Все закінчилось. Щось, десь пішло не так, Фонд провалив свою останню місію. Можливо, 343-му набрид весь цей безлад і він вирішив вимести сварливих мавп з його планети. Можливо, розбилась пробірка з 008 й привела світ до страждальних стогонів та голодної смерті. А можливо, нічого надприродного не ставалось, й людська раса нарешті знищила себе, як і обіцяли наддержави. Хоча, це не важливо.
Нічого не важливо. Тепер ні.
Від одного полюса до іншого, лиш одна річ подавала ознаки життя. Заввишки два метри, зроблене з бетону та арматури. Воно бігло на маленьких ніжках, й коли рухалося — бетонна плоть вигиналась та розтягувалась так, як бетон ніколи не повинен був.
Не зв’язана зоровим контактом, статуя рухалась своїм шляхом, планетою. Цілі континенти проминали за лічені хвилини. Закручені ноги були, наче поршні, подрібнюючи асфальт й каміння. Проносилась над вмираючими океанами й полями попелу. Ніколи не зупиняючись.
Щоразу, як статуя минала місто, або те, що від міста залишилось, вона не пропускала жодної кімнати, жодної будівлі, заглядаючи до них. Те ж можна сказати й про будь-яке поселення, або іншу місцевість, де проживали люди. Якби ж залишився живим хтось розумний, щоб спостерігати за нею, то він би подумав, що статуя шукає когось. Чи щось.
Минали століття, а статуя все рухалась. З кожним пустим містом вона, ніби, трохи пришвидшувалась, наче її гнали в лють. Її швидкість виривала із корінням дерева й відправляла в політ старі машини. Розмальоване спреєм обличчя ніколи не тьмяніло. Навпаки, кольори ставали яскравішими, злішими, більш насиченими. Чорні очі, схожі на дірки у просторі, а червоні лінії наче блищать.
Можливо, колись, в далекій епосі інопланетний розум знайде Землю, повністю поглинуту лайном та кров’ю. Й можливо, вони знайдуть статую, або ж статуя знайде їх й танець почнеться знову.
А можливо нічого не станеться. Можливо, це буде просто статуя, неспинна, невмируща. Навіки.