Годі блукати колами
рейтинг: +4+x

Примітки психологічного відділу:
Нижченаведене є лише примітками дослідника та не може бути використаним для встановлення формального діагнозу.

SCP-об'єкт, суб'єкт жіночої статі, вік – приблизно 20 років, здатна силою думки викликати зміни реальності в невеликих масштабах, – наприклад, SCP повідомляла про перетворення чаю на каву та появу випадкових бажаних предметів. Ця здатність, як видається, неконтрольована.

Можлива депресія.

SCP-об'єкт бажає, щоб до неї звертались за іменем Маріса.

"Я просто думала про те, чи був той чайник, який він використовував, безпечним – у нього були якийсь проблеми з тим, що він плавився, або ще якесь лайно, а потім, ну, був великий бум. Чайник вибухнув. Отак. Він помер. Прямо переді мною."

"Якщо це не в'язниця, якого біса я не можу звідси піти?"

"Дійсно, я тут застрягла не доти, доки видужаю, а доки ви не назбираєте більшу кількість даних, – а це означає, що я застрягла тут навіки, бо у вас ніколи не буде достатньо даних, доки це магічне лайно не закінчиться або доки я не помру. Особливо не хочеться, щоб мене спалили живцем, як відьму, абощо. Клята Пастка-22."

"Куди ще мені було податися? Тікати було б надто безглуздо."

Інтерв'ю показали, що Маріса випадково спричинила загибель свого батька через управління реальністю, що вкрай негативно позначилось на її здоров'ї.

Марісу обурена через ув'язнення, проте визнає, що їй нема куди піти.

Судячи з усього, зміни реальності стають сильнішими та частішими, а психічний стан суб'єкта погіршується. Припускається, що ці явища пов'язані між собою.

"У мене довбаних тринадцять років поспіль нема друзів, док, і ви ще гадаєте, ніби знаєте, як це – відчувати себе самотньою? Дідько…"

"Ох, якщо я не контролюватиму свій розум, то все погіршуватиметься? Тож це моя провина. Отакої. Хіба ви тут не для того, аби мені стало краще?.."

"Ну, лайно. Не хочу нікому випадково завдавати шкоди. Думаю, мені треба відповідати за цю всю фігню, навіть якщо я в ній не винна."

"Ви коли-небудь сиділи у кутку, бажаючи піти додому, а потім усвідомлюючи, що ви й так удома, але цей дім не відчувається як дім настільки довго, наскільки можна згадати?"

Маріса заявляє про бажання ізоляції та небажання комусь заподіяти шкоду. Пряма суперечність із раніше продемонстрованою тривалою самотністю.

Частота змін реальності починає зростати (приблизно від 0,75 до 1 на день), але схоже, що вона досягла максимуму. Маріса може впливати лише на ті речі, які безпосередньо бачить, та іноді на себе саму. Зверніться до повного звіту стосовно SCP-об'єкту для отримання додаткової інформації.

"Авжеж я не хочу більше клятих DVD-дисків. Те прикольне лайно, що відбувається з іншими людьми, вже давно перестало веселити."

"Всі мої мрії вже померли. Ви ж хочете зупинити похорони та пояснити, чому мені не слід сумувати."

"Просто йдіть геть. Я лише тягнутиму ваш настрій униз за собою."

"Не хочу, аби в мене пхали п'ятдесят тисяч різних пігулок. Хіба я недостатньо їх напилась? Вони ні крапельки не допомагають."

"Ви не в змозі мені допомогти. Будь ласка, не намагайтеся."

Психічний стан Маріси з часом погіршується, депресія – розвивається.

Незважаючи на відсутність попередніх спроб заподіяти собі шкоду або суїцид, загроза може посилитись – особливо якщо зсув реальності станеться тоді, коли вона міркуватиме про самогубство.

Якщо антидепресанти матимуть слабкий ефект, слід розглянути можливість застосування заспокійливих препаратів у випадку, якщо бажання до заподіяння собі шкоди стане проблемою або якщо подальші інтерв'ю виявлять погіршення психічного стану.


Співробітниця Фонду зробила крок уперед, поклала свій ноутбук собі в сумку та прислухалася до захисної двері перед зачиненою камерою зберігання. Електричний замок задзижчав, роздався звуковий сигнал, і перед нею розкрились захисні двері. Вони негайно зачинилися за нею, щойно вона увійшла до камери, яка, окрім постеру на стіні та декількох розкиданих предметів одягу, була цілком порожня попри дозволи на персоналізацію для мирних розумних об'єктів.

Дослідниця перетнула кімнату, витягла стілець з-під сірого столу та сіла біля ліжка, на якому сиділа дівчина, роздивляючись купу DVD-дисків.

– Привіт, Марісо, – сказала вона, нервово клацнувши ручкою.

– Що тобі треба, Шерон? І тижня не пройшло, – відповіла Маріса, кинувши DVD-диски, узяла до рук пульт дистанційного керування та розляглася на ліжку, щоб подивитися вмонтований до стіни телевізор.

– Наша зустріч була відкладена, бо, здається, останнім часом ви стаєте усе розлюченішою. Як ви почуваєтеся зараз? – відповіла Шерон, не здивована явною апатією Маріси.

Маріса зітхнула, продовжуючи перемикати канали:

– Тобто подумала, що я розлютилася, та вирішила спуститися та подратувати мене? Та як тебе ще не звільнили? І, звісно ж, я все більш лютішаю.

Шерон проігнорувала образу, знаючи, що це було чистим самозахистом.

– Що ви маєте на увазі під словом "звісно", Марісо?

Маріса відвернулася від екрану, дивлячись прямо на Шерон.

– Я не хочу бути тут. Із кожним днем, як я тут перебуваю, я потроху лютішаю, – Маріса повернулась до телевізора. – Це не довбана квантова фізика, Шерон.

Шерон зітхнула і, розуміючи, що це безглуздо, у тисячний раз зробила стандартне запитання:

– Чи можу я зробити щось, щоб вам стало краще?

Маріса цілком проігнорувала це питання, знаючи, що це лише чергова фраза, яку кажуть для порядку.

– Нічого такого я не просила, – відповіла вона, зітхнувши.

– Нічого якого, Марісо? – запитала Шерон, трохи нахилившись уперед.

– Взагалі нічого, – Маріса кинула пульт телевізору. – Ні цієї кімнати, ні цього місця. Мені тут ніщо не подобається. Я не бажала собі цих клятих здібностей. Ти не знаєш як це – постійно слідкувати за власними думками, намагаючись, щоб нічого не змінилось прямо у тебе в руках, через те, що тобі просто зараз закортіло випити кави, або щоб підлога під тобою не почала розкладатися, бо ти просто подумала про пляж.

Вона зупинилась на секунду, потім повернулась до Шерон, нахилившись настільки, що змусила дослідницю посунутись назад.

– Це все – лайно, і я ненавиджу його, і тебе, і всіх, і все. Нащо тобі взагалі розмовляти зі мною? Я не знаю нічого такого, що вам потрібно знати, і у мене немає нічого з того, що потрібно вам. І я не твій друг, я ув'язнена тут потвора.

– Я розмовляю з вами тому, що намагаюсь вам допомогти, – відповіла Шерон, тримаючи себе в руках. – Я дум-

– Допомогти мені в чому? – перебила її Маріса. – Піти? Бо піти все ж було б краще, ніж залишатись тут. Це лайно не настільки сильно працює, щоб кому-небудь загрожувати, та я лише хочу, аби мене залишили наодинці.

Маріса впала на ліжко та знову почала клацати по каналах телевізора. Шерон повагалася з відповіддю, після чого зібрала думки докупи:

– Якщо ми зможемо зрозуміти, що саме з вами відбувається, ми зможемо допомогти не лише вам – великій кількості людей, які знаходяться у схожому становищі.

Маріса мовчки кипіла, а потім через секунду сіла та глянула прямо в очі Шерон. Сила її погляду змусила дослідницю здригнутися.

– Насрати. На них. Усіх, – відповіла вона, та її голос був важким, немовби свинець.

– Я- – Шерон затнулася. – Що? Ви їх ненавидите?

Маріса закотила очі.

– Я їх не ненавиджу, просто мені насцяти. На них я можу лише насцяти й насрати. Сцяти я на них захотіла відтоді, коли мене жбурнули у цю клітку, а срати на них схотіла, коли збагнула, що з цієї клітки вже ніколи не виберусь. Якого хріну я буду їх ненавидіти? Я їх в очі не бачила.

Гніваючись, Маріса встала та збила стілець, що стояв поруч із її маленьким столом, та почала крокувати по кімнаті. Вона штовхала б речі у кімнаті та перекидала б людей, якби на її шляху щось стояло.

– Звісно, жити на вулиці з цим лайном ненабагато краще, проте принаймні я могла робити те, що хотіла, і в мене не було психіатрів, докторів, дослідників та інтернів, які роблять свої трахані справи, свої лайнові тести та свою дебільну працю. Принаймні я могла вдягатися так, як хотіла, йти туди, куди хотіла, і мені не потрібно було носити цю дідькову прикрасу від керівництва, – вона намацала металевий браслет датчику відстеження на лівому зап'ясті. – В дупу цю бісову "мітку", у будь-якому разі".

Вона штовхнула стілець знову та впилася поглядом у Шерон, чекаючи на відповідь, яку вона не хотіла чути, проте знаючи, що в камері їй більше робити нема чого. Шерон з очікуванням глянула на свій планшет.

– Здається, ваша депресія стає тяжчою, та, е-е…

Обличчя Маріси трохи тремтіло, доки Шерон перегортала декілька сторінок на планшеті, але вона чекала кінця речення.

– …напевно, у вас також розвиваються серйозні проблеми з самоконтролем та гнівом… – Шерон знову затихла під розлюченим поглядом Маріси.

– Срати-калатати, докторе! – Маріса скинула руки доверху, пародіюючи радість. – Я думаю, ви вилікували мене та й усіх інших від усіх проблем у радіусі п'ятдесяти футів! Так, і це означає, що ти – наступна, і тебе замкнуть в одній з цих кліток? Це ж вже якась магічна чарівнота!

– …Вибачте, що? – Шерон намагалась тримати серйозне обличчя.

Маріса знову почала широко крокувати по кімнаті.

– Візьміть людину. Дайте їй здібності змінювати реальність, але лише випадково та згідно з тим, що вона думає. Нехай у неї не буде над цим контролю. Хай вона побачить, як її батько помре через її випадкову думку. Далі, зачиніть її в клітці та зменшить її свободу до "в який би спосіб сьогодні понудьгувати?" та "яке лайно ти бажаєш сьогодні на обід?" – звісно ж, у неї будуть такі самі проблеми з самоконтролем. Звісно, вона розлютиться. І, звісно, вона впаде у депресію. А ти якого хріна очікувала? Що я буду веселим послом з чарівної щасливої країни сонячного світла та райдуги? Що я зцілюся та розповім тобі, який ти насправді геніальний мозкоправ, і як гарно здогадалася, як мене вилікувати? Та трахни саму себе.

Маріса штовхнула стіл. Вона не знала, що ще сказати, але і не бажала зупинятись.

– Звичайно, вас не вилікують "миттєво", – відповіла Шерон, – я не чудотворець. Але якщо ви будете хоч трохи співпрацювати зі мною, ми зможемо змінити ваш план лікування, щоб позбавити вас депресії та гніву, – або, принаймні, щоб не ставало ще гірше.

– Ні, ви нічого не можете, – Маріса відвернулася. – Пусті слова, та ви це знаєте.

Шерон зітхнула.

– Я знаю, що ви не довіряєте психіатр-

– Я не довіряю вам, – знову перебила її Маріса. Не мозкоправам. Вам.

– Мені? Особисто мені? Чому? – запитала Шерон.

Маріса впала в сидяче положення на ліжко.

– Не особисто тобі. Вам та всій вашій організації. Ви тримаєте мене під замком тут. І ви кажете про якесь там поліпшення чогось. Ви не можете просто здриснути кудись і лишити мене одну. Знаєш, як зробити мені краще? Залиште мене, і це буде краще. Мені сподобається такий план лікування – назви його "найочевиднішою, бляха, річчю в світі" та запатентуй це, і нехай цим користуються у роботі з рештою в'язнів та казна-ким ще.

– Ти знаєш, що в нас тут не в'язниця, Марісо, – відповіла Шерон. – Багато з наших, ем, пацієнтів, загинули би або вбили б дуже багато людей, якби лишили наодинці з собою. Як би там не було, здається мені, що ви казали, нібито життя на самоті кращим не було.

Маріса не знайшла гарної відповіді на це питання. Шморгаючи носом, вона почала терти очі:

– Ну, воно було зовсім ненабагато краще, що все ж краще. І якщо це не в'язниця, то якого біса я не можу піти звідси? Чому я маю носити цей клятий браслет, цей номер та ще, мабуть, хріновину, яка за мною слідкує?

Шерон глянула Марісі прямісінько в очі.

– Ви знаєте про небезпеку, яку можете заподіяти людям, навіть якщо не волітимете. Я не думаю, що ви дійсно бажаєте цього."

Відвернувшись, Маріса відповіла:

– Ти в ніякого дідька навіть не знаєш, чого я бажаю. І я не знаю, чого я бажаю. Я лише знаю, що не хочу такого життя, – вона схлипнула. – Я просто хочу лишитись наодинці.

Шерон зачекала хвилину, доки Маріса трохи заспокоїться, а потім сказала:

– Схоже, у вас немає нічого такого, та все ж слід спитати. Чи відчуваєте ви бажання причиняти собі біль?

Маріса не знала, що їй зараз зробити – заплакати чи розбити телевізор.

– Я не бажаю вбивати себе або заподіяти собі шкоди, дурепо. Я – людина, а люди бажають вижити, а не вмерти. Це тупість. Я не бажала собі такого, цього довбаного "бажання" жити далі, але ця клята штука існує. Поверніть мені мої бісові гроші.

Шерон зробила декілька поміток у своєму планшеті. Маріса пробубнила щось собі, і Шерон попросила її повторити.

– Я не бажаю помирати, – повторила Маріса. – Ніхто не бажає цього. Справді ні.

– Що? – здивовано подивилась на неї Шерон.

Маріса майже вистрибнула з ліжка, перевернула стіл, подивилась на Шерон, і, ридаючи, закричала:

– Я не хочу вмирати – я б хотіла, аби мене ніколи не існувало, розумієш? Все було б краще, якби б я не народилась, і нічого з цього довбаного лайна не трапилось би.


Шерон оглянула пусту кімнату, питаючи себе, що вона тут робить. Кімната виглядала, як камера утримання гуманоїдів, але тут не було ні ліжка, ні телевізору, ні меблів, ні іншої фурнітури – крім крісла, у якому вона сиділа, та стандартного столу, прикрученого до підлоги. Вставши, вона злегка похиталась на ногах, ледь не впала назад і схопилась за стіл, щоб відновити рівновагу.

Після декількох глибоких вдихів вона швидко підскочила до виходу, намагаючись переконати себе, що не панікує. Глянувши в обидва боки коридору за межами камери, вона побачила, що сусідні пости безпеки були порожні. Пройшовши через двері посту безпеки, вона підняла з робочого столу телефон та зателефонувала до керівництва.

– Докторе Палмер? Це Шерон. Мені здається, що мене обробили амнезіаком. У моєму графіку написано, що… – вона дістала блокнот з кишені та промайнула декілька сторінок, – що на цей час я була призначена на інтерв'ю з, е-е, SCP-055? Я на посту безпеки поза камерою об'єкта.

Відповідь прийшла через декілька секунд:

– …що? 055? Залишайтеся на місці, Шерон. Я вислав до вас медичну команду. Нікуди не йдіть.

Шерон кинула слухавку та сіла у кріслі поста безпеки, чекаючи на медичну команду. Вона оглянула плексиглас на дверях камери зберігання, та, сама не знаючи, чому, почала гірко плакати, відчуваючи, ніби втратила щось дуже цінне.

Якщо не зазначено інше, зміст цієї сторінки доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License