Кожного разу, коли вона чула слово «цивіл», вона кривилася. Тож у колах, в яких оберталася, вона часто кривилася. Це, здебільшого, не було їхньою провиною. Слово було корисним, гарно закодованим. Багато говорило без потреби витрачати час на пусту балаканину. Але було щось у тому, як воно звучало. Як «в» падало у «і», а тоді сковзало до «л». І це навіть не згадуючи, як неприємно звучало «ци».
Далія ненавиділа ходити до відділення пошти. Її кампус був маленьким. На диво малим. Якщо їй хотілося повештатися, від місця, де вона жила, до пошти можна було дійти за п’ять чи десять хвилин. А Далії доволі часто хотілося повештатися. Кампус був у маленькому місті, та й, якщо чесно, більшість міста була, власне, кампусом. Якщо не взагалі все місто. Перебування в невеличких спільнотах, на зразок цієї, робило її ледачою. Змушувало дратуватися через потребу пхатися вгору пагорбом до їдальні. Змушувало дратуватися через її дивачку-сусідку, яка поглядала на Далію, ніби та була прибулицею, а це, в свою чергу, змушувало її думати, що від того, щоб піти на пошту забрати свої подарунки на день народження, було більше мороки, ніж користі.
Її руки стиснулися в кишенях, чорний плащ тісно обгортав худе тіло, вона блукала та роздумувала. Її черевики покривалися сіллю і сніговим місивом, але вони ж для цього і потрібні. І все одно, вони ж були чорними, гарними та новими, щойно від Різдва.
Коли вона увійшла до відділення пошти, то спробувала струснути місиво, гупаючи ногами по жалюгідному мокрому килимку, який затискало дверима кожного разу, коли вони відчинялись.
“Це чийсь фетиш,” сказала вона, і місцевий поглянув на неї зі ще більшим жахом, що зростав в очах, ніж зазвичай.
Вона справді хотіла, щоб вони почали їй подобатись. Тільки через те, що хтось жив у глушині, не робило його поганим. Її дідусь із бабусею були фермерами і досі жили в Їбучому Ніде, Огайо, просто в іншій частині штату, ніж її власний персональний шматок Їбучого Ніде.
Абонементні скриньки були маленькими. Надто маленькими. Більшість належали студентам, їх здавали в оренду на рік. І більшість наповнював поштовий непотріб. А також більшість із них точно досить давно не перевіряли. Її скринька була однією з незліченних у рядах та стовпцях, з невеличким натяком на скло у конструкції, та старою гарною латунню. Мала химерний вигляд. Вона повернула ручку у стінці, і їй пригадалася її шкільна шафка у старшій школі. Фізкультура. Рушники навколо пояса та той дивний рух, що пацани робили, прилаштовуючи яйця поміж своїх ніг, чим піддурювали людей позирати на їхні дивні проміжки поміж стегнами.
“Я тоді вперше побачила як вони їх прилаштовують.” Сказала вона ні до кого. Ні для кого. Мистецтво скінчилося. Один мільярд мільйон мертві.
Відкривши скриньку, вона витягла цілу купу непотрібної макулатури, кілька листів, що справді адресувалися їй, та три пакунка, надто великі, аби поміститися у шафці. Зітхнула, запхнула решту пошти, яка насправді була важливою, до сумки, та увійшла крізь двері до надзвичайно малого містечкового поштового відділення.
Ну справді ж, там були лише чоловік за столом і якась пошта позаду нього. Ну не вважала вона це поштовим відділенням. Вона, звісно ж, могла відправляти та отримувати речі, але який був сенс називати щось настільки маленьке поштовим відділенням? Мінівідділення, може, якщо вже так треба.
Коли дід за стійкою побачив її, то посміхнувся до неї так само натягнуто, непевно, як і інші люди у місті. Чоловік був явно не певен, як йому до неї звертатися. Так вже воно було зі старими. Але принаймні голова поштового відділення, чи як там його посада називалася, був досить чемним, аби не пробурмотіти якусь лайку собі під ніс. Це, звісно, не означало, що він взагалі збирався використовувати займенники.
“Ну, здоров.” Ідеально чемний чолов’яга. Їй стало цікаво, чи подумає він про неї як про гомика, тільки-но вона вийде. Спробувала відволіктися від цього. Якби її цікавило, чи кожен, кого вона бачила, думав, що вона дегенератка, у неї не було б часу для інших, серйозніших форм самоненависті.
“Ага, у мене тут пакунок. Ем, три пакунка. Три. Тут.” І поклала пакунки на стійку, взявшись у боки. Їй було цікаво, чи це усе, що вона мала зробити, все, що мала сказати. Знову запхнула руку до сумки, “Показати вам мої документи?”
Старий відмахнувся від неї не дивлячись, очі на квитанціях. Взяв їх та пішов десь далі у кімнату для кореспонденції поштового відділення. Яка насправді була за кілька метрів. Насправді вона навіть дивилася як він нахиляється і піднімає три пакунка. Один був товстим, у великій білій штуці, ніби конверті Поштової служби Сполучених Штатів, напевно напханий по саме нікуди. Інший був картонною коробкою, обмотаною такою кількістю скотчу, що його б вистачило, аби відремонтувати щось на зразок мосту. Але, типу, великого мосту. А ще один був маленькою коробкою. Нагадував формою коробочку для обручки. Вона сподівалася, що там не обручка. Вона кохала Енді, але Далія не належала до того типу дівчат, яким хочеться одруження. Принаймні найближчим часом.
Чи люди колись надсилали пропозиції поштою? Напевно вони такого не робили. Та вона не думала, що Енді знатиме про такий звичай чи зважатиме на нього.
Конверт, попри те, що гігантський, помістився до її сумочки, разом із маленькою коробочкою. Мала нести гігантського обмотаного скотчем монстра у руках. Хто в біса прислав би їй таке? Далія подякувала поштовому головному відділеннєвому сержанту, чи як там називалася його посада, та потелющила коробку крізь двері у холоднечу.
Паскудно, що доведеться встигнути закинути все це барахло додому до лекції, але нехай. В такі часи ходити до маленького-маленького коледжу було чудово. Та вона все одно хотіла б бути магічною. Наче персонаж із Hunter X Hunter. Хіба ж вони не були магічними? Її цікавило чи міг Джуд достатньо налажати і випадково змусити свої магічні штуки неправильно спрацювати. А чи міг Арманд робити нен1?
Чи у них може в якийсь момент закінчитися уся магія? Це наче у JRPG з лічильником мани? Чи мають вони чимось жертвувати, аби стати сильнішими? Не таке лайно як у Fullmetal Alchemist, бо, вона було абсолютно певна, рівноцінний обмін вийшов у вікно, але чи могло обмеження магії збільшити потенціал?
Проте це не мало значення. Вона все одно не могла робити чогось особливого. Все, що вона могла, це тягнути здоровецький подарунок, що його хтось із її ідіотських друзів їй прислав і важелезну довбану, всрату сумету, піднімаючись до гуртожитка, і в цей момент, як і в багато інших, вона бажала бути такою, як її друзі. Бажала не бути таким довбаним цивілом.
І в холоді худа дівчина у важкому чорному плащі і завжди модних чорних колготках плелася до гуртожитку.
Жінки в історії ранньої Європи. Предмет двохсотого рівня. А, може, трьохсотого? Не мало значення. Він був легким, і давав невеликі плюси до предметів категорії Генедрні Дослідження. Окрім того, це, певно, забезпечить їй виконання якоїсь дивної антропологічної вимоги.
Пройшло без проблем, як завжди. Звісно, на курсі окрім неї було щось із дванадцятеро людей, але ж викладання мало форму лекції. Професорка була гарною жінкою, але старою. Тож Далія знала, глибоко всередині, що вона не знає, як із нею поводитися. Не те, щоб вона мала на шиї тату у стилі Дженіс Реймонд, чи стежила у твіттері за Кеті Бреннан, чи щось в такому роді.
Але іноді вона на неї поглядала, коли вони розмовляли про жінок. Про чоловіків. Це вже параноя? Іноді вона думала, що надто часто вигадує значення у чомусь, де їх немає. Погляди геть не завжди мають щось означати. Може вона просто наводила контакт із однією з кількох студенток, які здавалися активно зацікавленими у предметі.
Їй пощастило, що сусідки не було, коли вона дісталася гуртожитку. Дівчина була приємною, але вона також не була схожа на таку, яка знає як ставитися до Далії. Їй не було, ну, лячно роздягатися, коли вона була в кімнаті, і інше все, коли живеш із сусідкою, але Далія завжди припускала найгірше. Окрім того, у них було не зовсім одне й те ж коло знайомих. Волейболістка. Вона не знала, що в коледжі були спортсмени, але іноді маленькі ліберальні мистецькі коледжі здавалися старшими школами тільки з більшим вживанням наркотиків.
Картонна коробка, що виблискувала скотчем, кликала її відколи вона забрала її з пошти. Вона була найбільшою, тож мала бути найкращою. Вона заледве могла щось на ній прочитати, тож це мало бути від Арманда. По правді, вона була вражена, що її доставили попри те, що почерк на ній можна було ледве розібрати. Але втнути щось із поштовою системою США, мабуть, не коштувало багато магії.
Через увесь той скотч було важко продертися. Та коли вона змогла це відкрити, там було повно пакувального наповнювача. Копаючи всередину, вона витягнула листа, вкритого карлючками настільки нечитабельними, що це було аж мило, та найогиднішу річ, яку вона бачила за все своє життя.
Це була статуетка бананоподібної штуки з пісеньки peanut butter jelly baseball bat2 чи як там. Чисто сіра і гладенька. Вона не могла сказати, з якого каменю її зроблено, та її не дуже й цікавило. Поставила це на стіл і дивилася, око в око. Це що, тролінг? Що в біса він намагався сказати?
Записку було майже неможливо прочитати, але прочитавши кілька разів, їй вдалося видобути з неї значення. Якщо вона триматиме це на столі, ця штука робитиме так, щоб, ну, аномальні штуки, які інші її подарунки можуть спричиняти, ігнорувалися звичайними людьми. Теоретично, говорив він, воно також могло дозволяти їй робити дивні штуки і не попадатися, таку ж магію використано для пана Цивіла.
Це було приємно. Але навіщо воно мало бути таким огидним? Певне, він думав, що це кумедно. В якомусь сенсі так і було.
Після цього пішли листи, що здавалися безпечнішими. Багато поштівок від родичів. Дідусь із бабусею, батьки. Дехто із них навіть називав її Далією, що було приємно. Бабуся з дідусем досі звали її Джейсоном, що було наче ударом по зубах, та вона намагалася зосереджуватися на хорошому. Наприклад на тому факті, що від них усіх їй дісталося щось близько двохсот доларів. Гроші дійсно були найкращим подарунком. Особливо від людей, які досі звали її Джейсоном і, певно, дивувались, чому вона більше не живе як чоловік.
Два листи було від інтернет друзів. Ґрунтуючись на тому, що на конверті одного із них нічогісінько не було, вона припустила, що він від Джей-джея. Тільки він міг завдяки якійсь дивній фігні з удачею зробити так, аби непозначений лист міг потрапити до її абонентної скриньки. Іншого прислав PIC, і це було приємно. Вона припускала, що він забуде.
Джей-джей прислав лотерейний квиток, де потрібно було стерти ігрове поле. Не стертий, але вона знала, що виграшний. Листівка була простою і милою. Побажання щасливого дня народження, а ще він, у формі наказу, казав їй потратити все за раз. Вона стерла напилення — три тисячі доларів. Переможець. Вона відмітила, що це не надто багато, аби вона не потрапила на радар удачі, але досить багато, аби бути крутезним подарунком.
Джей-джей був збіса найкращим. Вона притиснула квиток до грудей. Це було добре. Їй потрібні були збереження. Навчання було недешевим, навіть зі стипендіями.
У PICовому була наклейка. Великий, гидкий символ трансгендерів, виконаний у кольорах прапора трансгендерів. Її брови злетіли вгору. Це було, звісно, ну, гарно з його боку? Напевно? Але надто вже показушно. Зазвичай Далії подобалося просто бути вище всіляких конфліктних моментів, і, можливо, подобалося, коли їй не доводилося просто обходити незручні моменти у всіх під носом… Але це, ну, до цього вже можна було причепитися.
У записці було сказано приклеїти це на ноутбук. Він не казав їй навіщо, але це мало стосунок до подарунка Андрі. Він не казав, що то за подарунок. Вона зітхнула, зацікавлена чи відомо Андресі, що він наклав чари на таку крикливу дивну наклейку, і приклеїла її на кришку комп’ютера. Було воно завбільшки з її кулак.
“Господи Боже.” Краще б воно було того варте.
Після цього повернулася до коробок. Згорток був від Елі. І, звісно, він був наповнений усіма підручниками, які їй знадобляться в наступному семестрі. Новісінькі. Немалі гроші. Їй було цікаво, як воно могло дозволити собі такі речі.
Записка була простою:
Твоє бажання навчатися нагадує мені про мою найкращу подругу. Це якість, яку я завжди ціную найбільше, і у тобі також. Я купуватиму тобі підручники на яку забажаєш тему, якщо попросиш. Книги надто дорогі. Знання важливі.
Я радий, що ти народилася.
Мило. Воно завжди говорило про речі так відверто, правда ж? Вона дійсно любила Елі. І це було тою річчю, через яку вона цінувала великого дивака. Чи не говорило воно, що є супутником? Хто ж ляпнув таку фігню? Може, це була штука на зразок автовідповідача, чи що, як Li'l HAL3. Проте тільки іноді. Але як відрізнити, коли воно було чим? Байдуже.
Інша коробка, на диво, була від L_G. Вона розірвала її, а всередині куфія. Чи щось типу шарфа. Тонкого. Тканина була тонкою і різнобарвною. Принт із багатьма фігурами. На нього було важко дивитися. Кольори ніби вибухали, стикаючись один з одним. Але більше за все її цікавило, хто кладе шарф у коробку?
Унизу L_G залишила настанови, більше, ніж чого. Вона не церемонилася. Від неї не було привітань з днем народження, але все ж подарунок сказав усе.
Одягни це на екзамені чи десь іще, де тобі потрібна оцінка. Якщо екзаменатор присутній і побачить це – хороша оцінка тобі гарантована. Теоретично це має працювати і на співбесідах. Не знаю.
Не вдягай більше, ніж двічі для однієї особи. І я це серйозно. Це може спричинити у людини рак мозку, або й гірше, людина стане ніби сканер і в голові все вибухне.
Далія потримала шарф у руках секунду, намагаючись зрозуміти ці безглузді викрутаси. Вона його зшила? Навіщо дарувати комусь подарунок, що спричиняє рак?
Запхнула шарф у стіл. Може, одного дня вона його одягне. Але зараз вона не хотіла про нього думати. Це було, ну, вже занадто.
Пошта закінчилася, вона відкрила ноутбук, аби отримати інші подарунки, що люди їй надіслали. Купа привітань у каналі ГПН, звісно. На вустах з’явився посміх. Вони назвали тему каналу Святковий палац Hetcopogg. Звісно, вона ще була не у настрої.
Відкрила електронну пошту. Два. Один був від надсилача із офіційно-незрозумілою адресою, там був додаток. Фільтри не зреагували, тож це, певно, було від Джуда. Другий, звісно, був від Андреси.
Першим вона відкрила той, що, як вважала, був від Джуда. Всередині було додано зображення із назвою hbd.jpg, яке вона негайно ж відкрила. На зображенні був торт із дев’ятнадцятьма свічками, знятий поганим телефоном при поганому освітленні.
Миттєво на її колінах з’явилися лист і надзвичайно запашний косячок. Обгорнутий зеленим. Це що, також травичка? На кінці була обгортка, як на сигарі. На ній були літери B та F, виконані безглуздою філігранню. Виглядало наче Джуд зробив його на принтері етикеток чи якось так. У Джуда був принтер етикеток? Магічним людям таке потрібно? От же довбаний дурко.
Запах коноплі наповнив кімнату досить швидко, тож вона схопила сусідчин освіжувач повітря і оббризкала кімнату. Не допомогло, тож вона запхнула косячок в пакетик, а тоді у свій мініхолодильник. Тільки це хоч якось спрацювало.
Тільки тоді згадала про лист. Вона розгорнула білий аркуш і замилувалась почерком. Усе олівцем, але виглядало так, наче роздруковано на комп’ютері. Господи, та Джуд дійсно має бути акуратнішим, ніж хоче здаватися. А тоді вона прочитала.
З Днем народження, Даліє. Принаймні я сподіваюся, що це ти. Я попросив kkrule допомогти мені приєднати цю фігню до зображення. Теоретично, ти можеш бути, ну, будь-ким, хто поглянув на це, гадаю, але тобі, напевно, потрібно буде видалити це без решти, коли ми закінчимо, тож, типу, якийсь чистильник не зможе прочитати мої привітання з твоїм Днем народження.
Сподіваюся, наші прислали тобі всілякої крутизни. Не ображайся, якщо bones нічого тобі не подарує. Іноді воно просто забуває про людські речі. Попри те, що… Я думаю, що досить певен, що воно людина? Може, іноді, робот. Але хто з нас не буває роботом? До речі, L_G розповіла мені про її подарунок. Доволі бомбезно. Проте не знаю, чи потрібен він тобі. Ти завжди була найбільш холодноголовою з нас. Маю на увазі, що ти розумна. Якщо чесно, я без поняття, що «холодноголова» мало означати. Це, а ще «врівноважена». Типу, хто в біса «холодно». Ніхто не «холодно».
Пробач. Маячню почав нести. Ніби виливаю думки через олівець тут, щось таке. Не хотів, аби мій подарунок був всілякою магічною такою фігнею, але й не зовсім у настрої був писати великий текст. У мене жахливий почерк. Ти ж бачила harmpitів, правда? Такий всратий, що це капець. От уяви такий, але гірший і з нахилом. Ото буде мій. Так, ласкаво просимо, пекло праворуч.
Знову почав молоти маячню. Перепрошую.
Послухай, Даліє. Я думаю, що з усіх них ти найбільше схожа на мене. І я щасливий, що ти вирішила залишитися з нами. Я дуже щасливий, що ти з однією класною особою змогли віднайти те, що здається капець серйозними шляхами до серця одне одного. Ми усі нестерпні показушники з кепськими жартами, але твої завжди були найкращими. Бо ти чесна. Вони домашні і, ну, ростуть із місця, де немає викаблучувань магічних засранців. Я це завжди в тобі цінував. Ти не давала нам забути, хто ми є, набагато частіше, ніж ти будь-коли могла б уявити.
Я довго думав, що подарувати тобі на день народження. Думав, може, подарувати тобі магічну хірургію якусь. Тобто, я вже таке робив, але навпаки. На собі, але ну, багато в чому це має бути те ж саме, правда? Але це вже бісове вторгнення у приватне життя. І доволі дивно, правда? Я, звісно, запитав би, але типу, пішло воно. Я хотів, щоб це якось відображало тебе. Хотів подарувати тобі щось, зроблене мною, і щоб було видно, що я старався. А не просто помахати руками із примарним уявленням про те, як ти хочеш прожити своє життя.
Щось, окрім цього листа. Але як я й казав, в мене ніколи не виходило писати від руки.
Травичка справді хороша. Я її придбав. Я не виготовляю травичку, бо вона завжди смакує неправильно. Або я просто так думаю. Іноді моя магія просто безглузда. Обгортка також з магазину. Травичка обгорнута травичкою. Я міг би розповісти тобі, як називається сорт і все таке, але це вже буде викаблучування, наче я просякнув це магією.
Я скуртив його для тебе. Вони називали мене Скручувачем, ну, розумієш, в попередньому житті. Я більше не курю так багато. Що кумедно, бо ж розумієш – ім’я. Мені ж завжди казали, що мої косячки найкращі.
Магії в ньому немає. Пильнуй де куриш. І не задирай носа, коли торкне. Не хочу, щоб мій подарунок втягнув тебе у халепу. Але і хочу, щоб тобі вдалося розслабитися. Це неабияка робота – не давати нам забувати, хто ми є. А також я думаю, що те, що ти маєш найпримхливішу другу половинку у світі (без образ, звісно, на адресу коханої GCM), дає тобі право накуритися в дюдю будь-якої ночі на твій вибір.
Ти особлива для нас усіх, Даліє. Я щасливий, що ти лишилася, і хочу сказати, що підкорив би для тебе землю й небеса, якби ти попросила.
ДК (BF)
Довгий час після прочитання Далія дивилася на комп’ютер перед нею, та нічого не бачила. Не плакала, але їй хотілося. Джуд був високої думки про неї. Вона знала, глибоко всередині, що була їм усім небайдужа, але бачити прояв цього завжди було так хороше.
І вони всі були однаковими, хіба ж ні? Так багато у чому. Магічний ти чи ні, присвоєння статі при народженні це лайно собаче, і з цим вони завжди погоджувалися. Вона створила нагадування, аби не забути подякувати йому, усім їм, але спершу вона мала побачити подарунок від Андреси.
Імейл був порожнім. Єдиний додаток. Виконуваний файл. Рядок літер та чисел. Тицьнула на нього, відкрила, запустила.
Монітор вкрився хвилями. Почала кусати губу, сподіваючись, що це не якась дурна витівка Андрі, яка прикінчила жорсткий диск. Зображення на моніторі зникло у темряві, він вимкнувся, але поверхня розійшлася хвилями, і з’явилася надзвичайно неохайна спальня. Відчинене вікно. Всередину дме вітерець, і там, сидячи за столом і дивлячись на комп’ютер, Андреса.
“З Днем народження, Даліє! Я тебе кохаю.”
“Ти даруєш мені на день народження повноекранний скайп-дзвінок?”
Тільки усмішка на обличчі Андрі. А тоді вони4 простягнули руку за монітор і взяли Далію за руку. Далія, звісно, скрикнула, а тоді впала й забила зад, а тоді засміялася.
“Це наче стенд5,” сказала Далія. “У нас є стенд.”
“PIC допоміг мені. За мною була технічна фігня. А він зробив чари.”
“Він зачарував гігантську наклейку у вигляді прапора трансів, чуваче.”
Андреса засміялися і спромоглися просунути обличчя крізь монітор. Їхні губи злегка торкнулися, а тоді Далія відсторонилася. Портал. У неї був портал до своєї другої половинки. Коли б не захотіла. Звісно, вона не могла пройти крізь нього. Але це було так приємно і уважно до неї. І так магічно.
“Маю велике щастя бачити тебе,” промовили Андрі. “Ну тобто ми бачилися. Але бляха, дівчино, в тебе такі холодні руки. Знайди собі рукавички. Трясця. Твоє волосся виглядає краще, при очній зустрічі.”
Далія засоромилася і тицьнула кулачком худого хакера крізь монітор комп’ютера. Злегка, але Андреса не були дуже міцними. “Не всі такі таланисті, аби жити не в зимовій глушині.”
“Немає світу, де жити у Нью-Мексико вважалося б таланом.” Але вони усміхалися. “Добре, що ти щаслива. Мені хотілося подарувати тобі щось не таке, ну знаєш, дивне, як це. Але ж я знаю, що тобі сподобалося б.”
“Я це вже люблю.” Пауза. “І люблю тебе.” Ще одна пауза, “Можна в тебе побуде моя травичка?”
“Що?”
“Ага, Джуд подарував мені цей здоровецький косячок, а я боюся зберігати його в гуртожитку. Твоя мама ж нормально до такого ставиться, правда?” Далія вийняла косячок з холодильника і прокинула крізь екран у руки Андрі. Вони понюхали, видали звук поціновувача, і кинули на нічний столик поряд.
“А він, бляха, не жлобує, правда ж?”
“Ні, не жлобує.” І Далія нахилилася вперед, щоб поцілувати Андрі, саме коли сусідка увійшла до кімнати.
Андреса перелякано поглянули на двері. Далія тільки похитала головою, промовивши слово “хармпіт.”
Проте її сусідка тільки рум’янцем вкрилася. “Ой, перепрошую. Я чесно не хотіла нічого переривати.”
“Та нічого. Я вже маю йти. Поговоримо потім, Андрі. В мене о двадцятій лекція з антропології, а ще треба дещо з їжі купити. О, між іншим, це Андрі. Андрі, Це Дейзі, моя сусідка.”
“Привіт!” гукнули Андреса із комп’ютера, висовуючи їхню руку до Дейзі для рукостискання. Вона взяла її так, наче то була природна річ. “Побачимось, дівчата. Гарного дня!”
Дейзі всміхнулася, а Далія зібрала свої підручники, прослизнула у плащ і вийшла із гуртожитку в холоднечу.