Темніше ночі
рейтинг: +5+x

“Коли довго вглядаєшся в безодню, безодня теж починає дивитися в тебе”, я вкотре повторюю цю фразу видряпуючи її на стіні шматком каменю з однієї з численних тріщин що вкривають це місце. Маленька кімнатка, з вицвілою від часу та занедбаности фарбою. У повітрі пахне сирістю, та пліснявою, ніби я в якомусь середньовічному підземеллі. Маленьке віконце, занадто високе аби крізь нього визирнути, пропускає лише бляклі промені зимового сонця. Це місце вганяє в безмежну тугу та самотність. Психіатрична лікарня. Зазвичай ми боїмося цих місць, осередки душевнохворих людей, що втратили своє я.

Опинитися тут для більшості, означає повний крах. Коли ліки припиняють діяти, я пишу на стіні цитати які пам’ятаю, аби довести, хоча б самому собі, що я не божевільний. Проте, лікарі вважають інакше, і продовжують виписувати мені ліки. Коли я протестую проти цього, намагаючись довести свою розумову адекватність, вони лише буркотять “буйний-буйний”. Через це рідко вдається хоча б нормально подумати. Хіба не тортура для живої, наділеної розумом істоти, знаходитись на самоті, не розуміючи скільки пройшло вже часу, і скільки ще мине?

Найбільше я тут боюся темряви. Та сутність, чи то сила, яка живе у ній дивиться на мене з кожного темного закутка, з кожної щілини, вимальовуючи божевільні образи у моїй свідомості, що танцюють та звиваються ніби змії, перетворюючи моє буття на суцільний кошмар.
Деякі змії обвивають свою жертву, аби задушити її. Те саме я відчуваю коли дивлюся в темряву. Ніби вона щось слизьке та потворне, ніби вона обвивається навколо мене, і от-от задушить, поглине і не лишить навіть пам’яті про мене. Щоправда, опинившись тут, у цій лікарні, я почав думати про те, а чи була про мене якась пам’ять взагалі.

Вивчився у школі, був почесним піонером, відмінником. Я з дитинства мріяв водити тролейбус, і через декілька років роботи, ця моя мрія збулася. Дружній колектив, привітні люди, що поспішають по своїх справах, чи просто насолоджуються поїздкою, роздивляючись наш соціалістичний рай, що будується на очах. Так промайнуло багато років, і від уявного соціалістичного раю, залишилися лише згадки, понівечені ворота едему, що більше ніколи не пустять до себе нікого з людей. Чи то завжди так було, чи так стало, але люди почали хмурніти на очах. Потерпаючи від гніту зруйнованих мрій та надій. Темні часи — темні люди. Темрява почала підбиратися до мене ще тоді.

Хоча мені здавалося що темрява повністю відступила тоді, коли я знайшов Катрю, мою дружину, ми живемо разом от вже три роки, але завести дітей в нас так і не виходить. Останні чотири місяці Катря знову почала палити, й хоча я їй це забороняв раніше, зараз я просто мовчки схвалюю це рішення, зрештою, навіщо берегти здоров’я для вагітності, якщо її не буде.

Моє божевілля почалося одного звичайного дня. Я погано його пам’ятаю, але можу пригадати, що їхавши своїм звичайним маршрутом, я потрапив колесом в яму, і пробив його. Але коли я вийшов з тролейбуса, щоб вжити якихось заходів, там не було нічого. Просто пробите колесо, посеред гладкої, ніби нової, ділянки дороги. Але ж я точно відчував як в неї в’їхав тролейбус, і чув зойки людей в салоні, але ями насправді не було. Лише пробите колесо.

Колесо відремонтували, і наступного дня я знову був за кермом. Щось мене бентежило вже тоді. І через два дні знову та сама історія, щоправда, цього разу яму я вже побачив. Просто якийсь бовдур на новенький іномарці вирішив мене підрізати, і я втрапив правим переднім колесом просто в цю проклятущу яму. Знов пробите колесо, знов догана від керівництва, і знов ніякої реальної ями. Наступного дня ситуація повторилася. Керівництво вирішило що я “шкідник”, і мене швидко звільнили, а я вже і не знав що й думати. Думки в голові роїлися ніби мурахи в мурашнику. Проклятуща яма не давала мені спокою.

Через тиждень пошуків роботи, я влаштувався продавцем на ринку. Робота була простою, ба я навіть подумав що все починає покращуватися. Першого ж дня, я не дійшов до місця роботи, оскільки підвернув ногу. Яма знову з’явилася, але цього разу вона не зникла. Вкриваючи її двоповерховим матом, і тримаючись за пошкоджену ногу, я ненароком зазирнув у неї, і можу поклястися, що в неї не було дна. Вітер повільними потоками виходив звідти, приносячи з собою запахи сирости та затхлости, а темрява всередині вихорилася ніби купа змій. До мене підійшли люди й допомогли підвестися, одна жіночка поцікавилася, як же в мене це так вийшло. Коли я вкотре вирішив проклясти ту дурну яму, я побачив що її вже і не було. Попри травму я якомога швидше дістався дому, біль був сильним, проте страх, ще сильнішим. Кров охолола, а серце билося ніби перфоратор, і кожен удар віддавався в голові гучним покликом до втечі. Весь день я витратив на пошук серед знайомих лікаря, що міг би приборкати мій розум, і в одного мого однокласника, такий номер знайшовся. Вже ввечері відбулася консультація телефоном, і на ранок була призначена зустріч.

Вночі мене мучили кошмари, я не зміг заснути в темряві, і був змушений увімкнути світло. Ранок почався зі сварки з Катрею, яка не змогла нормально виспатися, і казала що я все це вигадую собі. Розлючена, вона пішла на роботу в магазин, навіть не поснідавши. Я не знав що про це й думати, проте вже записався до лікаря, тож треба йти.

Мені рідко коли доводилося їздити в тролейбусі на місці пасажира, кожен мій день займала робота, і сон. Раз на два дні я дозволяв собі пиво з друзями, і кожен день проходив одноманітно. Раніше я й не думав яка рутина нудна, і мені навіть здалося що можливо зміна обстави покращить моє життя. Проклятуща яма думала інакше. Тролейбус зламався, і довелося чекати інший годину. Я почав думати про те, що може випадковості у цьому світі зовсім не випадкові, і недосконалість цього світу, спрямована на щось, на конкретних людей, що її помічають. Можливо коли я побачив темряву навколо себе, вона теж побачила мене, і це їй не сподобалося, тому я тут, у такій ситуації? Питання роїлися у голові, і ось вже прибув інший тролейбус, щоправда, він був переповнений людьми. Літня спека і душна давка. Відчуваєш себе шпротом в банці, що стоїть в духовці.

Мокрий від свого, та навіть чужого поту, я таки дістався до лікарні. кабінет лікаря знаходився на п’ятому поверсі, а ліфт не працював. На третьому ж прибиральниця щойно помила підлогу, і вона була слизька. Звісно ж я послизнувся, і вдарився коліном об сходинку. Біля кабінету лікаря мене чекала величезна черга. Звісно ж мої розмови про запис, ніхто серйозно не сприйняв.

Ще через годину очікування я таки дістався кабінету лікаря. Він виглядав би молодим якби не численні зморшки що вкривали його лоба, та напівсиву щетину на обличчі. Його товсті окуляри з легкістю видавали в ньому книжкового хробака, такого яких ми били у старшій школі. Ніколи б не подумав, що буду потребувати допомоги від таких.

Лікар відірвався від свого журналу, представився Петром, та запросив присісти навпроти. Маленький кабінет був прикрашений лише декількома рослинами на підвіконні, та настінним годинником. На столі в лікаря лежала гора різних паперових документів. Я присів, і Петро почав ставити мені звичайні питання про моє життя. Коли ми вже обговорили все що тільки можна було б обговорити, я обурено поцікавився чому ми витрачаємо час на це, а не говоримо про мої галюцинації, адже оплата погодинна, і можна було б одразу перейти до діла. Петро посміхнувшись вказав на те, що це він тут лікар, і це його “лікарський підхід”, а якщо мене щось не влаштовує, то я можу заплатити за цю годину і не продовжувати терапію. Посмішка на його обличчі була єхидною, як в хижака що знайшов собі здобич. Ніби цей, в минулому книжковий черв’як, впізнав у мені того самого пацана, який знущався з нього, і тепер намагається відігратися по повній.

Я відвів очі та вирішив проковтнути усі свої доводи проти. Лікар взяв до рук якийсь документ і поцікавився про які саме галюцинації йде мова. Розповідь про яму на дорозі, суцільні невдачі та кошмари, я приправив максимальними подробицями, проте ПеДро, навіть не поворухнув бровою, і продовжував меланхолійно вивчати документ у себе в руках. Нарешті, з дуже награним “Хмм”, він написав на папірці рецепт для заспокійливого та наказав вживати його два рази на день, ввечері та вночі, і в той самий момент коли я простягнув руку за папірцем, у тріщині на стіні позаду доктора я побачив око. Воно витріщалося прямо на мене, і жах змусив затріщати мої кістки. Нажаханий я закричав про це лікарю, але він не оглядаючись просто почав комусь дзвонити.

Так мене забрали до психіатричної лікарні. Буття тут лише робило мій стан гіршим день від дня. І коли була нагода, я думав про різні вади людей і світу. Я питав в самого себе, а не в лікарів, щоб зайвий раз не отримати кулаком у живіт, чи навіть гірше, про те чому б не закрити тріщини що так мене лякають, чому б не відремонтувати вікно, з якого дуло вже зимовим вітром? Чому нікому немає діла ні до чого, і наш світ просто потерпає у відчаї та руїні? І тоді я побачив. Тоді мої очі відкрилися по справжньому і я побачив його.

Величезного Кракена з тисячею мацаків, що знаходиться і не тут і не там. Ніби над всім нашим світом. З його велетенської пащі віяло смертю і холодом. Він обвивається своїми мацаками навколо кожної тріщинки, і кожного божевільного навколо мене. Коли я побачив його, я здригнувся, і він теж здригнувся. Повітря навколо мене задзвеніло від пронизливого крику з пащі істоти, що вила ніби мільйонами голосів. Воно протягнуло до мене своє мацак і тоді я роздивився що воно складалося з тисячі дивакувато сплетених рук. Я не міг поворушити жодним м’язом, просто спостерігав, як неминуча загибель рухається до мене. Мацак обвив мене, і численні руки вхопилися за мене. На одній з рук була каблучка яку я подарував Катрі.

Усвідомлення було пекучим, і болісним ніби удар батога. Усе зло, робиться конкретними руками, і все воно складається у єдину сутність. Кожне зло породжує інше зло, і таким чудернацьким чином воно захоплює все більше і більше людей. Я не міг поворушитися, і став спостерігачем замкненим у своєму власному тілі, а тіло моє, почало біснуватися, впало на підлогу та забилося у конвульсіях. Я бачив як до нього підбігли лікарі, відчув удар чобота у живіт, та кулака в обличчя, відчув укол у плече, та м'якість свого тіла.

Я замкнений тут, у самому собі, я все відчуваю, але не можу нічого вдіяти, я лише дивлюся на чудовисько що породжене нами, і що нас же і погубить.

Хто-небудь. Врятуйте.

Якщо не зазначено інше, вміст цієї сторінки доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License