Скільки часу минуло відтоді, як у нього під пальцями була плоть?
Занадто багато, це вже точно. Ця камера була маленькою, занадто маленькою. Він не був проти перебування на самоті, це не проблема. Він уже давно витягнув зі себе ті частини, які потребували компанії. Ні, що його турбувало — це те, що йому було абсолютно нічим зайнятись. Його тюремники час від часу приходили та говорили з ним, авжеж, але коли б він навіть запропонував покращити їх своїм ремеслом, вони б розізлились і покинули його. Нерозумні, нетямущі істоти, усі вони. Але чого ще можна було від них очікувати? Воістину, це не їхня вина. Вони просто дуже хворіли. Прикро, що вони не дадуть йому вилікувати їх.
Що ж, наразі він не міг із цим щось зробити. Можливо, пора повертатися до роботи. Він ліг на своє вузьке ліжко й накрив себе халатом. Він ним особливо пишався. Тюремники не раз питали про нього, але щоразу, коли він намагався їм пояснити, з певністю можна було сказати, що йому не вірять. Що було дивного в халаті, зробленому з твоєї власної шкіри? Чи не для цього шкіра передусім була необхідна? Але все, що вони робили — це стогнали та нарікали, що це неможливо, що ніхто не міг зняти стільки шкіри зі себе й досі жити, що насамперед ніхто не мав стільки шкіри. Показувало, що вони знають. Чи не був він професіоналом? Було так важко змусити людей виявити повагу в наш час.
Його розум знову блукав. Що він робив? А, точно.
Довгими, добре натренованими пальцями він почав ритися у своєму череві. Ця плоть була м’якою, належно пористою та ретельно організованою. Так, де він там покинув свою медичну пилку? О, авжеж, печінкова порожнина. Дотягнутися десь отуди, і … о, ось і вона. Гм, вона ставала темною, а він і гадки не мав, де буде брати нову. "Не переймайся про це зараз", — нагадав він собі. Далі — скальпелі. Довгі були заховані в кістках тазу, і він добряче намучився, намагаючись їх звідти дістати. Йому вкрай було необхідно знайти кращу схованку для них, проте його тіло мало не так уже й багато місця, а будь-які видозміни для збільшення простору будуть занадто легко помічені в його теперішній обставі. Либонь, друге черепне відділення? Є над чим подумати після того, як він завершить цю процедуру.
Щось він таки забув, це точно. Тільки що?
Він вийняв запас клеїв, що вже закінчувався, з лівої очниці. Для цього потрібно було тимчасово вийняти око, що зовсім не полегшувало справу. Попри це, коли все було зроблено, він мав усе необхідне, щоби продовжити. Розправивши халат більш рівномірно по тілу й розташувавши поділ так, щоби підтримувати його шию, він розпочав безпосередню операцію.
Вона обіцяла бути складною. Для того, щоби досягти тієї частини мозку, яку він хотів сьогодні вилучити, він мав обійти декілька радше вагомих частин. Невдача могла призвести до тяжких уражень його пам'яті, що очевидно було б катастрофою, зважаючи на те, що нині він уже не мав доступу до його старого запасного мозку. Хай там як, це не значить, що він перейшов би на нього — він змінював свій новий щонайменше три десятиліття, і він не збирався дати всім зусиллям зійти нанівець. Ні, йому просто слід бути напрочуд обережним, от і все.
"Якщо мова йде про жінку, що цінує тишу, але вона змушує тебе пищати, неначе ту мишу…", — мугикав він, використовуючи медичну пилку для того, щоби повільно зняти верхівку черепа. Він не був певен, де вивчив цю маленьку пісеньку, але вона заспокоювала його. Він наспівував, поки відкладав пилку набік і струшував із плечей кістковий пил.
"Доброта і краса — тут це непотрібна штука…", — він потягнувся за довгим скальпелем і направив до тієї частини мозку, яку ненавидів.
"І неважливо, ти ввічливий чи грубий — ось така наука… ", — він обережно відсторонив її від мозкової речовини, яка оточувала її, сподіваючись на те, що його розтин був достатньо точним. Було б добре мати дзеркало під рукою.
"Якщо успіху бажаєш, ну й ще бути здоровим…", — він закінчив зі скальпелями й узяв пінцети, які попередньо витягнув із кишені порожньої плоті навколо кісточок.
"Покажи їй своє багатство — і все буде чудово!", — хороше висмикування, і він завершив. На хвильку зупинився. Що він відчував?
Він обмірковував над поняттям кольору. Чи був у нього улюблений? Він згадав, що йому завжди чомусь подобався жовтий, а от помаранчевий він зневажав усім своїм серцем. Незвично, чи не так? Ці двоє були украй подібними один до одного, зрештою. Це було безглуздо, зовсім безглуздо. Він пам'ятав день, коли він нарешті знайшов рішення. Коли він нарешті зрозумів джерело всіх його проблем, усіх їхніх проблем без винятку. Ці безглузді уподобання, й усе, що на них схоже… вони були ключовими. Отож, чи йому досі подобався жовтий?
— Жовтий… жовтий… я…
— Мені начхати на жовтий! А-ха… а-ха-ха-ха!
Чудово! Він це зробив! Воно зникло! Інша жалюгідна його частина очистилась, інший пережиток життя, яким він володів, було назавжди видалено! Він ледь не встав і виконав танець, проте вчасно згадав, що верхньої половини черепа в нього все ще не було, і передумав. Він обережно повернув її на місце та застосував залишки клеїв, упевнившись, що наніс їх і на шви, які надійно тримали маску на його обличчі. Нічого хорошого не буде, якщо вона відпаде. Ніколи.
"Не відволікайся", — нагадав він собі. Зібравшись із думками, він сів і задумався над новою структурою свого мозку. Які нові одкровення відкрилися йому після видалення шкідливих почуттів? По-перше, йому слід переглянути висновки, до яких він уже дійшов, щоби зрозуміти, чи вони досі актуальні. Так…
Отже, що він знав про життя?
Те, що його треба було вилікувати. Це був його найперший висновок, основа всього, що йшло після цього, і вона досі була непохитною. Його брати та сестри, які завжди були дурнями, вважали його божевільним через такий висновок. Вони заявляли, що створені для збереження життя. Але вони помилялись. Він знав істину. Він усе зрозумів сам-один. Хе-хе-хе.
Життя було тягарем для тих, хто ніс її мерзотну іскру в душі. Жмут суперечливих поривів, жорстоких прагнень та безглуздих емоцій. Життя – це бестія, що постійно множиться, а в його професії такі істоти мали лише одне ім'я. Він був хірургом, ні, він був Хірургом, і він мав з'ясувати, що таке життя й що воно із себе являло.
"Це було настільки очевидно", — думав він, пестячи тонкими делікатними пальцями пересаджену шкіру, що сполучала його лице з маскою з довгим дзьобом. Життя – це рак. Життя вбиває душу.
Це його обов'язок — як медичного фахівця, як моральної істоти — винищити його.
Він згадав свою першу операцію такого типу. Пацієнти кричали та стогнали, поруч не було Анестезіолога, щоби допомогти, поки він лікував їх від земних страждань. Муки були прикрими, однак необхідними, після смерти поставали їхні справжні душі. Саме це зробило його впевненим у праведності справи. Коли вони знову піднялися, вилікувані та цілі, вони бажали лишень допомогти їхнім співбратам досягнути того ж самого… просвітлення. Душа, як він виявив, бажала не тільки смерти самій собі, а й усьому світу.
Дивлячись, як мертві визволяли живих… заради цього він жив. Усі насмішки, ненависть та огида, уся його самотність.
Він — лі…
Тепер він не був один. Дві постаті стояли в його порожній камері, роздивляючись його, поки він лежав. Перша була високою, худорлявою, темною та блідою. Він добре знав його.
— Володарю.
— Хірургу. Скільки часу вже минуло.
Хірург не розумів.
— Часу минуло? Ми ніколи не розлучались, Володарю. Я — інструмент вашої волі. Я завжди з вами.
Його володар нічого не сказав, лишень посміхнувся. Хірург звернув свій погляд на іншу постать — низького згорбленого чоловіка, який відмовлявся дивитися на нього. Навіть відсутність маски не завадила Хірургу впізнати його.
— Брате Діагносте.
— Ти не брат мені, потворо, — чоловік повернувся до свого володаря. — Закінчуймо з цим.
Його володар кивнув, і повернувся до Хірурга востаннє.
— Я маю для тебе завдання, відданий слуго. Необхідні твої навички.
— Що… що ви бажаєте, мій Володарю? Що можу я зробити для когось могутнього настільки?
Мала Смерть вишкірився, показуючи зуби, що виглядали як ряд надгробків.
— Ну чому ж, дорогий Хірургу. В мене для тебе є цілий світ, який треба вилікувати.