Запах гнилі був у повітрі.
Коли сонце почало спускатися, сліди незнайомця, що наближався, впали на тихі вулички села як отруйні п'явки в незахищене джерело. Брудна дорога не торкалася його бездоганних чорних черевиків, а поділ його довгого халата був чистим, як беззоряна ніч, коли він пробирався до місця призначення. Невеликий пагорб, який відкривав вид на село і котедж, що стояв на його вершині, був його метою.
Біля підніжжя пагорба причаївся старий гончак. Його очі були затьмарені, а волосся на морді було біле, але він все-таки піднявся, щоб привітати незнайомця, його довгий хвіст нестямно виляв туди-сюди. Незнайомець зупинився і потягнувся рукою в рукавичці, щоб погладити голову старого собаки, його пальці м'яко чесали собаку за вухом, змушуючи її радісно скавучати. Старий пес перевернувся на спину й незнайомець віддав його животу подібну увагу. Собака скрикнув від цього як мале цуценя. Незнайомець засміявся, і якщо б там був хтось інший, щоб почути це, він, певне, відзначив би, як малоймовірно було це почути від того холодного, блідого обличчя.
З пагорба над ним піднявся лемент. Молода жінка вискочила з котеджу, її обличчя було рум'яним, зі сльозами. Старший чоловік прийшов за нею, з обличчям, перекривленим болем, щоб м'яко покласти руку на її плече. Жінка повернулася до нього і поклала обличчя йому на плече, голосно заплакавши. Літня людина зачесала її волосся своїми пальцями, очевидно стримуючи сльози. Біля підніжжя пагорба собака з тривогою дивився, але увага незнайомця скоро повернула його назад до безтурботності. Що стосується самого незнайомця, то він спостерігав за сценою безпристрасно, холодні сріблясті очі проходили над жінкою, чоловіком і котеджем так, ніби все це було менше, ніж висушене листя, яке покривало навколишню місцевість. Він не привітав їх і не рухався, щоб піднятися на вершину гори.
Через деякий час з котеджу вийшов третій чоловік. Його костюм був таким, який зазвичай носять сільські лікарі, однак його бліда маска, схожа на птаха Ібіса, суперечила цьому враженню. Він коротко поговорив зі старшою людиною, кивнув молодій жінці, а потім повернувся всередину. Через кілька секунд він знову з'явився, на цей раз з великим клунком в обох руках. Побачивши це, жінка знову заголосила, забігла назад у котедж і гримнула дверима за собою. Літня людина похитала головою, щось сказала лікареві й вони потиснули один одному руки. Літня людина пішла за жінкою всередину, а лікар, з клунком у руках, почав спускатись вниз з пагорба до брудної дороги. Поки все це відбувалося, незнайомець не відводив погляду від гончака, який зараз дрімав на сонці біля його ніг. Довгі пальці гладили задню частину гончака, де стара рана від полювання залишила великий шрам.
Коли лікар вийшов на дорогу, його очі припали до незнайомця. Він зупинився в середині кроку, стиснувши клунок.
— Вона не для вас, Наймолодший. Угоду було укладено.
Незнайомець погладив гончака востаннє і повернувся до лікаря. Очі, як матове скло, міряли людину в масці.
— Угода? Я такого не пригадую, Діагносте.
Лікар стиснув клунок ще міцніше.
— Ви нас відпустили, чорт забирай! Ви нас відпустили!
Незнайомець загиготів, цей звук не мав жодної радості від його попереднього сміху. Він випрямився, і у повний ріст він навис над лікарем, як дуб над стеблом трави.
— Будь обережним, коли робиш припущення, комахо. Знай своє місце. Пам'ятай, завдяки чиїм силам твоя гнила форма ще досі топче ряст.
Лікар мить виглядав зухвалим, потім весь опір, схоже, полишив його. Щось в ньому зім'ялося і він кинув свій клунок на землю.
— Гаразд, вона — ваша. Ви завжди отримуєте своє в кінці, чи не так?
Незнайомець знову засміявся, і зі складок його темного халата з'явився сріблястий хлібний серп. Він підняв інструмент у повітря, і лікар закрив очі, не в змозі дивитися. Саме повітря розділилося на два, коли серп опустився до землі… щоб зависнути над головою старого гончака, чиє утруднене дихання сповільнилось… а потім зупинилось. Срібна нитка розмотувалася від літнього собаки та крутилася навколо серпа як ранній ранковий туман, і повітря на мить наповнилося звуком гордого рику гончака у своїй повній славі, наповненому трепетом полювання.
Лікар дивився, коли незнайомець прихопив серп назад у шати й повернувся, щоб піти.
— Гончак… ви пройшли весь цей шлях заради пса?
Незнайомець наполовину повернувся і подивився на раннє осіннє небо, у напрямку повільного заходу сонця.
— Я сказав не робити припущень, чи не так?
Лікар не знайшов, що відповісти. Тому він не сказав нічого. Він нахилився, щоб забрати свій клунок із землі. Коли він знову піднявся, незнайомець пішов, залишивши за спиною лише запах гнилого снігу та мертвих листків. І коментар.
— Так вийшло, що я люблю собак.
— Один, снайпер.
Воїн зі здивуванням роздивлявся свій власний понівечений труп. Його обличчя, прикрашене новою бородою, якою він так пишався, зараз було зіпсоване досить потворною діркою в центрі. Його брати по зброї навіть не зупинилися, щоб розташувати його тіло в більш гідній позі, тому воно залишалось вивернутим у бруді, куди воно впало, його одне око, яке залишилось, сліпо дивилось на пустельне небо.
Цього не може бути…
Вибух вдалині. Крики.
— Сім. Саморобна вибухівка. Загалом вісім.
Мухи вже почали збиратися навколо тіла воїна. Крихітні комахи гули навколо пролитої речовини мозку, насолоджуючись несподіваним бенкетом. Воїн, нажаханий, спробував відмахнути їх, але вони, здається, не помітили його. Майже так, ніби його там взагалі не було. Так, ніби тіло — це єдине, що від нього залишилось. Але це точно було неправдою, чи не так? Він був там!
Це було не те, що обіцяли…
З жахом воїн виявив, що він більше не відчував нічого, коли він дивився на м'ясо, яке колись було ним. Він не зробив жодних подальших рухів, щоб відігнати мух, які почали дзижчати про зруйнування його обличчя, і він не кричав, коли побитий позашляховик придушив його недбало під колесами, коли нісся з поля битви, несучи поранених, які, схоже, були в трошки кращому стані, ніж його труп.
— Двадцять п'ять, серія протитанкових ракетних ударів. Загалом тридцять три.
Воїн тепер усвідомив монотонний, якимось чином металевий голос. Але звідки він йшов, звідки…
— Сорок три, засідка, стрілецька зброя. Загалом сімдесят шість.
І там воно було, нависаючи прямо над воїном, ніби завжди перебувало там. Велетенська броньована форма, що затьмарила сонце, чудовисько, що складалось із розбитих рук і зруйнованих стін. Уособлення війни. Втілення жаху. Прояв болю та спустошення.
— Сто сорок чотири. Повітряний удар. Загалом двісті десять. Вітання, воїне.
Голос істоти заледве був схожий на той, який міг би надходити від настільки величезної та жахливої постаті. Він був гладким, спокійним і культурним, голосом старого проповідника або респектабельного генерала. Воїн виявив, що його дивно тягнуло до неї, навіть коли вигляд істоти відштовхнув і нажахав його. Застрягши між втечею від істоти й наближення до неї, воїн стояв на землі, дивлячись на неї з неприхованим трепетом.
— Один. Раптова серцева недостатність. Гр-м. Загалом двісті одинадцять. Ти здаєшся дивним, воїне. Усвідомлення ще не прийшло до тебе. Незвично.
Коли воїн не дав жодної відповіді, істота продовжувала, очі, як масові лазерні приціли, заривались у воїна, як траншейна лопата.
— Підходь вже, нема чого мене боятись. Насправді, дуже мало залишилось того, чого слід боятись.
— Я… що зі мною відбувається.
Щось у грубих рисах істоти перемістилося. Воїн майже міг уявити, що він посміхається.
— Чому, неминуче, звичайно ж. Ти — мертвий.
— Але… це не те, що повинно було відбутись. Це не повинно було відбутися!
— Гр-гм-гм-м. Це єдина річ, яка взагалі повинна була відбутись з тобою.
Воїн виявив, що він кричить.
— Не знущайтеся наді мною! Мені цього не обіцяли! Мала бути слава, справедливість і реформування належного порядку, я був…
— Двадцять. Пастка. Загалом двісті тридцять один. І хто ж, воїне, дав тобі такі обіцянки?
— Пророки! Рукописи! Моя мати й батько, проповідники, мої вчителі та друзі!
— Хах. Тоді це твоя проблема. Ненадійні джерела. Який сором. Але не дуже. Гр-м-м-ха-х-хм.
Крики воїна тепер досягнули панічної точки.
— Мовчати! Я не вірю тобі, ще не кінець! Це — тест, так, простий тест, і все! Ти — демон, якого надіслали, щоб мучити мене, випробувати мою віру! Але я не дам тобі цього зробити, ні-ні-ні, я не…
Голос воїна затремтів, коли масивна фігура відвернулася від нього. Навколо них звуки битви стали слабшати й зменшуватися, і світ втрачав деякі свої… кольори. Сонце заходить, подумав воїн, хоча він не наважився подивитися на нього, щоб переконатися в цьому. Він боявся, що він побачить пусте небо.
— Ти нарешті закінчив, воїне? Бо я так. Всі інші зібрані. Час іти.
І дійсно, воїн раптом був оточений своїми друзями, яких він давно знав. І ворогами його віку. Ніхто, здається, не звертав на нього жодної уваги, коли вони йшли до істоти з непохитною єдністю, маршируючи в такт барабана, якого воїн міг ледве чути.
— Куди… куди ми йдемо?
Фігура знову повернулася до нього. Його покалічений залізний вираз був непроникним.
— Кудись, воїне. До місця, де ти більше не будеш воїном. Прямуй за мною. Або ні. Це все однакове для мене.
Фігура йшла геть, колишні товариші воїна формували змієвидне військо за нею.
Що він міг зробити, окрім того, як слідувати?
Джезер, Принц Багатьох Облич, рясно потів.
Він зневажав все у своїй нинішній ситуації. Він зневажав масивний, позбавлений смаку зал, який його пан вибрав як тронний зал. Він зневажав жахливо незручне залізне крісло, на якому він був змушений сидіти. Він зневажав те, що повітрю якимось чином вдалося відчуватись водночас занадто вологим і сухим, занадто гарячим і холодним. Він зневажав жалюгідні шуми, які дружини й наложниці його пана робили з кожним жорстоким потягом ланцюгів, які пан тримав у його масивних вузлуватих кулаках. Він зневажав той факт, що це не його руки тримали ланцюги.
Найбільше він зневажав свого пана.
Всемогутній Малиновий Монарх. Принц Багатьох Облич був гордим богом. Колись правитель двох десятків світів, в яких він домінував і робив все, що забажає. А потім прийшов Малиновий Монарх, а за ним — його нескінченні легіони. Його світи були завойовані.
Це не було причиною того, чому він так ненавидів свого пана.
Принц був мудрішим, ніж багато його товаришів. Він зрозумів з початку, що від протистояння такій силі не вийде нічого хорошого. Тому він змирився, зробив завоювання легким і відносно безкровним. І він натомість став корисним, надзвичайно корисним. З часом, він піднявся до позиції поза конкуренцією будь-кого з богів Монаршого двору. Хоча він втратив десятки світів, сотні відкрились для нього. Хоча його сила вже не була абсолютною, як права рука Монарха, він міг отримати будь-яке задоволення, яке він забажає, і міг завдати будь-якого болю будь-якій істоті, якій він забажає. Малиновий Монарх міг бути щедрим лордом.
І все ж таки, Принц Багатьох Облич зневажав свого пана. За те, що змусив його бути тут.
— Він скоро буде тут.
Голос його пана був схожий на тріщання мільярдів найдрібніших комах, які пересуваються, кружляють і постійно рухаються. Він був ні голосним, ні тихим, ні різким, ні методичним. Він просто був.
— Ви впевнені, мій королю? Можливо, він не прийде цього року, — кволо запропонував Принц.
— Він завжди приходить. Він буде тут.
— Ваша сила зростає з кожним моментом, о великий. Безумовно, навіть він вже почав вас боятись. Він був би дурнем, якби не почав.
Його пан не відповів. Його масивна форма домінувала над залом, зменшуючи власну зазвичай значну фігуру Принца до нікчемної. І все-таки, звична всепоглинальна зарозумілість полишила голос пана. Щоб бути заміненою чимось… іншим. Принц не наважився розмірковувати, що ж це було. Такі думки були великою зрадою.
Вони продовжували чекати. З кожною хвилиною, яка проходила, Принц дивився на свого пана і відчував, що його жах посилюється. Чому Монарх наполягав, щоб він був тут? Яка можлива причина, щоб піддати його такому… чи він не був лояльним, або хоча б настільки лояльним, настільки очікувалось від подібних йому? Чи він не…
Тінь впала на бліду підлогу великого залу, зробленого з величезних кісток. Принц бачив, як його пан неспокійно засовався на своєму троні, стискаючи у своїх вузлуватих хітинових руках ланцюги слуг сильніше й сильніше. Нагі чоловіки, жінки та інші на іншому кінці корчились в агонії, але Монарх взагалі не звертав на них уваги. Його погляд сфокусувався на рухомій тіні, яка з кожним моментом виростала. А потім…
— Комахо.
Принц інстинктивно зіщулився на своєму стільці. Там, де тільки що була тінь, стояла фігура. Його ноги були такі ж широкі й високі, як люди, як великі дерева, як башти. Його руки були одягнуті в шовк, у кольчугу, у порожній вакуум. Воно носило плащ із найчистішої слонової кістки, з найглибшої лазурі, з темної плоті. Його плече було оповите туманом, воно якимось чином зникало в темряві стелі залу, хоча він точно не міг бути настільки високим…
— Все-Смерть. Ти знову прийшов.
Принцу довелося неохоче захопитись спокоєм голосу свого пана. Він не думав, що зможе так само. Малиновий Монарх підвівся зі свого трону, його пишна та жахлива фігура постала у всій своїй красі. Принц був здивований, побачивши, наскільки це несподівано виявилось невражаючим.
— Це — день. Сьогодні, Гараку, сине Третього Роду, день твого народження.
Справжнє ім'я Монарха. Він наважився його сказати. Отже, чутки були правдивими. На мить погляд Монарха був сповнений люті. Потім він опанував себе, і знову спокійно промовив:
— Сьогодні, Все-Смерть, день мого народження. Сьогодні день, коли я почав своє вознесіння.
— День твого народження. День, коли ти забрав своїх перших жертв. Твої рідні брати досі кричать у моїх залах за тебе.
— Вони кричатимуть набагато голосніше, коли твої зали будуть моїми. Я переконаюся в цьому.
Від стелі, оточеної туманом, пролунав жахливий звук. Веселий сміх, такий же світлий і невинний, як і дитячий, наповнений радістю.
— Ох, дощовий черве. Ти зариваєшся у свій бруд, ти їси інших маленьких істот які там живуть, і вважаєш себе паном усіх створінь.
Його пан помітно розгнівався. З раптовим ривком, він жорстоко потягнув свої рабські ланцюги, підвівши одного зі своїх партнерів, що кричали, на ноги. Монарх схопив безпорадного чоловіка одним величезним кулаком і без зусиль розчавив його горло. У чоловіка не було часу скрикнути.
— Дощовий черв, кажеш? Який жарт. Бачиш, як я легко засвоюю твою галузь. Бачиш, з якою благодаттю я доставляю багатьох у твої вологі зали.
Деякий час фігура не рухалася. Пан кинув мертве тіло партнера на підлогу, де його обступили його товариші, які плакали. Принц нічого не сказав, нікуди не дивився. Він тільки бажав бути якнайдалі звідси, назад до своїх ігор, назад до…
— Дійсно. Гараку, сине Третього Роду. Ніхто не доставляв стільки в мої зали. Я мушу це визнати. Ти заповнив їх до розриву.
Його пан, здається, випрямився, ніби Все-Смерть був його власним паном, а він — учнем, що чекає похвали. Це було незвичайне видовище.
— Розглянемо це, коли прийде день тобі приєднатись до них. Для мене, щоб тебе забрати.
І так само швидко його пан зів'яв, вся сила, схоже, покинула його тіло. Принц ще ніколи його таким не бачив.
— Це мій подарунок тобі на день народження, комахо. Я пропоную розглянути це. До наступного року.
І фігура зникла. Принц зі здивуванням дивився на порожній простір, де вона була лише секунду тому, а потім на свого пана, який занурився назад у свій трон, як помираючий. Він справді тремтів, чорт забирай! Навіщо він хотів, щоб Принц став свідком усього цього? Який у цьому сенс?
Малиновий Монарх м'яко видихнув і звернув погляд на Принца.
— Я це зробив, щоб ти запам'ятав. Повстань проти мене, і все буде твоїм. Мої світи, мої слуги, моя сила. Жах від усіх створінь. Панування над усім.
— І це.
