Похорони виявилася масштабнішими, ніж Джек очікував. Певно, зібрання такої кількості старшого персоналу Фонду в одному місці, в один і той же час, було порушенням. Але ж так само було з вербуванням звільнених агентів ГОК, та Альто був винятком з обох правил.
— Винятковий — слово саме про нього, — промовив собі Джек.
— Ти б ніколи не сказав йому цього особисто, чи не так?
Джек озирнувся через плече. Позаду нього стояла Софія, одягнена в чорні штани та білу сорочку з ґудзиками.
— Щоби ще раз підняти йому его? Звісно, ні.
— Влучно сказано.
— Радий тебе бачити.
— Я теж рада тебе бачити, Джеку.
— Нам треба колись випити разом, ну знаєш, щоби не одразу після похорону. Коли то було востаннє? П'ять років тому?
— Думаю, сім.
— Гм, я був близько.
Софія кивнула й вони обоє замовкли. Погляд Джека знов зупинився на надгробній плиті. Вона була маленькою, й Альто зненавидів би це. На ній навіть не було імені "Альто Клеф". Замість нього було вигравіювано "Джонатан Сілі". Але таким є життя у Фонді — померти в пітьмі й усе таке.
— Вони розповіли тобі як він помер? — через певний час запитав Джек.
— Ні, а тобі?
— Ніт.
— Ти питав?
— Принаймні, дюжину разів, — відповів Джек, — Класичний Клеф, чи не так? Навіть померти таємничим та засекреченим чином.
— Єдина річ, яка зробила б його ще більше самим собою — це якби він помер сексуально збудженим.
Джек видавив посмішку.
— Він був тим ще покидьком, чи не так?
— Це про нього. Хоробрий покидьок, але покидьок.
Востаннє Джек бачив Альто на весіллі свого сина. Він надіслав запрошення про всяк випадок, аби знов побачити цього покидька, але насправді його не очікував. Він пропустив церемонію та більшу частину прийняття. Але коли ніч підійшла до кінця, а люди почали рухатися в бік дверей, знайоме обличчя полинуло до Джека крізь натовп.
— Ви тільки гляньте, хто вирішив припхати сюди свою потворну морду! — крикнув Джек.
— Я був би паршивим хрещеним батьком, якби пропустив усе це, чи не так?
— Ти пропустив церемонію, тому ти все одно паршивий хрещений батько, — Джек сильно ляснув Альто по спині. — Не хочеш випити?
— Ні, дякую. Мені ще додому їхати, я за кермом.
— О-о-о-о, поглянь-но на себе. Пан Відповідальність.
— Я обережніший уже кілька років, сам знаєш.
Джек зробив ще один ковток пива:
— Не треба мені заливати. Минуло лише два місяці з того часу, як ми вступили в сутичку на ножах у Болівії. Тобі майже відітнули пальці — то не надто обережно.
— Це сталося п'ять років тому, Джеку.
— Стривай-но, серйозно?
— Еге ж.
— Хех, думаю, що в мене почалися проблеми з відчуттям часу.
Альто усміхнувся та підвів хиткого Джека до стільця:
— Скільки ти випив?
— Десь восьмий келих, начебто?
— Будь ласка, не отруїся алкоголем у мене на очах. Пам'ятаєш той випадок, коли ти перебрав перед тими зборами всієї зони?
— Насправді ні. Я тоді жорстоко відключився.
— …то правда. Ти помер.
— Це звучить трохи драматично, — відповів Джек із широкою усмішкою на обличчі.
— Вони дістали тобі нове тіло.
— Ясно… — Джек підозріло поглянув на Альто. Він міг це вигадати. Це було принаймні двадцять років тому. Він міг просто вигадати все це лайно. — Що ж, а що до тебе, чемпіоне?
— Ти ніколи не називав мене чемпіоном.
— Я, бля, п'яний, гаразд? А тепер розкажи мені, чим ти займався?
— Засекречено.
— Ой, та ну тебе. Ти постійно йдеш один, аби рятувати світ, а я маю лишатися вдома та займатися документами. Зрештою, ти міг би розповісти мені кілька гарних історій.
— Повір мені, історії не такі вже й гарні.
— Ну давай, будь ласка. Усього одненьку.
— Я не знаю. Старію, чуваче. Вони не висилають мене займатися чимось цікавим, як раніше.
— Ти досі вбиваєш зелених типів.
— Іноді.
— Що ж, це досі цікаво.
— Мені кортіло б, аби це було інакше.
— Повтори?
— Цікаво — це не зовсім те, що я шукаю.
— А.
Джек просто дивися в обличчя Альто кілька секунд. Клеф махнув рукою перед ним.
— Агов, ти тут?
— Так-так. Я просто задумався, що ми дійсно давно не розмовляли.
Альто трохи усміхнувся:
— Гадаю, що так.
— З тобою щось трапилося?
— Напевне.
— Напевне?
— Це засекречено.
— Та пішов ти нахуй.
Альто ляснув Джека по спині та поглянув на годинника.
— Лайно. Мені вже дійсно час іти.
— Серйозно? Ти тут тільки хвилин десять!
— У мене зустріч о дев'ятнадцятій. Це місце було по дорозі.
— Звісно. Усе має бути зручно для тебе.
— Ще побачимось, Джеку.
— Нам треба якось випити разом!
І це були останні слова, які він коли-небудь сказав йому.
Софія та Джек дивилися на могилу, доки не лишилися на самоті. Софія принесла парасольку, однак вона була непотрібна: навіть у прогнозі казали, що сьогодні буде сонячний день. Тому в неї не було реальної причини повертатися до своєї машини. Їй просто набридло стояти в тиші.
— Агов, не підкинеш мене до приймальні? — запитав Джек Софію.
— Ти не приїхав сюди своєю машиною?
— Я сів на автобус, однак не думаю, що якийсь тут проходить о дев'ятнадцятій.
Софія усміхнулася про себе:
— Ти ще гірший за Альто.
— Не можу визначитись, чи то висока, чи низька планка, — відповів Джек, наганяючи її, — Наскільки гарно ти взагалі його знала?
Софія кинула на Джека пронизливий погляд. Він підняв руки в знак капітуляції.
— Ні, ну типу, я просто рідко бачу, як ти покидаєш офіс, а я інший директор. Я просто не можу уявити, чому ти так розмовляла з Клефом…
— Як гадаєш, хто керував завданнями?
— … Наглядачі?
— Ти не кумедний, Джеку, — відповіла Софія. Вона відчинила двері білої Тойоти Камрі. Вона могла дозволити собі щось вишуканіше, однак Софія завжди була мінімалісткою. Джек сів із пасажирського боку й вони рушили.
— Це все, чим ти займаєшся увесь час? Керуєш Клефом? — запитав Джек.
— Звісно, ні. Але я б збрехала, аби сказала, що це не входило в мої обов'язки.
— І ти не знаєш, що з ним трапилося?
— Гадки не маю.
Востаннє Софія бачила Альто на звичній нараді з підбивання підсумків. Схоже, що чоловік не міг дивитися їй в очі. Його голова була опущеною, а спина вигнулася, немов знак питання. Кілька разів Софії вдалося гарно роздивитися його обличчя, і було очевидно, що він погано спав.
— Статус завдання? — запитала Софія. Вона знала відповідь, однак формальне підтвердження було стандартною процедурою.
— Успішно.
— Усіх цілей досягнуто?
— Так. Ціль було усунуто.
— Є свідки?
— Так. Його двоє синів та дружина.
— Чи знали вони, що ціль була аномальною?
— Здавалося, що ні. Я обробив їх амнезіаками після того, як закінчив. Вони гадають, що він загинув у автокатастрофі. Стандартна процедура.
— Є ще щось, що варто повідомити?
— Так.
Софія схилила голову набік. Зазвичай звітування на цьому закінчувалося. Альто виходив за двері, а їй не треба було бачити його неголене лице ще кілька тижнів. Вона хотіла з цим покінчити.
— Що там? — підігнала Софія.
Нарешті, Альто вперше за всю зустріч підняв очі:
— Я хотів би, щоби мене перевели до резерву.
Софія придушила сміх.
— Вас? До резерву? Ви забігли до бару до того, як прийшли сюди? Запит відхилено.
— Що? — Альто встав та підійшов до стола Софії. — Чому?
Вона відчула запах диму, що долинав від нього. Чоловік перестав митися під час завдань близько року тому. Коли Софія поскаржилася на це, Альто скинув усе на стрес, але в це ніхто не вірив. Їй довелося зібрати усю волю в кулак, аби й далі дивитися йому в очі.
— Ти наш найліпший агент із нейтралізації зеленого типу. Ніхто навіть близько не рівня тобі.
— Я стаю ненадійнішим із кожним днем! — промовив Альто. Він простягнув руку Софії. Її трясло, немов землетрус. — Чи схоже це на руку вправного стрільця?"
— Що ж, ти маєш зробити щось із цим, аби все працювало як треба. — Софія відчула як на її очах виступають сльози. Запах від Альто різав їх.
— Воно працюватиме тільки доти, доки не перестане. Днями я повернуся в мішку для мерців.
— Що змушує великого доктора Клефа так зненацька боятися смерті?
Альто нахилився над столом:
— Може, я хочу провести кілька років у спокої, чи не думала ти про таке? З огляду на стан моєї печінки, у мене лишилося не більше семи чи восьми років. Може, дозволиш стариганю трохи пожити.
Ніс Софії більше не міг цього терпіти. Вона відвернулася від чоловіка та почала терти очі.
— Запит однаково відхилено. Якщо ви дійсно хочете покинути цю справу, то обговорюйте це з радою.
І це були останні слова, які сказала йому Софія.
Ці двоє прибули до Зони 19, кивнули один одному та розійшлися. Вони перемішалися з натовпом біля приймальні, з усіх сил намагаючись говорити про що завгодно, окрім скалки в дупі, яку вони тільки-но поховали. Але вони досі відчували цей тягар, що нависав над ними. Ця атмосфера "ви ніколи не цінуєте те, що маєте, доки не втрачаєте цього", яка зрештою прийшла до них.
Тим часом десь глибоко всередині Зони 19 помічник адміністратора вніс свідоцтво про смерть до бази даних Фонду. Він мав рівень доступу вищий, ніж у будь-якого директора Зони та кількох членів О5. Але здебільшого тому, що їм потрібен був хтось, хто вносив би цю інформацію до бази, і вони не збиралися витрачати час O5-3 даремно.
Не те щоб асистент розумів, що такого секретного у свідоцтві про смерть. Він не знав ні агентів, ні докторів, ні Фонд, тому не міг згадати, хто є хто. Окрім цього, у більшості довідок причина смерті все одно була невідомою.
Але він розумів важливість бухгалтерського обліку, і, оскільки це те, за що йому платили, помічник цим займався. Він сидів у своєму власному маленькому кабінеті, відділеному від іншої частини Фонду, і вказував імена, часи смерті та "н/в". Однак на середині одного зі стосів він наштовхнувся на карту, яка нарешті містила причину смерті.
Ім'я: Джонатан Сілі
Дата смерті: 19.04.2019, 16:33 за EST.
Причина смерті: Загинув у автокатастрофі, коли їхав забирати свою дочку із тренування з балету.
— Гм.
А згодом він перейшов до іншої карти.