Вона не чула цього. Вперше не почула.
У цей час у лабораторії було пусто. Вся Зона-120 була майже порожня: у коридорах було тьмяно та безмовно, всі кабінети були зачинені, експериментальні апарати були сховані в темних камерах. На цієї зоні не тримали аномалії, тому єдиними людьми, які залишились на складі, була пара співробітників служби безпеки. І шістдесят трирічна дослідниця, яка працювала, нахилившись над лавкою, яку було завалено зошитами та підручникам, та над якою світила огорнута темрявою одиночна настільна лампа.
Вона завжди була поглинена роботою, як примічали її колеги. Їй було ні до кого іти до дому. Вона вже працювала в Фонді багато років, проводячи тут багато пізніх ночей, занурена в розрахунки та кореляції, які простягались перед нею. І тому вона не почула шуму, коли він пролунав вперше.
З далекого куту лабораторії роздався м'який, тремтячий шум, звук вологих листів, які потрапили до вогню. Подібний до шепоту з висушеного горла, він пролунав на самому краю відчуття. Вона нічого не помічала, доки не почула запах - слабкий, але просочений гниттям. Саме тоді вона відволіклась від роботи, повернулась, і помітила звук.
Дослідниця відірвалась від лабораторного стільця, чия знайома жорсткість під її стегнами нагадувала їй про години та роки, які вона провела у лабораторії. Задумавшись, вона підштовхнула свої окуляри, та глянула через затемнену кімнату. Шум був ще там. Кілька секунд знадобилось, щоб зрозуміти, що це щось таке, що вимагає з'ясування. Вона пройшла чотири кроки по лабораторії, коли лампа над нею згасла.
Поглинена темрявою, вона відчула холод. Шум зник. Її дихання стало більш частим, і вона два рази глибоко вдихнула, перш ніж дістати свій телефон та увімкнути підсвічування. Після одномоментної затримки, вона повернула до столу, щоб розібратись з тим, що сталось зі світлом.
Коли промені підсвічування потрапили на її стіл, то вона побачила, що з її речами на столі щось трапилось. Там було щось чужорідне. Темне. Мокре. Криваве. Її мозок швидко зрозумів: це була людська нирка, в комплекті з сечовим каналом та клубком кровоносних судин. Вона блищала під світлом, і кривава пляма під нею розповзалась по паперу. Її горло стиснулось.
Шум пролунав знову. Густий, та, у деякому сенсі, вологий. Вона нерішуче глянула через плече. Її розум був пустим, він відмовлявся працювати. Перед нею пронеслось тисячі варіантів подій, і кожний з них вона відкидала як неможливий, як і неможливі цей шум та цей рублений на частини орган перед нею. Що робити - залишитись чи іти? Ще до того, як вона зрозуміла, вона пройшла темну частину кімнати в сторону звуку.
Підсвічування телефону освітило задню стіну лабораторії, кут, у якому стояв мас-спектрометр. Чорний мазок простирався крізь нього, перемішані фарба та штукатурка повільно лускались. Шепіт звучав голосніше, а повітря стало тяжким від жирного смороду розкладання. Підійшовши ближче, вона побачила, що поверхня стіни стала більш м'якою, та провисала від вологих опуклостей. Дослідниця була розгублена.
Рука вилетіла з муру швидше, ніж вона змогла це помітити. Її пальці були широкими та сірими, покритими чорним липким мускусом. Вони схопили її за передпліччя. У той самий момент її лабораторний халат почав танути, і, коли вона смикнула свою руку, розкладений рукав халату просто відірвався. Пальці схопили її знову, і вона впустила свій телефон. Коли вона обернулась назад, підсвічування освітило фігуру, яка прокладала шлях крізь плямисту, м'ясисту стіну.
Воно виглядало як одряхлілий та гнилий старик. Він був оголений, його шкіра була бліда та блискуча, як смола. Його плоть була в'ялою і розкладеною, на ногах не вистачало пальців та однієї ступні. Роздуті кишки мерзотно вивалювались прямо з вузького тулуба, а руки були розставлені в чомусь схожому на вітання. Над його пробитою шиєю вона побачила широко розкриту усмішку, а очі - о боже, ці очі. Те, що вийшло перед нею зі стіни, було схоже на людину, але його очі були сірі та плоскі, як у акули.
Дослідниця зробила ще два кроки назад, шукаючи позаду себе чогось тверде, що можна взяти у руки. Її дихання застрягло в її горлі. Старик стояв на місці, чорний бруд стікав з нього на підлогу, а плитки починали танути під ним. Телефон потопав у підлозі, і підсвічування згасло. Коли кімнату охопила темрява, дослідниця побігла.
Вона вже задихалась, доки добігла до дверей лабораторії. Вона бігла, незважаючи на свій вік, на свою зайву вагу, яка накопичилась в неї за кожну відкладене на потім тренування. Коли вона обернулася, щоб зачинити кімнату, вона побачила, що жахлива фігура рухається цілеспрямовано через кімнату. Істота не поспішала; цей факт чомусь дуже її злякав. Вона змусила себе побігти далі коридором, викликаючи нічну варту, і побоюючись, що її ворог опиниться поруч.
— Френк! Френк!
Після другого повороту вона побачила його, на півдорозі від охоронної станції, з пістолетом у його руці.
— Що трапилось? — Френк підбіг до неї, коли вона впала, а перед її очима попливли плями.
— Френк, дякувати Богові. Це… — її тіло відчувалось тяжким, і вона ледве могла говорити. Вона не знала, як описати те, що побачила.
— Заспокойся. Почекай трохи, і потім кажи. — Френк зігнувся, і вона побачила, що його погляд впав на кінець тьмяного коридору. Вона вже знала, що він там побачив.
Старик йшов за ним, залишаючи за собою слід з їдкого бруду. Коли Френк спробував посвітити на нього, його порожні очі засіяли жадібністю. До старика залишалось двадцять футів.
— Гей! Зупинись негайно! — кричав Френк, - "Я застрелю тебе!"
Усміхнений труп наближався. П'ятнадцять футів. Дванадцять.
Френк три рази вистрілив. Три постріли потрапило до тулуба.
Старик зупинився, а потім знову повільно рушив вперед. Дослідниця тяжко зітхнула. Блискучий труп занурив у підлогу, потонув в слизі, який він створив. Вона відчувала хворобливий шок.
— Що ти за мерзота? — Френк захотів підійти до з почорнілої підлоги, але вона вхопила його за рукав.
— Стій! це - я думаю, це щось на кшталт кислоти - її голос звучав нерівно, а у горлі пересохло. — Нам потрібно комусь зателефонувати.
Френк витягнув свою рацію, але зупинився, коли поклав палець на кнопку. — Але я ще не знаю, що саме казати.
Раптово вона захотіла, щоб він не відходив, навіть на декілька футів. — Благаю, — сказала вона, зупинивши просування Френка, — в базі даних нема нічого про це. Нам потрібно викликати МОГ.
— Гей, не кажи мені, як мені робити мою роботу, — уражено відповів Френк, — Спочатку мені потрібно…
— Ні! — вона вхопила його за рукав, — Френк, я знаю про екстрамірні аномалії, і це одна з них. Я бачила, як воно вийшло зі стіни!
Френк намагався відмахнутись від неї, але він штовхнув її дуже сильно. Вона незграбно впала, скривившись від болю у своїй кісточки. Сльози потекли по її обличчю, і Френку стало шкода за свій вчинок.
— О, мій Бог, прошу вибачення, я не це мав на увазі.
Він помітив, як кім чорного слизу приземлився на його рацію, змусивши її шипіти. Френк кинув її так, ніби то вона його вжалила, і глянув до гори. Наступна крапля впала на його праве око.
Дослідниця ривком рушила назад, коли побачила, як Френк вхопив себе за обличчя та закричав. Вона чула шипіння, коли корозія роз'їдала його очницю зсередини. Потім вона побачила, що з плями на стелі виглядає обличчя з усмішкою, і старик впав прямо на спину Френка. Одна його рука ковзнула в м'язи його плеча, начебто це було тісто, і крик Френка став воланням. Коли він врізався в стінку коридору, вона побачила, що інша рука старика занурила в горло Френка, і розірвала його, і крик раптово припинився. Френк почав провалюватись в стіну, яка почала темніти навколо нього. Останнє, що вона побачила, це його очі, які дивились на неї, доки він провалювався в темряву. Порожні очі, які здавались, повні обіцянок.
Її серце калатало, а в її горлі стояв смак жовчу. Вона намагалась встати, але її розум не працював, а її кісточка була зламана. Їй треба було бігти. Треба бігти - кожна секунда зволікання була смертю. Потягнувши себе до шафи, вона намагалась думати, її погляд метався між зламаною рацією та зморщеними плямами на стіні та підлозі. Бігти. Куди? Офіс охорони. Підняти тривогу.
Вона змусила себе іти вперед, перемагаючи біль у своїй нозі. Її легені горіли. Кожна тінь в напівосвітленому коридорі здавалась загрозою. Не дивитись назад. Кожний крок був битвою: вона намагалась крокувати скоріше, щоб запобігти викривленню ноги. Поступовий рух був єдиним, що тримало її у вертикальному положенні. Вона звернула за останній кут, побачивши на кінці коридору офіс охорони. Він виглядав порожнім. Вона могла це зробити. З бурчанням вона доклала останні зусилля для останнього походу, подолавши останні метри та зіткнувшись з зачиненими дверима офісу.
З першим кроком вона потрапила в глибоку мерзотну піну, яка покривала собою підлогу. Вона відчула, як її руки були піймані, шкіра горіла, коли вона почала занурюватись в землю. Подивившись до гори, вона побачила пульт з кнопкою тривоги поза досяжністю, що змусило її волати від відчаю. Це був її останній звук, який вона змогла виробити перед тим, як її світ опинився у пітьмі.
Смерть не приходила. Вона занурювалась в це озеро смоли, але якимось чином вона все ще могла дихати і думати. Куди вона падала? Вона не могла сказати. Всі її відчуття зникли, її шкіра більше не горіла, хоча кров ще пульсувала у кісточці. Так вона пробула застиглою протягом декількох хвилин, не впевнена, скільки саме часу пройшло. Потім темрява почала освітлюватись, розмиватись, і втекла в кахельну підлогу.
Сіре світло показало їй кімнату, яку вона не впізнавала, але яка здавалась їй трохи знайомою. По підлозі були розкидані пил, сухі листя і металеві шматки, а одна зі стін була перекручена. Вона потягнула себе по підлозі, і вийшла у напівзруйновану прихожу, де стелю покривали цвіль та іржа, а підлога звивалася як якась змія. Тут не було ламп освітлення, але в залі було сіро-зелене світіння, хворобливо сильне сяйво, яке мляво колихалось уздовж кожної поверхні.
Вона була права: це була екстрамірна аномалія. Мабуть, нею управляє та штука. Дослідниця відчувала відчай. Мабуть, воно зайняло це місце або мешкало тут роками, і тому воно знало кожний сантиметр. Але якщо вона попала сюди, значить, звідси можна якось вибратись. Їй просто треба рухатись, і вона знайде вихід.
Кульгаючи, вона вийшла до коридору, тримаючись за зруйновану фурнітуру та витираючи з рук гіпсовий пил. Відчуття знайомості місця виривалося з її думок, але вона намагалась його ігнорувати. Продовжувати іти вперед. Шукати вихід. Не думати про те, що ззаду тебе. Не думати про Френка. Не думати про цю посмішку, про ці очі.
Металеве дзижчання ставало все більш гучним, і вона зрозуміла що це таке з того самого моменту, як потрапила в це місце. Вона намагалась рухатись скоріше. Порив смердючого вітру обдував її з усіх боків. Місце було знайомим, але чому. Їй треба було зупинитись, лише на один момент. Вона схопилась за дверну ручку, і відчула як її наповнює полегшення, коли вона відкрила її.
Вона увійшла до своєї старої квартири, та зніяковіла. Це було неможливе. Безлад залів зник, все було в належному місці. Але нічого належного у цьому місці не було - вона залишила свою квартиру 20 років тому назад, і з тих пір будівля була зруйнована.
Дослідниця пішла по кімнаті, забувши про необхідність відпочинку. Тут було все: її книги, її меблі. Вікно показувало той самий вид, незвичайно яскравий день. Як? Вона пішла до спальні, її ліжко було застелене, все лежало на належному місці. Вона відкрила шафу, і на неї випала купа трупів.
Це була гора розкладених кінцівок та органів, хрустких і плямистих. Брудна від застиглої крові, купа з'їхала вниз під своєю вагою. Вона відскочила від глибокого, неприємного запаху гниття, несамовито намагаючись відмахнутись від нього. Роздута рука вхопила її ногу, коли вона падала, і вона почула щось слизьке та м'яке під ногами.
Її мало не потягнуло на блювоту. Тут був набір мабуть десятків тіл, подумала вона. Коли купа впала далі, вона побачила знайоме обличчя. Френк. Глибока діра на місці ока і розірвана шия, а з його плоті сочилось темна, подібна на желе, рідина. Вона розглянула його тіло, і побачила, що його нога викривлена до гори, оголюючи кістку, яка стирчала догори там, де нога була відірвана. Вона намагалась закричати, коли почула рух з глибин шафи.
Не роздумуючи, вона побігла. Вона чула, як ззаду жилаві кінцівки простягались за неї вдовж зруйнованої стіни. Їй здавалось, що старик входить в кімнату лише в декількох кроках від неї. Навколишній простір наповнився металевим гудінням.
Коли вона потрапила до коридору, усвідомлення наповнило її. Це не була якась стара школа або лікарня. Її кімната дала їй відповідь. Це була перекручена, зіпсована, але все ж таки Зона 120. Вона не могла думати чому. Єдине, що мало значення, так це те, що вона могла знайти вихід.
Вона побачила ще один поворот вліво, послизнулась на мокрій підлозі і розбила голову об протилежну стіну. Її голова наповнилася дзвоном. Кроки позаду були все гучніше і все ближче. Вона потягнула себе вперед, вона захникала від болю. Ще один коридор, і вона повинна опинитись в кімнаті охорони. Глибоко в душі вона сподівалась, що паралельний вимір закінчиться. Тим часом кроки наближались. Тепер вона могла чути падіння крапель гнию.
Її бачення стало темніти. Коридор здавався дуже великим. Вона провела рукою по спині, її лабораторне пальто розклалось на шматочки. Кімната охорони була попереду. Вона була виснажена, і не могла її дістатись. Підлога під нею покрилася бульбашками.
З воланням вона знову врізалась в двері кімнати охорони, прориваючись крізь масляну калюжу позаду її, та спливаючи на поверхню у справжній Зоні 120. Упир все ще був позаду. Вона відчула твердість пульту керування, та вдарила рукою по кнопці тривоги. Загуділи клаксони, і засвітилось аварійне освітлення. Вона повернулась, штовхаючи в кут пульту керування себе так далеко, як тільки могла, але старик зупинився посередині кімнати. Він дивився на світло.
Вона почула новий шум, подібний до глибокого гарчання. Раптом вона зрозуміла, що труп-старик перед нею мав новий шматок плоті у своєму горлі, кривавий та розірваний. Це було горло Френка, здогадалась вона, і почула себе дуже дурно. Вона знову глянула на старого, побачила його деформоване тіло, покрите латками та шрамами.
Старий все ще дивився на світло. Його гарчання ставало все інтенсивніше. "Черррррррррррррррррвоний."
У неї пересохло в роті.
Ця істота дивилась на неї своїми очима. "Аааанннннааа", сказало воно, ніби то зітхнувши. "Анна".
Вона не вимовила ні звука. Хоча її розум кричав.
Старий зробив крок до неї. Потім ще один.
П'ять років, одинадцять місяців, двадцять один день. І ще двадцять п'ять років після цього. Розпадаючись, відбудовуючи себе, відбудовуючи свій світ. Для неї.
Він тримав її ліву руку. Вона могла бачити відмітку від обручки.
Вона не могла рухатись. Не могла дихати. Не могла думати.
Старий підійшов до неї, лагідно притискаючи себе до її обличчя. Її шкіра зморщилася та танула, плоть капала з її обличчя. Він підніс свою посмішку до її рота, та поцілував її, і її зуби стали гарячим воском, який танув та розкладався.
Тоді вона закричала. Старий сильніше притиснув її в поцілунку до свого відкритого рота, його розпухлий сірий язик наповнив її горло розтопленим м'ясом і їдким желе. Останнє, що вона відчувала, це їх спільна вага, яка занурювала їх обох у підлогу, у палаючих обіймах, тепер вже останній раз.
