Ніхто не любив капрала Лоуренса. Це не було тому, що ніхто не намагався, і не тому, що він не був дружним; просто, здається, він був одним із тих, хто були "налаштовані" по-іншому. Про те, в окопах Першої Світової, нормальність була відносним терміном, і до життя мало дуже далеке відношення. Лоуренс бився, виконував накази, і не сперечався з іншими солдатами, і це все, що від нього вимагалось. Тому чому люди поруч з ним почували себе дуже незручно? У місці, де те, що плоть гниє у ваших кістках коли ви ще живі, було головною причиною занепокоєння, невеликий конфлікт між особистостями значив трохи менше, ніж поріз від паперу.
Лоуренс, зі свого боку, займався тим, чим і завжди. Тобто, зовсім не помічав, що його уникають. Як і сліпий з народження чоловік не здатен сумувати за красою кольорів, капрал Лоуренс не міг почути нестачу спілкування. Він сидів тихо, тому що нікому було з ним побалакати, і тому що йому нічого було робити протягом довгих періодів часу. Ворожі окопи, до яких було менш ніж одна миля, мовчали протягом багатьох днів, наводячи нудьгу та нервозність у більшому ступені, ніж звичайно… у поєднанні з незручністю, яку, як здається, випромінював Лоуренс.
Найгірше було те, що не було чіткої причини ненавидіти капрала. Він був звичайним чоловіком, середнього росту та середньої статури, з м'яким голосом та діями. Ніхто не пам'ятав, щоб він колись підвищив голос від радощів або люті. Тем не менш, він мав дуже дивні звички. Зазвичай він дивився на людину на пару секунд більше, ніж це було прийнято. Він рідко спав, але його товариші казали, що він бубонить майже весь час, коли спить. Зміст цих дивних розмов, коли вони виявлялись зрозумілі, часто був дивним та навіть тривожним. Один із солдатів навіть переїхав до іншого бараку після того, як з губ капрала Лоуренса почулось ім'я його дочки, а після того капрал випустив бульбашку слини та захихикав.
Тому всі припускали, що командири відправили його до ворожих окопів зовсім не через його бойову майстерність. Він і ще чотирнадцять його побратимів були надіслані через це кошмарне марнотратство безлюдної землі між окопами з метою провести розвідку риття ворогом окопів, і, якщо можливо, щоб зупинити ворога. Багато хто сподівався, що Лоуренс отримає можливість довести свою відданість країні, віддавши їй свою останню жертву.
І як раз у період його відсутності, у триденну перерву, де люди затримували дихання, очікуючи несподівану автоматну чергу, хтось почав ставити питання. Як і раніше, розмови про Лоуренса були майже табу, але коли він пішов, заборонені чутки про нього почали ходити з новою силою. Ніхто не чув, щоб той колись розповідав про свій дім. Йому не надходило ніяких запашних листів від коханок і він ніколи нічого не писав додому на брудному папірці. Він часто згадував про свої сни, та скаржився іншим на нестачу їжі або задоволень, але робив це якось сухо та без душі.
Питання піднялись навіть серед вищих рівнів командування. Ніхто не міг знайти наказ про його розміщення. Він надійшов разом з підкріпленням, переведеним з Франції… але про це не було ніяких листів. Інші солдати підкріплення ніколи не бачили цю людину, доки їх не затовкли до вагона в ніч перед подорожжю разом із залишками інших військ, що залишились у Німеччині. Ходили навіть чутки, що капрал був маренням. Всі, хто жили з ним в одному двоповерховому будинку, отримали косину, а кімнати, у яких він тинявся, завжди здавались більш смердючими та болісно-солодкими навіть для окопів.
Люди, яких відправили у це безлюддя з капралом Лоуренсом, нічого про це не знали і не думали. Ще одні люди з багатьох, чиї свідоцтва про смерть вже підписані, і лише чекають печатки. Вони йшли швидко, пригнувшись, від ями до ями, прослизнули над брудом і колючим дротом — єдине, що здавалось, росте у цьому розбомбленому смітнику. Роблячи останній ривок до окопу, вони зустрілись не з грубими німецькими окриками та відповідними пострілами з гвинтівок… але з щільною тишею, яка, здається, накривала тут усе. Готуючись до засідки, солдати розішлись по тунелях і ямам окопу.
Вже знервовані, солдати, не заспокоюються під час свого дослідження. Окопи, повні цвілі, поту і тонкого присмаку гнилих фруктів. Смердючий, мерзотний слиз, липкий як клей, здавалось, наповнював кожне поглиблення або тріщинку, а там, де він потрапляв на тіло, він викликав свербіж. Там, де пацюки та комахи намагались вирвати їжу з твого рота навіть якщо ти вже її ковтаєш, вони не бачили нічого живого, навіть мухи. Зброя лежала у хаосі, амуніція була розкладена по полу, а гвинтівки були розкидані начебто якісь палиці. Їдальня була зруйнована, обгорілі та скручені столи та стільці були скидані в центрі кімнати, а їжа, здавалось, була втоптана в землю багатьма ногами. І знову, нічого живого чи мертвого, що виявлялось ще більш бентежним.
Рядовий Діксон знайшов перше тіло і навіть встиг закричати перед тим, як почати блювати.
Вони здогадались, що це було людиною лише тому, що лише тіло людини має такі розміри. Воно лежало на підлозі барака. На всій підлозі. Плоть була… розмазана чимось, як масло над грубим брудом. Кістки виглядали вже гнилими та каламутними, розколоті під випадковими кутами, ніби то мертві дерева у щебеневому болоті. Череп лежав на одному з найвищих ліжок, дивлячись на прохід десятьма блискучими кістками пальців, які були встромлені у розбиті очниці. Коли один з людей підійшов розглянути це, він знайшов, що у задній частині черепа була продавлена дірка, у якої стирчав гнилий, провислий язик.
Було знайдено більше залишків, кожен з них був більш жахливим і дивним ніж попередній. На підлозі обкладеного мішками з піском посту лежало кільце з рук. Зап'ястки були розірвані й розбиті, пальці переплетені як прутики кошику. Два трупи лежало у тунелі, їхня шкіра була тонка та гладка як у мумій, роздуті очі дивились в порожнечу, роти були відкриті на неможливу ширину, а рваний одяг був просякнутий масляною чорною накишкою. Туалет був переповненою екскрементами ямою, у якої плавали шматки м'яса; він виявися найстрашнішим місцем, яке змушувало тремтіти від жаху, бо вся його поверхня була вкрита тисячами слизьких очних яблук, за якими ніби то як хвости золотих рибок тягнулись нерви та сухожилля.
Капрал Лоуренс був першим, хто знайшов діру, коли інші солдати почали голосно казати, що звичайно, мужність і все таке, але їм краще скоріше втекти з цього кошмару. Це був маленький отвір у нещодавно виритому окопі, з якого повинні були початись нові траншеї, які б ближче підходили до лінії фронту. Не більше чотирьох футів, вона була схожа на випадкове утворення у камері, чорна порожнеча, яка не вписується в оточення. Рядовий Діксон, який радів, що врятувався від попередніх випробувань, побачив, як капрал спочатку ткнув діру своїм черевиком, потім зазирнув у неї, та… несподівано його затягло в отвір до того, як рядовий зміг закричати так голосно, як тільки міг.
Рядовий був гарним солдатом і кинувся до свого постраждалого товариша. Коли його пізніше опитували, він ледве зміг пролити світло на те, що сталось за ті наступні дві хвилини, які капрал Лоуренс пробув у дірі. Він нічого не бачив; здавалось, що світло ліхтарика поглинається через декілька футів у густій темряві. Там ще були ледве чутні звуки… шелест рухів по камінню та щебінці. Звичайна течія рідини, сухий шерхіт, який змусив його згадати про комах, яких він встиг назбирати влітку. Коли він закричав про допомогу, то несподівано піднявся відразливий сморід, ніби то з кислої та старої нори рептилії. А коли його товариші підоспіли, то вони побачили, що він беззупинно блює, стоячи біля отвору.
І коли вони кинулись допомогти Діксону, то з дірки раптово з'явилась рука. Вони зупинились і підняли гвинтівки до дірки, криком вимагаючи власника цієї руки назвати себе. Доки вони дивились, з'явилась друга рука, а потім з отвору показалась бліда, тремтяча голова капрала Лоуренса. Він був обмазаним та обліпленим липким, подібним до смоли брудом; глухо кашляючи та хапаючи повітря, він витягнув своє тіло та став поруч з рядовим, який глибоко дихав. Як тільки солдати рушили, щоб допомогти рядовому та капралу, останній почав блювати важким потоком того ж самого огидного слизу, який плямами та шматками покривав його скручене і тремтяче тіло й заповнював його брудні та вологі штани. Вони боялись торкатись його і пішли тільки коли річка бруду, що здавалась нескінченною, припинила литись з капрала. Він впав непритомний, широко відкривши вирячивши очі, а його тіло обм'якло як у випотрошеної риби.
Солдати покидали траншею зі всією швидкістю. Вони бігли й наполовину тягнули за собою капрала, вони не думали ні про смерть, ні про помсту, лише втеча. Вони подолали дистанцію за рекордний час і впали в рідну траншею як купа дров. Глибоко дихаючи та тремтячи, один солдат, який був відомий за те, що вбив німця цеглою, скривлений лежав на підлозі й схлипував. Швидко прибігли командири, вони ізолювали солдат і намагались їх заспокоїти, щоб отримати від них якісь ясні відповіді. Те, що вони почули, було б відразу відхилено як брехня та галюцинація, якби б не серйозні, благальні вирази облич солдатів. Командири заспокоїли себе, що все це наслідки виснаження та застосування нового отруйного газу… і тихо та пронизливо переглянулись, коли солдатів відвели геть.
Капралу Лоуренсу майже нічого було сказати. Стосовно часу, проведеному ним у дірі, він мало що зміг (або хотів) розповісти. Він наполягає, що ніби то задрімав, та впав у те, що виявилось якимось давно заблокованим підводним басейном, або, можливо, закопаною вигрібною ямою. Він нічого не сказав про звуки та запахи, про які розповів рядовий, вся його розповідь обмежилась тим, що він впав на короткий час, але потім підоспілі товариші йому допомогли. Насправді, здавалось, що він не відчував себе погано, більш того, здавалось, він став більш веселим, ніж його колись до цього бачили. І перед тим, як його відпустили з попередженням, щоб він ні з ким не обговорював ці події, він встиг нагородити командирів широкою, кривавою посмішкою.
Протягом наступних кількох днів капрал змінився. Він став більш розмовним, але скоро інші солдати швидко засумували про його колишнє незручне мовчання. Він бовтав про замкнені простори, про те, яке створення та руйнування процвітає навколо них. Він казав про загублені людські задоволення — і через кількість цих розмов дехто став загрожувати капралу Лоуренсу тихою та поганою смертю… але це, здається, лише змушувало посмішку на обличчі капрала ставати ширше. Рядовий Діксон, який спав з капралом на одному двоповерховому ліжку, розповідав, що одного разу він прокинувся серед ночі, і побачив капрала, який стояв над ним, а його очі сяяли, начебто сріблясті долари. Наступного дня рядовий Діксон загинув, заплутавшись у колючий дріт, а його нутрощі розтягнулись на відстань у майже десять футів в усі сторони.
Ніхто з того окопу не пережив Велику війну, але мало хто загинув у бою. Через декілька днів після загибелі Діксона всіх накрила хвиля захворювання. Дивна виснажлива хвороба, яка, здавалось, з'їдала плоть як кислота. Люди прокидались, знаючи, що там, де у них раніше було здорове м'ясо, вони побачать чорний гній, що просочував тіло до кісток. Сержанта знайшли у туалеті, покритого живим килимом з пацюків. Ті не покидали тіло навіть під пострілами й атакували солдат до того, як у них вдалось забрати труп. Полегшення нарешті прийшло, коли залишок людей було відправлено до різних лікарень, але більшість з них загинули навіть не встигши доїхати до медичних закладів.
Капрал Лоуренс був доставлений до французької лікарні, а потім переведений до іншої після декількох скарг. Здавалось, його поведінка вказує на дедалі більший психічний дисбаланс, кульмінацією чого стала спроба сексуального нападу на медсестру, яка після того втратила три пальці з правої руки та стала сліпа на праве око. Капрал дошкуляв іншим пацієнтам, шепотячи їм про нескінчені коридори, про переслідування у темряві, про людське тіло, яке розкривається як сторінки книги. Це все списували на результати виснаження під час війни, хоча поведінка капрала ставала все більш жорстокою та жахливою.
Декілька разів він зникав з лікарні, лише щоб з'явитись знову через декілька годин, ніби нічого не сталося. Коли його намагались допитати, він почував голосно та монотонно співати пісню "My Bonnie Lies Over The Sea", доки лікарі не залишали його. Інші в палаті благали перевести їх геть від божевільного, який нескінченно шептав. Здавалось, поруч з капралом постійно висіла постійна затхлість, а випадки зараження дивною з'їдаючою хворобою, що вражала тих, хто був з ним в окопі, здавалось, хмарою слідували за ним. Численні спроби перевести хворого натикались на бюрократичну плутанину. Не було знайдено жодних записів про цього пацієнта. Не вдалось знайти ніяких документів, рекомендацій або задокументованих інцидентів, навіть свідоцтва про народження. І через це він сидів годинами на краю свого ліжка, схрестивши ноги та час від часу беззмістовно бубнів або коротко булькаючи усміхався та повторював імена своїх сусідів по палаті.
Капрал Лоуренс і ще вісімнадцять людей зникли в листопаді в одну ніч за п'ять хвилин, коли медсестри робили свій п'ятихвилинний обхід палат. Кімната смерділа іржею, олією, цвіллю та солодкою гниллю. Товсті, чорні шматки розсипаного багна покривали ліжка та навіть стіни, широкі плями бруду в'їдались у підлогу. Що до людей, так, на перший погляд, не залишилось жодних ознак їхньої наявності. І доки їх шукали, одна медсестра посунула ліжко до боку і закричала, ледве не впавши в широке поглиблення у підлозі. Вузькою, доскональною спіраллю на підлозі лежали сотні зубів. Після перевірки, виявилось, що це були всі зуби всіх, хто лежав у цієї палаті. Всіх, окрім одного чоловіка.
Ні капрала, ні інших зниклих знайти не вдалось. Інцидент залишився непоміченим під лавиною жахливих повідомлень із фронту та його всі забули. Історії про прокляту траншею блукали по фронту, але оповідачів часто переривали, бо розповідати їх вважалось поганою приміткою. Але чутки ширились… історії про дивні смерті, про зниклих людей, знайдених через декілька днів, живих, але впалих у божевілля та покалічених за рамками усвідомлення. Історії про дивну, темну фігуру, яка бродить розбитими бомбардуванням містами Європи.
Можливо, це єдине зображення капрала Лоуренса, зроблене через декілька днів після того, як він повернувся з дірки в німецькому окопі.
