Погибель Богів
рейтинг: +5+x

Людина озирнулася навколо, тримаючи рушницю напоготові.

В нічному лісі стояла тиша. Ну, відносна, звичайно. Не обійшлося без легенького шелесту листя та цвірчання нічних комах. Іноді поодаль хрустіло сухе гілля, і це вельми насторожувало. В такому місці хрустіти гілками могла будь-яка потвора. Можливо, навіть гірша за ту, яку він зараз відстежував… Тут навіть рослини ненормальні. Він на власні очі бачив гіллястого гриба розміром з невеличку ялинку та лозу з квітами, що дуже змахували на очі. Однак, хижих рослинок тут ще нікому не траплялося…

Немов у відповідь на думки, щось скрипуче й пронизливо заволало. На фоні місяця пронісся пташиний силует з чотирма крилами. Їх що, не всіх перебили?! От чорт, начальство, скоріш за все, влаштує наганяй… Секретність, біси б її побрали, понад усе, але ж яка тут, в біса, секретність, коли літають багатокрилі ворони?

Стоп. Не відволікатись. Не на прогулянці ж, зрештою.

Людина наблизилась. Він вже кілька разів ловив на собі чийсь пильний погляд, але засікти спостерігача ніяк не вдавалося. Може, це просто параноя, але десь серед цих кущів точно хтось ховається…

Відчуття небезпеки сполохом вдарило по вухах. "Позаду!" - зметикував мисливець, обертаючись… та вже було пізно. Останнє, що побачила людина у своєму житті — два пломінких жовтих ока, що мчать назустріч. А після, рушниця в руках перестала існувати, а могутні пазурі розпороли грудну клітину.


Звір бенкетував. Відривав зубами шматки м'яса й вдумливо пережовував. Останнім часом, рідкісна двонога здобич стала обережною. Вона приходила з дивною зброєю, була готова до погляду. Навіть змогла вбити деяких родичів. Настала паскудна пора. Здобич, перестали бути здобиччю…

Думки звіра були дещо простіші, та й зараз вони не займали навіть половини черепної коробки. В даний момент хижак насичувався рідкісними ласощами. Небезпечними й через це — ще цікавішими. До того ж — поживними.

Можна сказати, що звір був щасливим.

Помер він теж щасливим, коли розривна куля увійшла йому в потилицю, він навіть не встиг нічого збагнути.


- Ото звірюга, еге ж? - поцікавився Третій, притуливши рушницю до стовбура дерева й витерши піт з лоба. - Четвертого вбила, сволота.

- Еге ж, - лаконічно погодився П'ятий, розглядаючи мертву потвору.

Труп віддалено нагадував легендарного Жеводанського звіра. Лобата голова с потужними щелепами, гострі вуха, великий тулуб — тварюка була розміром з молодого бичка, — лапи з пазурами, що навіювали повагу, довгий хвіст… Схожість з вовками майже не простежувалась, але вони були найближчою ріднею.

МОГ Омега-1 "Санітари лісу" вже третю добу тинялася по Уральських горах, в околицях однієї з Зон, що належать Фонду. Зачищала найнезвичніших або найнебезпечніших з потвор, яких наплодив SCP-1112. "Ворон" та "Павуків" начебто всіх перебили… або майже всіх. А от "вовки"…

С "вовками" була проблема.

- Я, звичайно, все розумію… - почав П'ятий, намагаючись не дивитись на останки товариша. Напівз'їдений кривавий фарш виглядав моторошно й нудотно. - Ципи й все таке.. Але ж, чорт, що потрібно зробити, щоб звичайних вовків перетворити у ЗМІНЮВАЧІВ РЕАЛЬНОСТІ?! Навіть в межах поля зору?!

- Залиш це яйцеголовим, - відмахнувся напарник. - Нехай вони в Зоні 7 мізки морщать, звивини на те й потрібні. Наша задача — поганців оцих відстрілювати.

- Угу, - саркастично пирхнув П'ятий, люто почухавши триденну щетину на підборідді. - Враховуючи те, що кожна з цих бісових псин може перетворити на "Педігрі" одним тільки поглядом.

- Не панікуй, вони не знають, що це таке, гмикнув Третій. - Та й взагалі, головне, непомітно наблизитися й діло зроблено.

- Легко тільки на словах.

- Забудь. Аналітики кажуть, що це, скоріш за все, був останній. Або, в найгіршому випадку, десь тут ще один бігає. Тому скоро покінчимо з цим. І взагалі, денну норму ми сьогодні вже виконали. Можемо повертатися до Зони.

І два оперативники, підготувавши рушниці — можливість несподіваної зустрічі з якоюсь іншою приємною тваринкою ніхто не скасовував — рушили назад.

Їм в спини уважно дивилися два напівприкритих жовтих ока.


Хижак, що спостерігав за двома двоногими, які віддалялися від нього, був, можна сказати, патріархом. Досвідчений вовчище, вожак зграї, лежав у тіні дерев. Місце було підібране вдало — ні зі спини, ні з боків звіра не помітити. А кожного, хто міг побачити спереду, збивав погляд. Зараз вожак ситий, здобич йому більше не потрібна, тому погляд тільки заважав помітити його. Хоча міг перетворити на що завгодно.

Але ні до чого дражнити небезпечну здобич. Останній з родини вбитий цією дивною блискучою палицею, яку носять двоногі. Їжа, так, але занадто небезпечна. Від неї треба триматися якомога далі. Триматися в тіні.

Істота, яку вже з натяжкою можна було назвати вовком, заплющила повіки. Небезпечні чужинці пішли геть. Він ситий. Поряд незримо відчувається розум Господаря. Того, хто подарував погляд. Зробив сильним.

Можна заснути.


Той, кого назвали Змінювачем, усміхнувся, залишаючи мозок свого вірного пса. Люди, смертні люди, дурні й нічого не тямлять… Він вмів підібрати ключика до кожного з них, розповісти напівказку-напівправду, що найбільш відповідає їх вбогому уявленню про всесвіт.

Двоє юних бунтарів, з кримінальними схильностями, простих та приземлених, тих, що повелися на історію про божу кару.

Вчений, якому достатньо було видати кілька хитромудрих та сміливих наукових теорій, приправлених часткою містики й неминучості долі.

Вбивця з задатками месії, романтик, що мріє про великі битви — історія війни богів прекрасно вписалася в його погляди.

Змінювач від душі розреготався. На щастя, чи на жаль, тут нікому було чути телепатичний сміх. Смертні, смертні, такі наївні… Куди їм зрозуміти всю глибину протистояння Богів?! Там, де вся суть губиться серед титанічних наддумок й тане в глибині своїх мікросенсів, де кожне діяння — це лише частина одного з неохоплюваних Замислів, де перемога переходить в поразку й поразка в перемогу?!

Тоді, еони тому, він програв — й, разом з тим, переміг.

Змінювач знав, що рано чи пізно цей час настане. Всі вони прийдуть до нього — і Ай Неїл, і Розбитий, і навіть Вишній, якому в ті часи дістався найсолодший шматок. Вони не зможуть не прийти, підкоряючись неписаним законам, й до тих пір він вже буде готовий звільнитись.

"А чи знали ви тоді, нікчеми, - подумки звернувся до інших богів розп'ятий, - що з чотирьох цвяхів Зоряного Металу вийдуть непогані зубки для мого песика?!"

Так. Метал, що ранить безсмертних, увіллється в ікло колишнього вовка, й ворог затремтить. Бо пес з крихтою чудотворної сили й смертоносним укусом не буде знати жалю.

"Я назву тебе Погибеллю Богів… - подумав Змінювач, коли його розум повернувся в тіло. - Чи може просто Фенріром?"

Якщо не зазначено інше, вміст цієї сторінки доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License