Старий відчув біль у своєму животі: щось не схоже на будь-що з відчутого ним раніше.
Він дрейфував дуже довгий час, поки не приземлився тут, у цьому світі; він спав у глибині моря цього світу дуже довгий час, хоча й не такий довгий, як проведений ним у порожнечі. Він все ще пам'ятав зірки, що яскраво палали; найяскравіші з червоних, найсяйніші з жовтих, тьмяні й присмертні білі, або гігантські, недовговічні сині. Саме вони горіли найяскравіше та, як каже стара приказка про свічки, найкоротше.
Тут, у морі, була лише темрява, тиша, та світ із життя, що народжувався всередині нього. Упродовж довгого часу він відчував, як їхні руки копали, клювали та дряпали його зсередини. Та нещодавно він відчув, як вони ходили, палили й будували. Він знав, що його час добігав кінця. В останні секунди спершу він відчув сильний біль. Потім, на коротку мить йому здалося, що він знову міг бачити: що він знову був у порожнечі та ніщо не заважало його зору. Він побачив, що море було блакитним, і подумав, що воно красиве.
Доктор Реджинальд Філберт Лайонел Арчибальд Вестінгауз Дивограйко III, MD, PhD, DDS, Esq. був людиною з дуже простими прагненнями. Найпростішою і найсильнішою його метою було робити людей щасливими. Тож, коли його Похмурометри від доктора ДивогрйкаTM почали показувати числа, значно вищі за нормальні — це змусило його самостійно знайти джерело проблеми.
Так добрий Доктор опинився у своєму ДивоМоЧовні1 з собою він прихопив Гамфрі, Гамфрі та Гамфрі — трьох його найкращих англйських бульдогів2; і Гамфрі, що стояв за штурвалом посеред Тихого Океану. Поруч з Дивограйком на сидінні лежав його вірний ДивоПроміньTM, що міг гарантовано поцілити чистим, нефільтрованим дивом навіть у душі найбільш похмурих.
Наближаючись до джерела похмурості, Дивограйко не міг припинити усміхатися в очікуванні зцілення цього особливого випадку похмурості. Він повернувся до екрана ПохмурометраTM на панелі й побачив, що джерело похмурості знаходилося приблизно за милю по правому борту. Він повернув туди й побачив дуже, дуже велику хвилю, що наближалась до нього. Він подивився на Гамфрі, Гамфрі, Гамфрі та Гамфрі, гмикнув, й обійняв найближчого з них. Коли хвиля настигла їх, човен на мить піднявся у повітря, і, коли доктор Дивограйко дивився на прекрасне синє небо, у його голові промайнула дивна думка:
— Якби я хотів мати час виростити доньку.
І безодня проковтнула його.
Людина сиділа на причалі маленького острову посеред океану, записуючи свої міркування в щоденник. Птахи літали, море шуміло, кораблі пливли, а люди насолоджувалися своїм вечором.
Вона зупинилась на мить. Щось було не так. Вона підняла очі від свого щоденника, подивилася на птахів, на людей, потім на море. Але… Моря не було. Воно відступило.
"Як неочікувано", — подумала вона. — "Відплив має бути лише за кілька годин, а води вже відступили навіть далі, ніж мали би при ньому. Але "несподіване" не обов'язково погане. Думаю, піду подивлюся на припливні басейни".
Людина пройшла причалом назад до берега, насолоджуючись звуками дітей, які грали у припливних басейнах, людськими балачками, життям, яке просто відбувалося. Вона щось записала у свій щоденник, потім глибоко вдихнула, насолоджуючись запахом моря. Вона вже досягла берега й тепер просто йшла океаном уже кілька хвилин.
Вона почула крик. Людина зупинилася, повернулась і побачила, як люди на березі бігли вглиб острова, подалі від океану. Вона повернулася до океану та побачив хвилю, подібну якій бачило не так багато людей, і ще менше пережило. Вона швидко записала коротку нотатку в своєму щоденнику, вирвала сторінку, повернулася до моря в останній раз і дозволила хвилі забрати себе.
Невелика група рятувальників пізніше знайде записку, в якій просто говорилось: "Синє море кличе мене, і я відповідаю йому. — Панглосс"