Ми не хотіли, щоб усе закінчилося так.
Ще десять тисяч сонячних циклів тому у нашому рідному світі ми зголосилися бути добровольцями в авангарді експедиції з колонізації іншої планети. Щоб подолати нашу смертність, наші розуми були завантажені в жорсткі комп'ютерні оболонки, аби ми могли виростити нове покоління серед зірок і скеровувати його. Ми без страху відірвалися від своєї земної колиски та поринули у порожнечу. Це повинно було стати новим початком і вінцем торжества всієї цивілізації.
Але не стало.
Незабаром після початку нашої подорожі, з фантастичною швидкістю перетнувши величезну порожнечу між зірками, ми втратили зв'язок з рідним світом. Незчисленні століття ми кликали, молили та благали, але наші сигнали не отримали відповіді. Ми лишилися самі та не мали можливості повернутися.
Йшли нескінченні цикли. Зірка, яка дала життя нашим предкам, стала далекою крапочкою, мовчазною і забутою, а попереду все зростала ваша зірка. Менш ніж за сто циклів ми з'ясували, що вже не самотні. Підслуховуючи слабкі відлуння ваших далеких радіоприймачів, ми дізнавалися про вас. Ми слухали ваші слова та музику, спостерігали за вашими лідерами та культурою. Ми побачили вашу красу і витонченість, але також побачили та вашу агресивність та жорстокість.
Ми довгі роки обговорювали подальший курс дій. Наскільки нам було відомо, заморожені ембріони та генетичні дані, які ми везли з собою, були останніми з наших видів. Ми були мирною експедицією колоністів, і у нас не було зброї на випадок, якщо ваша войовнича натура виявиться ворожою й до нас. Ми сперечалися та обговорювали, і в найтемніший момент здалися страхам та сумнівам. І наше боягузтво допомогло нам змайструвати страшну зброю з наявних матеріалів.
Ми спостерігали, як вони руйнували ваш рідний світ. Ми плакали, коли палали ваші міста і гинули в незліченних кількостях ваші люди, і нас страшило те, яку темряву ми виявили у собі. Ми приземлилися з важким серцем, намагаючись заспокоїти себе знанням, що наш вчинок був необхідний, щоб зберегти останніх з нашого роду. Життя за життя, щоб завершити нашу місію і продовжити рід.
Коли ви вдарили у відповідь, коли нас охопила паніка, коли половина з нас загинула у ядерному вогні, – ми захоплювалися вашою волею до життя. Неможливо було не поважати тих, хто виявився настільки наполегливими, кого ми з усією нашою славнозвісною розвідкою змогли недооцінити. Коли ви напали на наших робітників зі своїми гарматами, танками та ракетами, ми відповіли вам з усією люттю, гідною такого славетного ворога.
Але й цього було недостатньо. Навіть у наших найглибших кошмарах ми не здогадувалися, які жахи ви ховаєте у своїх підземеллях. Коли ваша звичайна зброя не змогла нас здолати, ви випустили на нас свої чудовиська, творіння темряви та розпачу, які не знали страху. Як звір, загнаний у кут, ви відмовилися здаватися, не забравши нас з собою. Вже зараз ми чуємо жахливу пісню грандіозної зброї, що летить до нас на ваших крилах. Вона лунає, насувається на нас, ніби кроки смерті, і з кожною миттю ми все сильніше усвідомлюємо, що загинемо. Наші стражі підіймаються, щоб дати вам бій, але ми вже впевнені в нашому кінці.
Ми програли, і з цією поразкою втратили своє майбутнє. Наш рід буде знищено і, визнаючи поразку, ми передаємо вам свої слова, які, можливо, дозволять нам не стати повністю забутими.
Пробачте нам. Ми не хотіли, щоб усе закінчилося так.
