забув одягнути окуляри, — після цих слів до Яна долинула невтішна думка: «Чи врятували б вони?»
— Техніка безпеки, — тремтячи прошепотів чоловік. Сторінка перегорнулася, — техніка безпеки, — вже протягуючи булькаючі у грудях голосні повторив чоловік, — Без-пе-ка, — сумно й з жалем по складах рознеслося палатою.
Грибовичу на мить здалося що з нього кепкують. Лиш на мить, доки він не розчув жалісливий тон з якими ці слова були сказані.
— Схожа ситуація?
Йому не відповіли. Раптово настала тиша, рівномірне цокання годинника, який до цього було не надто чутно розтинав мовчання.
«…Тц, тц, тц, тц, тц, тц…»
Грибович згадав про свій наручний годинник, який він не зміг відшукати на зап'ясті. Трохи схвильовано він потер те місце де він мав бути. Тихо. Лиш поверхневе сопіння та хрипле булькотіння у глибині грудей давали знати про чиюсь присутність, про те що існувало щось окрім годинника, що ритмічно відсікав по секунді.
***
Довге мовчання було нестерпним. Рівні кроки стрілки годинника давали відчуття плину часу, але паузи між секундами з кожною миттю починали здаватися все більшими. Не те, що Грибовичу було нудно без теревенів, просто темрява навколо і відсутність яких би то не було суттєвих подразників, окрім звуків, які видавав чоловік на сусідньому ліжку, змушувала звертати увагу всередину себе. Йому зовсім не хотілося прямо зараз пірнати у все ще каламутні думки й занурюватися у глибину свого серця докорами до самого себе. Жодна з думок, які приходили йому на думку, не була приємна або хоча б достатньо відволікаюча від недавніх подій. Теперішнє стиснулося до розмірів тихої невеликої кімнати зануреної у пітьму, все минуле скоротилося до другої половини вчорашнього дня. Прокручувати цей провал у голові знову і знову, наче вінілову пластинку на зламаному програвачі, було жахливим ураженням гордої натури Яна. Це було нестерпно, але, власне, довго зациклюватися на цьому йому не довелося.
Скоро до його слуху долинули прискорені кроки. Гучні, упевнені, не схожі на обережні кроки медперсоналу, вони розходилися за дверми у коридор часто і ритмічно. Вони були достатньо виразні, аби пан Ян міг зосередити на них свою увагу. Кроки упевнені, міцні. Вони поступово наближалися, але раптово затихли у відлунні гучного скрипу, що розходився коридорами – хто б це не був, він неочікувано, навіть для себе, загальмував. Грибович уявив великий черевик на широкій підошві і його величкого власника, що висік від підлоги аж такий гучний звук. Ймовірно він залишив довгастий чорний слід гальмувального шляху від підошви на великих квадратах блідо-м'ятної плитки. Блідо-м'ятної у тому разі, якщо це був саме шпиталь Дільниці 08. Чомусь було дивно пам'ятати такі деталі.
Почулися слова, чіткість яких невблаганно губилася ехом поміж стін. У гарячій суперечці сплелися два голоси – обережний, тоненький як кришталевий дзвіночок та низький, неодмінно чоловічий, гучний голос, від якого, здавалося, вібрувало скло у дверях. Чоловік щось палко й довго доводив не даючи опоненту оговтатися від шквалу речень. Він переможно довершив свою тираду гучним і від цього набагато чіткішим: «МЕНІ ТРЕ'». Здається це було переконливим аргументом. Декілька секунд тиші й гучні кроки розійшлися коридором знову. Вони наближалися, були здається вже поруч і коли підійшли до самісіньких дверей лиш гайнули повз. І знову раптова зупинка. Тиша. Через мить кроки повернулися і знову почали підкрадатися до дверей, тепер вже наче обережно. Ручка дверей гучно клацнула й ідеально змащені двері беззвучно відчинилися.
Пара черевиків переступила через одвірки й тепер була усередині палати. Знов тиша, яка, втім протрималася не так й довго. Почулося легке, трохи приглушене дзеленчання металу. Грибович миттєво уявив собі масивну срібну ладанку на такому самому масивному срібному ціпку, що неодмінно ховався за коміром сорочки. Звук був такий ніби ця прикраса дзеленькнула на шиї наче той, кому вона належала, спішно озирався зі сторони в сторону. Ян був упевнений у тому, кому належала і ладанка, і сорочка, і навіть гадав що знає якого сьогодні кольору та сорочка. Багряна як кров. Неодмінно, незмінно, як це бувало четвергами. Якщо сьогодні був четвер, звісно.
Ще декілька кроків і той, хто тільки-но зайшов у палату опинився між Грибовичем і чоловіком з целофановими файлами.
— Ну шо ти? — коротко і раптово. Грибович на мить відчув посмішку коли його підозри щодо особистості «гостя» справдилися.
— Та таке. Бувало й краще, — невеличка пауза змусила Яна продовжити репліку, – От лежу ось, відпочиваю, — і знову після цих слів настала тиша. Грибович сів на ліжко і почав чекати. Майже на десяток секунд повисло гнітюче мовчання, котре Роздимахо розірвав почухавши свою густу бороду. Скрипнув стілець і пошкріб по підлозі – чоловік сів (чи по звуку скоріше перечепився і впав) на нього, пововтузився і нарешті промовив:
— Захворів, мабуть? — приємним оксамитовим голосом розтеклося питання. Навіть якщо це було глузування звучало воно з вуст чоловіка з ладанкою як дружнє кепкування. Його було приємно чути.
— Та ні, ось стало сумно щось дуже… Дуже-дуже, дуже сумно. Працювати зовсім не хочеться, — нарочито пригнічено заскиглив Грибович підтримуючи жартівливий тон. Ймовірно, він був найгіршим актором у всій Дільниці.
— Он як! Ти подивись – зарплатня зачисляється, робочий час невпинно плине, а він он валяється тут, лежить. Ану вставай, ледащо, пішли… — чоловік обережно взяв співрозмовника за плече, — пішли до психотерапевта! — все ще обурено, але тепер з ноткою награної занепокоєності, продовжив чоловік. Грибович потроху тьмянів, — Бо усілякі депресивні розлади є дуже небезпечними у нашій професійній діяльності, — вкрадливо промовив і почав чекати. Хоча б усмішку. Грибовичу не було смішно. Зовсім, — Ой який кислий…
— Та щоб ти сам скис, га! Тобі, мабуть, не видно, тобі, мабуть, повилазило! — раптово спалахнув гнівом на свого товариша Грибович. Він навіть тріпнув головою аби густа чорна чуприна не затуляла пов'язку. Від цього ниючий біль запульсував у голові. Весь гнів швидко випарувався, — Ти як сюди пройшов, клоун? — вже більше роздратовано сказав Ян.
— З боєм, — серйозно мовив чоловік. Коли він вирішив продовжити розмову почувся густий задушливий кашель. Знов металевий звук і чоловіка з целофановими файлами наче вирвало тією ж в'язкою огидною рідиною. Мить. Декілька звуків, які ймовірно задумувалися як розгублено-змучене «Перепрошую» розійшлося кімнатою разом з запахом нудотної іржі, — Все добре? — дійсно занепокоєно мовив чоловік з глибоким оксамитовим голосом. Очевидно, що добре не було, але ввічливість, — Потрібна допомога? Покликати?..
— Як будете йти, — тихим хриплим голосом озвався шумний чоловік. Він звучав так, наче захлинався або давився тією ж рідиною яку тільки-но старанно намагався прибрати зі свого рота.
— Виглядаєте так, наче я маю вже когось покликати… — оксамитовий голос надломився, на якусь мить.
— Я знаю… — коротко, а після ще один схлип.
— Тримайте. Паперовим це буде незручно, — чоловік з приємним голосом тріпнув якоюсь тканиною. Грибович не бачив, але припустив, що його товариш віддав свою гарну хустку з метеликами, щоб той чоловік обтер гидоту зі свого обличчя. Густа щетина зашурхотіла об хустку і почулося щось схоже на вдячність.
Грибович наче роздратовано прочистив горло. Він повернув голову до свого друга так, наче дивився на нього і коли той розвернувся спокійним й діловитим тоном почав, не зважаючи ні на що:
— Тож, д-ре Роздимахо, я гадаю ви прийшли по якомусь конкретному питанню. Якщо це стосується нашої роботи – я Вас уважно слухаю, — сухо, стисло й прісно наче пачка галет.
— Не зовсім… — знов хрипла тиша. Декілька секунд чулися маленькі дзвоники. Роздимахо сконфужено грався своєю ладанкою, поки не спромігся продовжити. Здавалося, це дається йому доволі важко – голос стих, радість у голосі потроху всотувалася у незручну тишу, проте ввічлива доброзичливість залишилася де й була, — Як ти?
— Трохи не дуже…
— Тобто?..
— Тобто почуваюся наче у гімно вступив. Тільки очима, — роздратовано, але без злості промовив Грибович, — А може й не тільки очима. Віддав би за пластинку м'ятної жуйки пів життя.
— Нема, — відповів Роздимахо з інтонацією, до якої б ідеально пасувало знизування плечями. Ймовірно він так і зробив.
— То може є які новини? Не тільки ти ж подивитися на мене, такого гарнюню, прийшов?
— Власне новина є. Мені важко сказати яка це новина. Добра вона чи погана залежить від того під яким кутом подивитись — дуже дивний акцент на останньому слові, — Пробач… — розмову знов перервали хрипи й тяжкий кашель, що раптово посилились. Це продовжувалося хвилину чи дві й ніхто не наважився випустити з вуст, а ні звуку. Вони мовчки сиділи, чекали. Якесь гнітюче відчуття жалю оповило їх.
— То я маю сам здогадатися що за новина? Може поділишся? — нарешті промовив Ян коли задушливий кашель стих до легеньких хрипів, а стогони майже знітились, перетворившись на тихий сплутаний шепіт. Жодне слово у цьому шепоті не можна було розібрати. Не тільки через те, що слова були ледь чутними та губилися у збитому диханні – дивні невиразні звуки, що не були притаманні основним загальноприйнятим мовам, спліталися у хиткі чужорідні конструкції.
— Оу, так, звісно, — коротка пауза. Роздимахо потер руками, — Власне, аби не казати забагато і задовго, скажімо так – той твій зразок пройшов аналіз, — на словах «той» і «зразок» у Яна аж здавило горло і запекло за очима. Якби на очах могло виступити по краплі сліз вони б неодмінно вже зібралися на кутках. У пам'яті проявився чіткий образ кінця минулого дня: раптове яскраво-випалююче сяйво на краю зубчиків диска пилки, як від дугового розряду й моторошне помутніння, шепіт й волання у голові, що спліталися у потойбічний кошмар.
Грибович лиш цикнув чекаючи поки його товариш продовжить.
— Матеріал… — Роздимахо зам'явся. Його голос звучав розгублено, наче він не знав як скласти всі слова до купи. Знову коротенькі срібні дзвоники, — Коротше, я мав рацію – це кістка.
— Звісно що кістка! — абсолютно невдоволено кинув Грибович, — Більше ніяких даних нема? Чи компетентності аналітичного відділу вистачає лише на офіційне озвучення самоочевидних речей!? — обурено вибухнув Ян. Його просто нудило від спогадів про цей ненависний білий полірований кістяний циліндр, — Хоч чия ця кістка? Це слонова кістка? Драконячі ікла? Куприк хтонічного жаху?! — іронічно, зло, але поволі затухаючи сказав чоловік в очікуванні хоч якоїсь відповіді.
— Це синиця, — коротко, ясно, зрозуміло.
Ні, не зрозуміло. Грибович уявив собі цей нещасний жмут пір'я і зовсім не міг уявити з якої ж частини маленького крихкого тільця можна було б зробити великий і, що саме головне, повнотілий стрижень.
— Синиця?
— Синиця, — ясніше не стало.
— Синиця?
— Так. Згідно з попередніми результатами родина Paridae, ймовірно Lophophanes cristatus, тобто синиця чубата, — від радості чи доброзичливості у голосі не залишилося нічого. Вони обидва почувалися розгубленими, вони були розгублені, а Грибович ще й був повністю дезорієнтований раптовими результатами, що впали на його голову наче літній град.
— Що? Але ж… — думки зміліли й випарувалися без останку ледь Ян відкрив свого рота.
— Так, я теж думаю що це якась хуйня, — скрип стільця. Роздимахо відкинувся назад і завів руки за голову, щоб почухати потилицю й знову спробувати осмислити все сказане.
— І під яким кутом я маю на це дивитись, щоб ця новина стала доброю?
— Я не знаю.
Грибович у відповідь спромігся лиш гучно й роздратовано видихнути. Все це походило на ідіотський жарт. Витівку, яка мала на меті лише збити їх усіх з пантелику й уповільнити дослідження.
— І що це все значить? — роздратовано сказав, наче плюнув, у співрозмовника Ян. Йому не відповіли, — Ми не можемо нічого розшифрувати або навіть впізнати символи, не можемо нормально відібрати зразки, щоб це не призвело до чогось такого, після чого потрібно було б писати рапорт… Ще й це тепер. Не знаю що й думати, — ще декілька секунд мовчання. Попри свої слова, Ян активно міркував, — Треба обговорити це з куратором і може завітати до відділу. Можливо нам потрібна допомога, аби представити хоч якісь результати для проєкту. Якщо ми не зможемо зрозуміти оце все, то… — чоловік підбирав підхожі слова та терміни, які не містили у собі грубої лайки.
— Колхозити, городити, костилити, — підхопив трохи повеселіший голос пана Роздимахо. Було категорично не зрозуміло, від чого він повеселішав, — Куратор вже знає, нічого з цього приводу не сказав. Щодо відділу – тільки звідти. Там стався якийсь переполох, щось їм якось не до цього… Тож уся ця маячна падає на наші втомлені плечі, — він зупинився. Можливо щоб роздивитися потускніле обличчя співрозмовника, — Все буде… — останнє слово застрягло у горлі, — Все буде.
Знову кашель. Два коротких, стислих звуки. Це нагадало двом чоловікам що їхня розмова, яку вони тут так жваво проводили, в деталях небезпечно наближалася до порушення режиму секретності.
— Думаю це все варто обговорити трохи пізніше. Не те що я не в настрої, але… — речення перервалося коли стілець знову демонічно заскрипів. Роздимахо сів рівно, трохи нахиляючись вперед.
— Так, я гадаю саме так ми й вчинимо, — голос чоловіка потеплішав. Через мить почулося брязкотіння металу вкрай не схоже на ладанку. Більш глухе, більш мілке. Роздимахо поклав його у долоню Яна. Холодні й важкі грані наручного годинника торкнулися шкіри. Невеличка стрілка всередині повторювала, трохи запізнюючись, за настінним годинником.
— Гадаю це річ з якою ти б не хотів розлучатися. Я ледь випросив його забрати, але думаю тобі так буде легше.
Пальці торкнулися вже тепліючого металу, провели по задній кришці намацавши рельєф:
"Це все мине"
Дуже доречні слова. Звісно, Грибович не відчував кожну з букв, але він чітко знав, що це той самий, його годинник. Він одягнув його на зап'ястя. Замочок з м'яким приємним клацанням замкнувся. На душі чоловіка потеплішало. Тепер ця річ була на своєму місці і це ознаменувало початок повернення й інших речей на свої місця.
— Дякую, — знов коротко, проте зі всією теплотою, на яку він тільки був спроможний, сказав Ян. Він не бачив, але Роздимахо неодмінно посміхнувся, — Чорт, тепер хоч буду знати, що час йде, а не стоїть на місці, — звісно це знання до цього давав настінний годинник, але просто Грибович хотів поділитися своїми відчуттями.
— Хіба це так погано?
— Звісно ні. Просто з'являється відчуття того, що звіт за квартал наближається. Не те, що я не маю чого представити загалом по науковій діяльності, як от по проєкту, — це уточнення додало до голосу тривожні нотки, — Просто боюсь, що не встигну.
— Гадаєш, тебе з'їдять, якщо ти запізнишся з причини, дідько, зламаних очей? — всміхнувся Роздимахо.
— Бюрократи ж. Просто гадаю, що нас тут не так вже й багато, тому весь відділ згори кришталево прозорий. Не думаю, що мене вдасться якось прикрити перед начальством.
— Правильно думаєш… — це була щира правда. Ніхто б не пробачив такої витівки, нехай максимальним покаранням було б зміщення з посади, — Але ми щось вигадаємо. Кінець кінцем я міг би… — чоловік запнувся. Він добре знав, що не міг. Сам ледь встигав завершити все, — Ми тут доволі розумні, як мені здається. Щось вигадаємо.
— На горі розумніші, — на відміну від товариша Грибович був невтішним песимістом.
Здається Роздимахо ще хотів щось сказати, але промовчав. Він добре знав, що підбадьорювати свого друга майже не було сенсу. Краще було залишити його на одинці, як би він сильно не хотів тікати від самого себе. Він мав деякий час поваритись у власному соку, обміркувати те, що його непокоїть, знайти якісь способи подолати це. Він неодмінно справиться з усім цим, треба лише трохи часу. Роздимахо доволі різко став. Декілька його хребців голосно клацнули, коли чоловік розправляв свій халат.
— Мені час йти. Був радий завітати. Сподіваюся ти вже зовсім скоро знімеш це ганчір'я і ми перехилимо з тобою по келиху у барі на честь цієї події, — трохи меланхолійно, з щирою надією на краще мовив чоловік. Навкруги стояла лиш темрява, але образ широкої ясної усмішки пана Роздимахо стояв перед очима Яна й освітлював її.
— Так, звісно, — Грибович усміхнувся. Теж щиро, хоч і не так ясно. Він гадав, що наразі його усмішка виглядає досить хворобливо, — Тільки скажи поки не пішов: на тобі зараз яка сорочка?
— Червона, з підгорнутими рукавами.
— Чудово, — коротка, майже невловну радість. Інтуїція і пам'ять його не підвела, — Дякую, що завітав.
***
— Тож, все так погано? — сказав Грибович майже одразу після того, як медсестра з медичним візочком покинула приміщення вицокуючи парою підборів жвавий ритм. Ян був вражений тим, що прямо зараз, на відстані у півтора-два метри від нього людина повільно помирає. Звісно, він давно вже змирився зі специфікою роботи Тут. Люди завжди помирали, але досі це відбувалося десь далеко. Між Яном і смертями до цього була величенька дистанція. Люди завжди помирали десь. Чи на польових роботах, чи в іншому відділі, в іншій дослідницькій групі. Його це досі не обходило. У його невеличкому світі не було місця для ризику, для небезпеки яка могла б вхопити тебе й розірвати твоє тіло в багряне ганчір'я. Проте ось він, тут, нехай й не мертвий, але покалічений. Його раптово придавило відчуття нікчемності людського життя, його крихкість. Це було огидно.
— І ще гірше, — повільно проговорив чоловік, — якби ви тільки бачили… Зрозуміли це набагато раніше. Проте я гадаю воно Вам не потрібне, — холодно відповів з сумом у голосі.
— Мені шкода.
— Мені також. Це моя провина, я не маю себе жаліти, але ж… — його голос затремтів, знітився і лише через декілька секунд зник зовсім. Знов кашель, — Я, мабуть, вже дістав, — продовжив він як тільки закінчився напад, — Ясна кровлять і це все стікає до горла…
— Нічого.
Чоловік повернувся до своїх паперів. Тепер вони не здавалися такими вже діставучими. Може головний біль просто проходив, а може Яну ставало жаль чоловіка. Він знову гортав сторінки, але тепер, судячи з шурхоту олівця, щось виписував.
— Я чую папери, теки… Невже навіть зараз працюєте? — сказав Грибович коли неприємна згадка про його паперову роботу з'явилася поміж думок.
— Можна й так сказати, — не надто охоче відповів чоловік. У його голосі вже вібрувала безнадійна журба. Він схлипнув, проте на цей раз з суму, а не через кров, що повільно затікала до легень, — Якби ви бачили, у Вас, мабуть, відпали всі питання… Краще Вам не бачити.
— Я б хотів, — не те щоб він дійсно хотів, але природна допитливість робила своє діло.
— Медсестра дуже гарна, — сказав чоловік наче це було тим що дійсно мав побачити Ян. Він згадав її голос. Доволі низький, обволікаючий як лінімент й разом з тим м'який і лагідний, як літній вітер серед листя в саду, — у неї гарні білі руки, — навіть трохи захоплено сказав чоловік, — Й друг Ваш гарний, — не менш захоплено. Це звучало доволі дивно, у всякому випадку для самого Грибовича, — У нього гарна посмішка… Хотів би я мати таких друзів.
— Невже ніхто не приходив підтримати?
— Приходив… — здавленим голосом промовив чоловік і наче стиснув у руках целофан, — Краще б не приходив. Жодного доброго слова не сказав, — засмучено і ображено, майже зло, — Я навіть думав ви прокинитеся, щоб на це все подивитися…
— Гадаю те, що я так і не прокинувся було досить добре?
— Гадаю, що так. Одна радість від того – приніс матеріали, повкладав все у файли і пообіцяв щось зробити з цим, — все так само ображено промовив чоловік, — Таке вже почав… Медвежа послуга, — чоловік зупинився наче зрозумів, що казав забагато, — ви не звертайте уваги.
— Можна й на ти.
— Можна, але ж ми не знайомі.
— То зараз будемо. Мене звуть Ян. Для друзів Ян. Можна просто Ян, — лиш злегка жартівливо.
Чоловік трохи зволікав.
— Стефан Сноволя. Будемо знайомі… Хоч і не довго, — він звучав наче вже майже змирився зі своєю участю.
«Невже все так погано?», — ледь не запитав Ян, коли згадав що щось таке він вже казав не так давно.
— Не думаю, що варто вже себе хоронити… — лиш останнє слово зійшло з його вуст повітря неначе закипіло злістю пана Сноволі. Було буквально чутно його гнів.
— Не варто вже?! Я мав ще давно сходити до трунаря, бо моя вдача неодмінно рано чи пізно привела б мене сюди. Дідько, та я ж стікаю кров'ю як… — Стефан не зміг підібрати ніякого влучного порівняння, але Ян і без того розумів наскільки все погано, — І я сам у цьому винен! І знаєш, я гадаю що й сам вирішу коли мені лягати до труни!
Знов настало мовчання, але тиші не було. Олівець, на який Сноволя здавалося давив зі всією силою, виписував рядок за рядком з гучним шурхотінням. Чоловік голосно сопів деякий час, доки його дихання знов не стало поверхневим.
— Це гемофілія?
— Ні. Це «травма на виробництві», чи як там… — Сноволя передражнив недавні слова Яна, наче зіжмакав і жбурнув її йому у лице. Стефан очевидно був дуже засмученим і злим, й точно був не в настрої стримувати те, що закипало у середині.
— Оу, точно, — про себе сказав Грибович коли зрозумів, що намагався отримати відповідь на запитання, на яке й сам не відповів. Це сталося механічно, він не помітив цих слів, хоч тепер йому було навіть трохи ніяково, — Я й сам нічого не розказав. Хоча думаю…
— Що ти ще хочеш дізнатися? — Сноволя знов спалахнув. Схоже пан Ян сильно відволікав і дратував його, — Доросла людина, все й сам розумієш – ця робота вбиває нас всіх, просто хтось помирає повільно, по частинах, а хтось швидко згоряє. До того ж всі підписували документи, всі зобов'язувалися тримати язик за зубами!.. — він не закінчив.
Не дивлячись на те, що його співрозмовник вже хотів його перебити, у Сноволі перехопило дихання. Він на силу втримав напад кашлю.
— Знаєш, наші трупи навіть до однієї купи для спалювання не поклали якби наші картки мали різний колір і літеру. Персонал різного рівню ретельно сегрегований один від одного. Згадай структуру гуртожитків, — спокійно сказав Грибович. Темрява навкруги була німа, хоч і здавалося, що з тієї сторони де було чутно легеньке сопіння щось ледь блимало. Лиш здавалося, — Кожен розуміє, що точно казати він не має права, а ми й не скажемо. Уяви, що я підморгнув — перервався на короткий жарт і продовжив, — Не думаю, що навіть сильно охоче клали з різних відділів, — було не зовсім зрозуміло, клали «до однієї купи для спалювання», чи в одну палату.
— Скоріше за все не стали б, — погодився Стефан з деякою обачністю у голосі, — Мабуть, ми й належимо до одного й того самого відділу.
— Він не такий великий. Я б хоча б чув твій голос на нарадах, іноді. Не думаю, що запам'ятав би ім'я, але може хоч приблизно впізнав би у тобі свого.
— Не почули б — тільки зо два тижні назад перевівся сюди, — чоловік відволікся на мить аби сплюнути кров раніше ніж його знов накриє кашель.
— Хм. Тоді можливо й так, — Грибович на мить задумався, — Гаразд, скажімо так. Я з деякого чаклунського відділу.
— Оце збіг, — Стефан всміхнувся, — Що ж, тепер ми знаємо чому з відділу ніякої допомоги – бракує людей, — стиха промовив чоловік.
— Ти про що?
— Ну як сказати… — не припиняючи свою працю почав Сноволя, — Тобі все одно кортіло почути. Я чував про вашу проблему – символи, — він запнувся переводячи дух, — Я маю схожу проблему, але з іншої сторони. Якщо вам, щоб все зрозуміти треба розшифрувати, то я розшифровую, щоб все… — Сноволя раптово замовк, навіть не дихав, — Вибач, заговорився. Так от, я досліджую позакласову символіку і її взаємодії, щоб у вас і таких як ви не виникало зайвих проблем. Одним з етапів дослідження були експерименти, направлені на підтвердження наших розрахунків, — і знов він зупинився, щоб відпочити, — Власне ми… Тобто я, трохи поспішили. Ми суттєво помилилися, промазали. За розрахунками мав бути не такий ефект, проте… Маємо що маємо, — тепер Стефан звучав так наче був дійсно втомлений. Легка задишка не дуже допомагала йому розповідати, — Паморочиться. Треба трохи відпочити, — він поклав свої папери, здається, на груди.
— Так а звідки рани?
— Коло вирізав по собі, — у кімнаті наче повіяло холодом. Ян зрозумів, що цей чоловік мав справу з недоброю магією, — А що з тобою?
— Відбирав зразки, — майже одразу відповів чоловік, все ще думаючи про те, якої ж помилки треба було припуститися аби сталося таке, — У деякому сенсі ситуації дійсно схожі. Просто «об'єкт досліджень» це дійсно дивна річ . Ми не зовсім розуміємо що і як з нею, тому ми хотіли хоча б провести хімічні аналізи для початку. Більшість частин далося легко, але найважливіша для нас… Гадаю вона вибухнула коли я торкнувся її пилкою. Це було неочікувано, — Грибович пожував губи наче смакував свої слова, — Загалом все.
— Пф. Неочікувано, — навіть з відразою сказав Сноволя, — Нам здається за ці сюрпризи так і платять.
— Й те правда, — сказав Ян вже приміряючись до наступного питання, — І, цей… що це за робота на смертному одрі? Мені здається контракт розривається після смерті й на тому світі не змусять доробляти, — це був би дійсно важкий і неприємний гумор, якби його співрозмовник вже майже не змирився.
— Ні, це не пов'язано безпосередньо з роботою, скоріше з моїм виживанням, — Стефан не став чекати ще одного дурного питання і продовжив, — Я знаю, що має бути спосіб все виправити, усунути… — він замовк. Таке просте слово, що він постійно користував у професійній діяльності, у таких обставинах навіть звучало дивно. Чи мав він право казати це в слух, навіть якщо співрозмовник й сам здогадається? Перш ніж Стефан відповів на це питання сам для себе, Ян одними губами промовив: «Ритуал», — Так, вірно.
— Я теж про це подумав. Власне це те, з чим тобі має допомогти відділ?
— Так. Можливо навіть через мене там переполох…
— Скоріше цей переполох є причиною того, що тобі досі ніхто не допоміг. Не думаю, що їм зараз до тебе…
Сноволя заскулив. Він і без цього відчував себе кепсько, знав, що часу обмаль, а він ніяк не може зібратися до купи, взяти все у свої руки й зробити це хоча б заради себе. Він не особливо розраховував на допомогу від когось. Навіть його друг, звісно, притягнув всі матеріали й допоміг запхнути всі папери по файлах аби вони не змочилися кров'ю і не попливли, але очікувати якоїсь особливої допомоги безпосередньо з ритуалом не доводилося. Відчуття приреченості знову захлеснуло його. Черговий схлип завершився спазмом шлунку. Його нікчемний вміст вивернуло на зовні й лиш частково у залізну ємність призначену для цього.
— Глитнув забагато крові, — сказав Сноволя втираючись тією самою хусткою, що йому дав Роздимахо, — Дідько, в мене заливають синтетичну кров і коагулянти, але вона тече все швидше…
— Пробач. Власне, якби я міг, я б волів допомогти… — і знову пригнічення мовчання. Хвилина, може дві, за які Стефан повернувся до своєї «роботи». Грибович відчував сум, відчував жаль і те почуття покликання й необхідності, яке атрофувалося вже через три місяці роботи у Фонді. Він надав голосу всю впевненість яку тільки міг і промовив, — Я допоможу! Дві голови ж краще ніж…
— Не варто, — зовсім жалісливо зі здавленим горлом, ледь чутно. Годинник на стіні міг випадково перекричати ці слова.
— Треба! — стверджувально вигукнув Ян, навіть трохи заголосно, — Якщо вже по чесному, то нехай це й не мій профіль, але я знаюсь на перериванні доволі непогано.
Сноволя стих. Він знову навіть не дихав. Його дихання перехопило, його злегка трусило. Через хвилину, коли він заспокоївся він голосно повільно видихнув.
— Але ж режим секретності. Що як?.. Ну, зрозуміло я думаю, — подавлено сказав Сноволя. У його голосі чулися рідкісні чоловічі сльози, старанно проковтнуті.
— Давай так, — суворо почав Ян. У його голосі читався не притаманний йому ентузіазм, — ми все ще на території Установи. Звісно, корпус не той, але в цілому… Просто серйозно, невже ти гадаєш, що є щось таке… це ж все одно, що фізичні розрахунки! Що поганого у тому, якби колега допоміг вирішити декілька рівнянь? У чому різниця?
— Наприклад у тому, що математика не вбиває людей…
Грибовичу важко було не ткнути Сноволю тим, що він багато чого ще не знає. Було важко не розказати ті дві-три байки, що він чув від колег у барі рідкісними вихідними. Але якщо це було хоча б близько до правди, чи не мало це бути таємницею і для нього самого?
— Вірно. Людей вбивають помилки. Ми тут у тому числі для того, щоб приборкувати і виправляти їх. Це наша робота, — спокійно і докладно промовив Ян. На мить він відчув наче в очах мигає далекий смарагдово-сонячний вогник, — Якщо вже так переймаєшся, то напишемо, як тільки зможемо, дві доповіді на себе ж з пояснювальними, щоб не залишилося ніяких питань і щоб ми були абсолютно чисті. Віддивляться записи камер і заспокояться. Звісно премії за це нам не буде, але й на кілочок не посадять, — декілька секунд він чекав реакції. Її не було, тому Ян вирішив перепитати дещо, що стосується «режиму секретності», — І до речі, як той чоловік?
— Мумія.
Судячи з того, що ніяких звуків він не видав з самого початку, він дійсно був такий же не суттєвий для них як і бальзамований труп.
— Гаразд, — сказав Грибович коли спіймав себе на тому, що ледь не вигукнув «чудово», — Якщо ти згоден прийняти допомогу, то варто відповісти, — Сноволя все ще мовчав. Він вагався, хоч природа цього вагання була не ясна. Часу більше не ставало.
— Добре. Я згоден. Тож, пане Ян, давайте не будемо гаяти час, — тепер це звучало навіть комічно. Той хто так довго зволікав тепер закликав пришвидшитись.
Декілька митей, за які Сноволя встиг розкласти перед собою свої папери, і у повітрі гуділа жвава дискусія. Вона почалася з загального окреслення проблематики, конкретного пояснення проблеми.
— У рамках досліду були нанесені ритуальні рани у формі магічного кола. У наслідок дії закляття кров перестала згортатися. Взагалі. Штучне збільшення фактору згортання ні до чого не призводить. Власне стан можна описати як магічно індуковану гемофілію. Не припалюються і ледь клеяться, — було відчутно як Стефану було важко формувати думки у докладній формі. Він боровся з бажанням перепочити, бо знав, що втратить навіть ту мізерну концентрацію, що він мав, — Добре що він прийшов лише мене сварити, а не лупцювати. Так би й до внутрішньої кровотечі дійшло, — одними губами промовив чоловік, аби не втрачати потік думок. Ян цього не чув і тим паче не бачив.
— Ніякими простими амулетами й закляттями цей ефект не перекривається?
— Наразі ні. На мені… — невеличка запинка. Паморочилося, — Був стандартний оберіг. Здається він частково перенаправив дію і виграв мені трохи часу. Може так би я стік прямо там. Як діряве решето.
Невеличка пауза для роздумів швидко закінчилася, аби двоє науковців перейшли до обговорення шляхів розв'язання цієї проблеми. Сноволя наполягав на тому, щоб змінити коло і відповідно закляття таким чином, щоб змінити його дію, зробити менш… Летальним. "Зменшити його до потужності слабкого прокляття." Наскільки це тільки можливо. Головна перешкода, що заважала виконати цю просту операцію, полягала у неможливості змінення вже вирізаного магічного кола. Символи не зітреш, не перемалюєш, тож треба було надбудовувати нові елементи так, щоб вони підходили до схеми і цілком гармонували між собою. Це був простий шлях для будь-якого випадку, для кіл з фарби чи солі, але не для цього.
— Це ідея, але послухай. Ти ж і сам розумієш, що це займе надто багато часу? Це звісно не зовсім мій профіль, але ти не думав включити елемент переривання? — Грибович добре уявляв це. Коло, символ циклу, його дія циклічно повторювалася раз за разом. Лише якби розірвати саму суть закляття воно б миттєво припинило дію. Він добре уявляв собі навіть як такий елемент вирізати поруч з іншими, аби все спрацювало. Але він також і добре розумів, що це могло розірвати й душу рівно так як і закляття. Це був ризик і можливо навіть виправданий. Було вирішено тактично про це промовчати.
— Не замислювався, — Стефан сховав обличчя у руки і тяжко зітхнув.
Скоро вони вже працювали над тим, аби розробити елемент переривання конкретно для їхнього випадку. Сноволя називав ряд грецьких букв у суміші з цифрами. Це походило на односторонню партію у морський бій. Для кого завгодно це була б нісенітниця, але для них, для пана Яна потік букв і цифр вишиковувався у коло. Воно потроху вимальовувалося у нього в голові, елемент за елементом. Це завжди нагадувало йому органічні циклічні сполуки. Кільцева основа з бензолу і відгалуження, котрі виконували свої ролі. Це інтуїтивне порівняння зазвичай було простим поясненням чому Ян перейшов від біохімії та ботаніки до окультних практик. Пояснення настільки ж просте, настільки ж і хибне.
З кожним символом Ян все більше розумів закляття. З кожною миттю він все більше відчував тривогу. Не лише через те, що в них було обмаль часу. Щось у цих поєднаннях було не так. Щось було невловимо і моторошно не так. Те, що він почав розуміти про дію цього закляття викликало лиш відчуття неправильності.
— Все-таки якась дивна помилка, друже, — підозріло промовив Ян, коли останній символ зайняв у нього в голові своє місце, — Я не розумію де вона була допущена, і що мало робити закляття без неї, — коли ці слова були промовлені Сноволя стих на мить, але швидко відповів, відчуваючи куди йде розмова.
— Власне, у цьому й полягало дослідження, ми мали дізнатися…
— Дізнатися що? Що такий набір символів з різьбою по плоті ні до чого хорошого не призведе? — З кожним словом Ян все більше запевнювався у тому, що саме відбулося. Винувате мовчання також майже стверджувало це.
— Хто з нас це скаже? — йому не відповіли, — Це мітка. Це мітка жертви. Чи скоріше жертвоприношення. Це вийшло випадково? — Ян починав відчувати відразу. Він зіткнувся з нерозумінням того, навіщо це треба було робити, — Все мало спрацювати не так?
— Так, — твердо, але тихо.
— Жертва мала бути метафізична, а не реальна?
— Так.
***
Щось з огидним хлюпанням впало на підлогу. Ціле намисто огорнутих марлею гемостатичних губок лежало на підлозі і повільно стікало багряною калюжею на кахель. Сноволя сидів і ніяк не міг наважитися. Він дивився то на замальовку елементу переривання, то на тремтячу руку з затиснутим у ній скальпелем, то на свої груди, по яких з шиї та плечей стікали багряні потічки. Було страшно. Йому було дуже страшно. Страшно не тільки зробити це, але й знову помилитися. Це б означало кінець для нього. Один необачний рух скальпелем і він би вже не мав ніякого шансу на порятунок. Його починало трясти.
— Так, я чую як ти розхвилювався. Давай, закінчуй. Як різав все те, то не хвилювався, мабуть! — зверхньо промовив Ян. Не те що він хотів дійсно його образити, лише відволікти від страху, — Часу мало.
— Я знаю!
— То чому ти гальмуєш? Може мені ще й тут тобі допомогти?
— Ні, — стримано зло прошипів Сноволя і знов затих.
— Давай, ти зможеш. Воно не таке вже й велике.
Ще декілька секунд і почувся зойк. Гостре торкнулося м'якого і вниз вже стікала ще одна річечка крові. Серце шалено калатало, намагаючись перечати штучно загустілу темну рідину що текла судинами замість крові. Цей ритм вже відбивався у голові, давив на скроні, але Сноволя знав, що це треба зробити. Довгий розріз з петелькою на кінці став початком його порятунку. Він сидів закусивши обидві губи водночас, намагаючись триматися рівно притулившись до бильця ліжка. Ще декілька ран у формі окультної символіки прикрасили його груди.
— Скажи щось, — схвильовано промовив Стефан переводячи дух.
— У тебе все вийде, але якщо ти будеш й далі тремтіти й зволікати – я розчаруюся у тобі як у спеціалісті, — як в людині він вже в ньому майже розчарувався, після того, як зрозумів ціль цього закляття.
Сноволя знов продовжив, зі злістю на себе й з рішучістю завершити ці страждання. Ще декілька символів зайняли свої місця. Раптовий гучний зойк перервав різьблення по плоті. Чоловік знову закашлявся і його вирвало сумішшю крові й слини прямо на свої ноги. Хоча це не було так страшно – більша частина ліжка вже була закривавлена.
— Що сталося? — дійсно схвильовано спитав Ян. Він злякався не стільки навіть раптового звука, скільки того, що він стався у такий відповідальний момент.
— Я… Я помилився. Я сіпнувся і розітнув в бік, над символом Гамма-Альфа-57… — його голос тремтів, він був наляканий і вже відчував як темніє в очах.
— Кров на вино не перетворилася? — з помірною єхидністю промовив Ян.
— Чорт візьми, ні! — вигукнув зло Сноволя, — а мала?
— Та ні. Це не груба помарка. Просто відступи вище і продовжуй.
Залишилося ще три символи. Один з них був досить складний, і мав бути накреслений найостаннішим. Це був ключ. Це був порятунок. Ледь стримуючи стогін, й вже не стримуючи сльози, що застилали очі, чоловік продовжив мучити своє тіло. Декілька секунд і все було майже готово. Лишилося лиш пара простих рухів, але в полі зору кружляли темні плями, наче в очах вихорився чорний дим. Серце все ще рвалося з грудей, дихання перехоплювало, склизькі від крові руки ледь тримали скальпель.
«Треба було когось покликати це зробити», — подумав Сноволя перш ніж зробити ще декілька останніх розрізів майже наосліп.
У цю мить Грибович побачив, чи скоріше відчув чергові кольорові спалахи, що плавали перед його очима. Ймовірно це були галюцинації від довгої сенсорної депривації. Йому хотілося вірити, що це йому лиш здавалося. Концентричні хвилі, гострі піки й бульбашки розходилися у пітьму, спалахуючи червоними й зеленими іскрами, коли він підводив «погляд» до Сноволі.
Ще декілька секунд тиші. Не було чутно навіть годинника. Його стрілки зупинилися. Й наручний годинник зупинився. Здавалося сам час завмер, аби дати фору пану Сноволі. Ще мить, і кров з шиплячим звуком неначе почала скипати. Вся вона рідка до цього, всотана у постільну білизну, одяг, розмазана шкірою і в губках на підлозі, водночас наче спалахнула і затріщала, згортаючись. Сноволя не стримав стогін. Він втиснувся у ліжко, весь у скипаючій крові закричав від пекучого болю. Його рани водночас, всі, наче припікали розпеченим залізом, а голову наче розпилювали навпіл циркулярною пилою. Він заволав і впав з ліжка, б'ючись у конвульсіях. Ще мить і все закінчилося. Стефан провалився у благословенне й заслужене забуття.