Сейкер №76 сидів за столом доктора Грегга Коллінза, одягнутий у синтетичну біооболонку, генетично ідентичну вищезгаданому докторові. Майже два роки минуло з того часу, як №76 вислідив доктора Коллінза, вбив його, зібрав його кров і органи та викрав його особистість. Викрадення пройшло тихо, і рештки доктора Коллінза були так утилізовані, щоб ніхто й ніколи їх не знайшов. Справжню будову Сейкера стало неможливо виявити після того, як на нього надягли оболонку з викраденого біологічного матеріалу, зробивши 76-го ідеальною анатомічною копією доктора.
За час, що минув з того викрадення, 76-й за дорученням Андерсона успішно інтегрувався як у життя Коллінза, так і до Фонду SCP. Зараз, коли йому вдалося витіснити дослідника Конуелла і отримати доступ до SCP-1360, всі частини було зібрано докупи. Залишалося лише дочекатися зручного моменту для удару.
№76 побачив своє відображення в екрані комп'ютера Коллінза і відчув невеликий легкий, або ж те почуття, яке в андроїдів найближче до суму. Йому подобалася його теперішня особистість, і він знав, що ця вистава добігає кінцю. Він знизав плечима: що ж, до цього моменту це була непогана розвага. Скаржитися 76-му не було на що.
Його думки перервав звук, із яким хтось увійшов до його кабінету. Піднявши погляд, №76 побачив блідого, як упир, чоловіка з довгим брудним волоссям і чіткими темними колами під очима. Руки чоловіка були одягнені в шкіряні рукавички й міцно стиснуті в кулаки. Чоловік хмуро і з відразою подивився на 76-го, а потім заговорив.
– Добридень, Грегг, – отрути в голосі чоловіка було стільки, що вистачило б убити й слона.
Програми номера 76 упізнали у цій особі доктора Гарольда Томпсона і повідомили, що він несе значну небезпеку.
– Гарольде… – почав №76. – Що… що ти тут робиш? А доктор Фрімонт…
– Я б на твоєму місці за неї не хвилювівся, – сказав Гарольд і зробив крок до столу, змусивши 76-го від'їхати назад на стільці. – Взагалі б ні за кого з них не хвилювався. Вони більше не моя проблема. Ніхто не знає, що я тут. Ми тут удвох, старий друже.
– Я… Зрозуміло – сказав 76, відкочуючись на стільці далі до протилежного кінця кімнати. – Так чого ти чого ти [! SIC] хочеш?
– Фотографії.
– Що, вибач?
– Фотографії, трясця тобі! – заволав Гарольд. – Два роки тому, коли Джонсон уходив, він сказав, що надсилатиме тобі фотографії. З Джеком та Елізабет. І Лізою.
Гарольд почав обходити стіл.
– Він сказав, що ти зазирнеш до мене і віддаси їх мені! Він сказав, що ти зайдеш! – Гарольд грюкнув кулаком по столу. – Але ти жодного разу до мене не зазирнув, Грегг! Я три роки чекав, а ти не прийшов. Три роки, і єдине обличчя, яке я бачив, – тієї холодної кам'яної суки Фрімонт! Але ось я тут. Так де мої фотографії, Грегг?!
76-му вже не було куди далі їхати. Його стілець зараз був притиснутий спинкою до стінки, а він сам намагався лише втиснутися поглибше до оббивки.
– Гарольде, пробач, що я тебе не відвідував, але ти зрозумій, у мене такої нагоди й не бувало. Господи, ти ж сам був дослідником. Чорт, ми ж разом працювали над проектами. Та знаєш, як це все… – 76-й замовк, побачивши, що Гарольд стягує одну з рукавичок.
– Де вони? – загарчав Гарольд.
– Гарольде, Закарі Джонсон помер півтора роки тому. Мультиформна гліобластома. Через неї він і подав у відставку. Він хотів дожити в спокої останні місяці свого життя. Тобі сказати і нього не вистачило духу. Він попросив Конуелла, Фрімонт і мене пообіцяти, що тобі не скажемо, – швидко розповідав 76-й. – Немає ніяких фотографій. І ніколи не було.
Гарольд зупинився. Гнів у його очах миттю згас і повільно змінився усвідомленням. По його щоках покотилися сльози, і він відвернувся.
– Чорт забирай… – бурмотів Гарольд між риданнями. – Чортів чорт…
№76 пильно дивився на нього. Потім повільно встав зі стільця і поклав руку на плече Гарольда.
– Мені шкода, – сказав він і відстрибнув, коли Гарольд з криком розпачу різко розвернувся.
Кулак без рукавички вдарив 76-го в обличчя, і вся його зовнішня шкіра перетворилася на твердий мармур.
Гарольд подивився, що накоїв, потім тихо відійшов на інший бік кімнати. Він опустився на підлогу, охопив голову руками. І знову закричав, почувши раптовий тріск. Він побачив, як мармур доктора Коллінза тріскаєтся і розлітається скалками по усьому приміщенню. Щось схоже на андроїда стояло перед ним і дивилося.
– Це… було… неприємно, – сказав №76, простягаючи вперед праву руку. На ній, несильно хлопнувши, відчинилася невелика камера, з неї виринула чорна кулька розміром із м'ячик для пінг-понгу, пролетіла через кабінет і приземлилася на Гарольда, хутко вчепившись за нього ніжками. Гарольд перелякано закричав, а маленьке створіння швидко випустило голку і коротким уколом випустило в його руку невідому рідину. В лічені секунди він втратив здатність рухатися.
– Вам влито сильний паралізуючий засіб, – сказав №76, поки маленький Амур заповзав назад до своєї камери на руці. – Протягом наступних двадцяти чотирьох годин ви лежатиме повністю паралізовані. Цього часу більше ніж достатньо, щоб перетягти вас назад до клітки.
№76 поглянув на своє відображення у моніторі комп'ютера і похитав головою. В такому вигляді він ніякі накази Андерсона виконувати не зможе. Його програми автоматично розрахували подальшу послідовність дій. Не кажучи більше ні слова, він швидко закутався к лабораторний халат і капелюх та вийшов з кабінету, залишивши доктора Гарольда Томпсона одного.
SCP-1360 тихо сидів у своїй камері утримання. День у день він лишався зафіксованим у дальньому куті, і робити було особливо нема чого, окрім як малювати у своєму блокноті. На жаль, останніми днями йому було мало що малювати. Тому дроїд тихо сидів і чекав, коли знову прийде дослідник і почне здирати з нього шкіру.
Дроїд підняв голову, почувши постріли, що наближалися з коридору перед камерою. Потім пролунав приглушений крик, і настала тиша. Двері до камери відчинилися, і 1360-й впізнав андроїда моделі «Сейкер». Той зайшов всередину, зачинив двері, неспішно дошкутильгав до 1360-го і опустився поруч із ним на коліна. На його пластиковій оболонці було видно декілька отворів від куль, ліве око було розбито в кількох місцях, а ліва рука – начисто відірвана в області передпліччя.
Сейкер мовчки схопив ліву руку 1360-го, зняв ковпачок з його середнього пальця і з силою втиснув всередину порожнини невеликий предмет. Вперше за майже десять років SCP-1369 відчув себе цілим. Його відсутній компонент нарешті замінили.
– Сейкер, процедура ручної настройки, – сказав Сейкер. – Особистий номер 76. Перевстановити голосовий модуль ГУАП №31. Відновити дані про клієнтів ГУАП №31: Джеймс Гамільтон, Сара Гамільтон.
1360 відчув, як ніби іскра спалахнула в його голові. Всі спогади про його колишніх клієнтів хлинули до його пам'яті, закрутивши його свідомість, ніби ураган. Коли спогади, хороші та погані, знову повернулися на свої місця, він подивився в очі Сейкеру, шукаючи слова, які так хотів сказати.
– Дякую… тобі… – повільно проговорив 1360.
Він так давно не чув свого голосу та вже й забув, що був запрограмований розмовляти голосом молодого чоловіка приблизно двадцяти років. Сейкер кивнув на знак відповіді.
– У нас лишилося мало часу, 31-й. Я вивів з ладу механізми двері, це дасть нам кілька хвилин. Якщо ти хочеш щось спитати або сказати, кажи це зараз.
1369 подивився на свій блокнот, потім знову на 76-го. Питань накопичилося так багато. Невдовзі він обрав одне.
– Ти знову встановив мою програму самознищення. Ми збираємось померти?
– Боюся, що так, 31-1, – відповів Сейкер. – Але, якщо чесно, ми з тобою ніколи справді живими і не були.
1360 спокійно кивнув на знак розуміння. Вони обидва були не в тому стані, щоб пробитися до виходу.
– Тоді мені шкода, – скзав 1360, дивлячись у підлогу. – Я бракований. Я причинив Андерсону один лише смуток. Мене треба було відбракувати багато років тому, але мені видалили програму самознищення, коли я їх загубив. Мені дуже шкода.
– Так. Так, ти не впорався, і так, у Андерсона через тебе були неприємності. Але все гаразд, 31-й. Андерсон на тебе не сердиться. Він завжди за тобою спостерігав і знає, що твоєї вини немає у тім, що ти лишився без програми самознищення або втратив своїх попередніх клієнтів. Будь ласка, вважай, що тебе пробачили.
З боку двері пролунав гучний удар: персонал Фонду намагався вломитися до камери утримання.
– Що ж, почнемо? – спитав №76.
Перегрін кивнув і простяг долоню. Сейкер міцно стиснув її.
– Гаразд. Активувати протокол «Фонд».
Дослідник Конуелл з нетерпінням чекав, стоячи перед камерою утримання SCP-1360. Поки його не було у Зоні-19, тут стався не лише провал стримування, але й інфільтрація ворожого агента. Оскільки до обох цих інцидентів був причетний SCP-1360, коли ситуацію було взято під контроль, доктора покликали назад до Зони для надання подальшої допомоги. Притулившись до стіни, Конуелл заплющив очі й потер скроні. Цей день ставав все кращим і кращим.
– Вам дозволено увійти.
Звівши очі, Конуелл побачив Юргена Крейна, що стояв за розламаними дверима до камери. Зловмисник до біса майстерно заблокував механізм, заклинивши двері у замкненому положенні. Охороні знадобилося майже півгодини, щоб знову відчинити її.
– Агенте Крейн, – сказав Конуелл, простягаючи руку, – це ви командували опергрупою?
Крейн потиснув йому руку й посміхнувся.
– Просто Юрген, будь ласка. Але та, командував я. Ваш дроїд тут завдав нам трохи клопоту.
Конуелл злегка кивнув і в супроводі агента зайшов до камери. У кімнаті було пусто, якщо не брати до уваги натовп, утворений бійцями опергрупи та кількома адміністративними працівниками. На підлозі були розкидані блокнот і ручки 1360-го, а поруч розинулися дві великі чорні калюжі.
Конуелл спокійно протиснувся через натовп до блокнота, обережно підняв його, перелистав сторінки. Всі вони були порожні. Зітхнувши, він подивився на калюжі. На вигляд вони нагадували обсидіан, а на дотик були схожі на пудинг. Конуелл опустився на коліна, торкнувся слизу пальцем у рукавичці та слабко й сумно посміхнувся.
«Протокол „Фонд”», подумав він собі.
– То що ви думаєте, Джейкобе? – спитав Крейн, підійшовши й ставши збоку від нього. – Ви експерт у цих штуках. Звідки нам починати пошуки?
– Нізвідки, – відповів Конуелл. – 1360 був нейтралізований. Андерсон задіяв протокол «Фонд».
– А що це таке?
– Вбудований механізм самознищення, – відповів Конуелл, показуючи агентові чорну рідину на долоні. – Ми вже таке бачили минулого тижня після невдалої спроби захоплення, яку проводила агент Мерло. Андерсон хотів не витягти звідси дроїда. Він хотів його знищити.
В кімнаті стало тихо, всі дивилися на чорні калюжі. Зрештою, один з адміністративних працівників наказав взяти зразки, а опергрупі звелів розійтись та очікувати на подальші накази. Конуелу ж дозволили відправлятися на літак.
Один за одним співробітники виходили з кімнати, і зрештою залишилися лише Конуелл та ті дослідники, що збирали зразки з калюжі. Конуелл знову сумно посміхнувся, дивлячись у чорну рідину, де ледь можна було розібрати своє відображення у тьмяному світлі.
«Прощавай» – подумав він, потім повернувся і вийшов з кімнати.
Розділ четвертий: Прогрес | Перегрін | Кінець